Вітальня[col=130]
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Вiвторок Вересень 28, 2021

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 27 Червень 2014 03:00

Українська культура багатіє іншими культурами

Rate this item
(1 Vote)

СЕРГІЙ БОРЩЕВСЬКИЙ:

Наш спів­роз­мов­ник пись­мен­ник Сер­гій Бор­щев­ський має ре­пу­та­цію най­ліп­шо­го пе­ре­кла­да­ча з іс­пан­ської мо­ви. Чи­ма­ло ро­ків пе­ре­бу­вав на дип­ло­ма­тич­ній служ­бі. Має ранг Над­зви­чай­но­го і Пов­но­важ­но­го По­слан­ни­ка.

Зроблене ним вражає: С. Борщевський переклав десятки томів прози і поезії вершинних творів класиків іспаномовних культур. Переклав для театрів України понад 30 п’єс, серед них світова класика — «Дівчина з глечиком» і «Переваги від зневаги» Лопе де Веги, «Стійкий принц» і «Дама-примара» П. Кальдерона де ла Барки, «Світанкова фея» та «Дерева помирають стоячи» А. Касони, «В палаючій пітьмі» та «Нічні судді» А. Буеро Вальєхо, «Річард II» Вільяма Шекспіра.
Іспанською переклав близько двох десятків українських пісень, чимало віршів Тараса Шевченка, поеми — Бориса Грінченка «Матільда Аграманте» та Бориса Олійника «Ода музиці».
Сергій Борщевський є автором глибокої поезії, в тому числі блискучих сміливих епіграм. Його публіцистика вирізняється знанням справи і геополітичним мисленням.


