Вітальня[col=130]
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Середа Лютий 26, 2020

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 13 Червень 2014 03:00

Бездіяльність вважаю злочинною

Rate this item
(0 votes)

МИКОЛА СЛАВИНСЬКИЙ:

Наш спів­роз­мов­ник про­за­їк, по­ет, кри­тик, ви­да­вець Ми­ко­ла Сла­вин­ський. Він прой­шов ґрун­тов­ну тер­нис­ту жур­на­ліст­ську шко­лу і ви­ріс у ці­ка­во­го гли­бо­ко­го пись­мен­ни­ка, який спо­ві­дує світ­ло і доб­ро.
На­зви йо­го кни­жок крас­но­мов­но свід­чать про сут­ність йо­го на­ту­ри: «Клю­чі до за­по­віт­но­го», «Зу­пи­ни ме­не, Гос­по­ди», «За­ча­ро­ва­не ко­ло ко­хан­ня», «Сріб­не ди­во», «Мо­люсь, то­му і ві­рую...», «Сві­то­ва вдо­ва», «Тай­но­пис ми­ті»...

Миколі Славинському притаманна дивовижна увага до людини — у творах і повсякденному житті (хто в теперішній гонитві за здобутками, добробутом, славою може цим похвалитися?). Чуйний, уважний і доброзичливий, він не шкодує часу і душі на дружнє спілкування й підтримку колег чи просто людей, які запали йому в серце.
У «колекції його пам’яті» збереглася безліч зустрічей з корифеями української літератури, і ті зустрічі огорнуті щемом із тепла і доброти.


І ще одну рису Миколи Борисовича варто відзначити: вражаючу громадську небайдужість до майбутнього України. Він не тільки з болем сердешним сприймає прорахунки, нерішучість державників, а й діє, як письменник і людина.
— Миколо Борисовичу, ось уже 23 рік триває ревізія культури та красного письменства: «виполюється» все прорадянське, пов’язане з так званим соціалістичним реалізмом. Водночас поза літературним процесом опиняються вагомі твори сучасних авторів, котрі не вміють