— Сергію Юхимовичу, спочатку звернуся до Вас як до дипломата і публіциста, тим паче що певний період Ви працювали в МЗС заступником директора першого територіального департаменту, тобто сферою Вашої відповідальності були Росія та країни СНД.
Ми, українці, досі шукаємо відповіді на запитання, хто винен у нинішній ситуації в Україні і довкола неї. Одні кажуть: винен Путін, другі — Захід, треті — винятково ми самі (чого тільки вартує продажність наших політиків). Але ж певна першопричина переважає. Яка, на Ваш погляд, сила найбільше інспірує теперішній безлад? Кому найвигідніше пошматувати і поглинути Україну?
— Тут злилися всі названі чинники, тільки в різних пропорціях. Винний Захід, тому що повірив, що колишній полковник КДБ може будувати демократичну країну. Захід узагалі традиційно помиляється стосовно Росії, застосовуючи до неї мірки демократичного світу. Пригадуєте, як нас позбавляли ядерної зброї, боялися, що нові незалежні держави нею володітимуть? Фактично тоді на кону було міжнародне визнання України і вчинити інакше, як позбутися ядерної зброї, українське керівництво не могло. А тепер скажіть, кому зараз від цього легше?
Винний Путін, тому що роки його правління є послідовним придушенням демократії в середині самої Росії і так само послідовним реставруванням колишнього СРСР і в сенсі згортання демократії, і в сенсі одурювання населення, і в сенсі повернення до найгірших сторінок минулого.
Нас теж усі ці роки обдурювали тезою про нібито стратегічне партнерство між Україною та Росією. Насправді це — фікція. Керівництво Росії відбудовує імперію, а Україна будує незалежну державу. У нас протилежні цілі. Хіба можливе тут партнерство? В тому, що Україна ментально виявилася неготовою до війни з Росією, провина всіх попередніх президентів.
А першопричина всього цього полягає в тому, що ми досі не пройшли процесу декомунізації, як, приміром, процес денацифікації, який відбувся в Німеччині після Другої світової війни. Німеччина дістала щеплення проти нацизму, а ми щеплення проти комунізму — ні.
Як відомо, Парламентська асамблея Ради Європи засудила два різновиди тоталітарних режимів — нацистський та комуністичний. Кілька років тому я викладав політологію іспанською мовою іноземним студентам в одному з київських університетів і пояснював їм, що у нас понад 150 політичних партій, а насправді двопартійна система — комуністи і колишні комуністи. В цьому корінь зла.
Ще давно про спроби затягти Україну в «совок» написав:
Дехто славить — міцнішого в світі нема! —
Стратегічне партнерство вола та ярма.
А ось про спроби нав’язати другу державну:
Ті, хто клепають нам закови,
Плекають хижу думку здавна,
Аби у нас було дві мови:
Державна та самодержавна.
— Що є для культури України іспаномовна література? Який вона має вплив?
— Її вплив набагато більший і глибший, ніж ми можемо собі уявити, бо це вже два десятки культур: Іспанії та відповідних країн Латинської Америки, де література твориться іспанської мовою.
Застосую аналогію з фізики: за законом сполучних посудин що вищий рівень в одній, то вищий загальний рівень. Отже, вищий рівень якоїсь національної культури через переклад стає доступним для іншого народу, так, власне, і відбуваються взаємовпливи.
Якщо ми перекладаємо твір будь-якої літератури, він стає твором уже української культури, бо перекладений українською. І, звичайно, має своїх читачів, а якщо це театральний твір, то своїх глядачів. А ще він стає надбанням митців: вони щось запозичують, і це відбивається в цілому на іншій культурі. Кожна національна культура є неповною, якщо в ній бракує фундаментальних творів світової літератури.
Стосовно опанування іспаномовних культур, то тут можна наводити безліч прикладів.
Переклад в Україні, як і в усіх, власне, країнах, переживав різні етапи свого розвитку. Спочатку це був не переклад у теперішньому розумінні цього слова, а щось за мотивами, якісь ремінісценції. От нині іде вистава «Дама-примара» за п’єсою Кальдерона в моєму перекладі в Театрі «Колесо». З усіх його п’єс (а їх 120, крім релігійних) українською на сьогодні перекладено лише три, це починаючи від XVI століття, коли драматург жив і творив. І це, до речі, приклад того, скільки ще не зроблено.
Так от, першим в Україні до Кальдерона звернувся Іван Франко. Але то не був переклад з оригіналу, Франко не володів іспанською, до Кальдерона прийшов або через польський переклад, або через німецький, ці обидві мови він добре знав, перекладав польською і німецькою, якісь твори ними писав. І таким чином Іван Франко створив драму «Війт заламейський», в якій угадується Кальдеронів «Саламейський алькальд».
Ще один приклад взаємопов’язаності культур. Коли я працював у посольстві України на Кубі, то переклав іспанською поему «Матільда Аграманте» Бориса Грінченка. Таким чином у 1997 році відзначив століття цього твору, а це ж перша згадка про острів в українській літературі. Йдеться, власне, про тогочасну війну за Кубу, в якій брали участь Іспанія та США, а кубинський народ не хотів ні з якого боку переможців, він прагнув вибороти свою незалежність.
Поема досить реалістична, для мене досі є загадкою, як, перебуваючи в українській провінції, без Інтернету і CNN, без інших способів зв’язку та інформації, Борис Грінченко так адекватно відтворив історичні події, кубинський краєвид, там згадується генерал Масео, один із лідерів кубинських повстанців, не вигаданий персонаж, а історична постать.
Це — проникнення в іншу культуру, в іншомовний світ через твори національної культури, присвячені тому чи іншому періоду, подіям та діячам іншої країни. Отаким шляхом ішли попередники.
Іспанську літературу дуже широко перекладали українською (про це мало говорять і пишуть) в 20–30 роки XX століття. Був абсолютно феноменальний перекладач Микола Іванов у Харкові, який, зокрема, зробив скорочену версію «Дон Кіхота» Сервантеса. Він переклав знаменитий роман письменника ХVII століття Кеведо про такого собі пройдисвіта дона Пабло, а це — взірець тогочасного так званого шахрайського роману.
Потім були інші хвилі перекладачів, зокрема і тих, кого я знав (на жаль, багатьох уже немає серед живих). Назву Михайла Москаленка, Анатоля Перепадю, Юрія Покальчука, Петра Марусика.
Нас, перекладачів, дуже мало, а літератур багато, і вони мають різні періоди: від витоків до уже XXI століття. В Україні немає такого поняття, як суто іспаніст чи суто латиноамериканіст, немає людей, які займаються тільки чилійською чи аргентинською літературою. Є фахівці, які перекладами, статтями доносять до читачів інші літератури.
— Зрозуміло, що Ви звертаєтеся до вершинних творів, і, напевно, серед оцих двадцяти іспаномовних культур є пріоритетні, адже все осягнути нереально.
— Авжеж, не можна осягнути неосяжне, як казав Козьма Прутков. Минулий рік став для мене дуже активним у сенсі видань: вийшло шість книг, такого ніколи не траплялося. Це, зокрема, дві книги поезії латиноамериканського модернізму. Зрозуміло, що від витоків, коли утворювалися латиноамериканські держави й зароджувалися їхні літератури, вони зазнавали впливу передусім Іспанії (оскільки мова одна), а ще Франції та меншою мірою інших світових культур.
Але було два періоди, коли саме латиноамериканські літератури активно впливали на іспанську та інші європейські. Це — латиноамериканський бум сімдесятих років (хоча сам феномен давніший, я маю на увазі прозу гватемальця Астуріаса, аргентинця Борхеса, кубинця Карпентьєра...).
Свого часу київський міськком Компартії заборонив як антирадянську драму Кальдерона «Стійкий принц» у моєму перекладі в тоді ще Молодіжному (нині Молодому) театрі. Тепер ця п’єса вийшла під однією обкладинкою з комедією «Дама-примара». Таким чином разом зі згаданим перекладом Михайла Литвинця український читач має вже бодай дещицю з багатющої спадщини Кальдерона.
А ще у мене вийшла книжка поезій Хорхе Луїса Борхеса, причому за програмою «Українська книга», тобто цей томик потрапить до бібліотек, буде доступним студентам, узагалі всім охочим. Наклади ж нині невеликі, ну купила людина, в кращому разі поділиться в сім’ї чи дасть почитати знайомим, а бібліотечна книжка незмірно розширює читацьке коло.
Торік у мене вийшли також переклади повісті «Концерт бароко» Алехо Карпентьєра і збірка чилійських казок.
— Ви перекладаєте тільки з мови оригіналу?
— Категорично. І це для мене принципово. Я тому й перекладаю майже тільки з іспанської, адже, як ми вже говорили, це два десятки літератур. Лише лічені твори я перекладав з англійської, скажімо п’єсу Д. Б. Прістлі на прохання Богдана Ступки для Театру імені Франка на ювілей-бенефіс народного артиста України Юрія Нечипоренка.
Трохи перекладав із польської. Я непогано знаю і дуже люблю творчість польського поета Юзефа Лободовського, майже невідомого в Україні. Колись до 100-ліття від дня народження робив його вечір в Театрі «Колесо». Нагадав моїм друзям у Любліні про ювілей, і вони провели міжнародну конференцію.
Чим цікавий Лободовський? Він колись порвав з лівою ідеологією — після того, як дізнався про самогубство Маяковського і про голод в Україні. У нього є багато віршів, присвячених Україні, він був дуже прихильним до неї, багато перекладав українську поезію — від «Слова про Ігорів похід», Тараса Шевченка, Лесі Українки і до Стуса та Симоненка. Це — поет складної долі. Коли німці почали Другу світову війну нападом на Польщу, Лободовський воював, був інтернований в Угорщині, опинився у Франції. Від початку сорокових і до кінця життя жив в Іспанії, де працював на радіостанції антикомуністичного спрямування.
Далі. Невдовзі має вийти у видавництві «Фоліо» останній роман Маріо Варгаса Льйоси «Скромний герой», мовою оригіналу він був надрукований у серпні 2013 року. Тож допускаю, що мій переклад цього твору виявиться чи не першим у світі.
На підході й переклад книжки «Лабіринт самотності» мексиканця Октавіо Паса, теж нобелівського лауреата. Це — книжка есеїв про мексиканську ідентичність. Як на мене, вона надзвичайна, бо це історія мексиканської нації, пропущена через свідомість видатного письменника і культуролога, це не нудна монографія з історії Мексики, а абсолютно жива мова письменника з дуже цікавими узагальненнями, філософськими думками. Зазирнувши в цю книжку, ми побачимо цікаве для себе і з точки зору становлення української держави, там є речі, дотичні до нас.
Минулого літа я переклав п’єсу «Собака на сіні», вона просто лежить у шухляді. У мене є певні речі, які просто лежать. Багато років тому переклав роман Роа Бастоса «Я, Верховний», який ніколи не виходив в Україні, він також лежить у мене вдома, ще колись набраний на машинці, тепер його треба буде перегнати на комп’ютер.
З яких міркувань я його переклав? Річ у тім, що в середині сімдесятих років в Латинській Америці вийшли три диктаторських чи антидиктаторських романи: «Осінь патріарха» Гарсії Маркеса, «Розправа з методом» Алехо Карпентьєра (ці твори перекладені і виходили українською мовою) і «Я, Верховний» Роа Бастоса, теж роман про диктатора. Проблема тут в авторському праві. Потрібне видавництво, яке зацікавиться цим твором і викупить авторське право.
— Які, на Ваш погляд, посольства іспаномовних держав найактивніші? З ким Ви найбільше співпрацюєте на гуманітарній ниві? В що це виливається?
— Я сам розпочинав дипломатичну службу з посади аташе з питань культури і розумію, як важливо поширювати в країні перебування знання про рідну тобі культуру, знайомити з її набутками. З цього починається прихильність, яка згодом позначається на економічній та політичній співпраці. З іншого боку, дипломати завжди розраховують на людей, які знають і люблять культуру їхньої країни.
Відтак із посольством Аргентини, наприклад, я вже чотири роки проводжу в Лінгвістичному університеті конкурс серед студентів на кращий переклад аргентинського оповідання. З посольством Іспанії та відомою дослідницею Тетяною Рязанцевою за участі акторів Театру «Колесо» підготували презентацію для студентів «Педро Кальдерон та іспанський сонет Золотої доби». З посольством Мексики — презентацію книги Октавіо Паса.
Названі мною країни мають державні програми підтримки національної культури, зокрема перекладів своєї літератури за кордоном. Україна, на жаль, таких програм не має. Не дбаємо ми на державному рівні і про підготовку зарубіжних перекладачів нашої літератури.
— Які імена, мистецькі явища Вас найбільше порадували останнім часом?
— З прочитаного останнім часом найбільше вразила книга британської письменниці та журналістки Лілі Хайд «Омріяний край» про кримських татар, які після проголошення незалежності України повертаються до Криму. В цій книзі можна знайти відповіді на те, чому сьогодні з Кримом сталося те, що сталося. Книга фактично підтверджує мою тезу: двадцять три роки в складі незалежної України Крим залишався уламком радянської імперії, адже найбільш проблемними для нас нині є ті регіони, де жива радянськість.
Різниця між Заходом і Сходом України не антропологічна, не економічна, не географічна, а ментальна. На Заході України люди більш вільні, вони менше часу були в складі Російської імперії, а згодом Радянського Союзу.
Свого часу канцлер Німеччини Гельмут Коль зазначив: «На Сході ми втратили три покоління німців». А скільки поколінь втрачено в Україні? До речі, і війна між Україною та Росією є війною не двох народів, а двох способів життя. Двох світосприйняттів. На Майдані сформувалася нова політична нація, яка вже не дозволить перетворити себе на рабів. А саме це робить зараз Путін із росіянами.
Володимир КОСКІН

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».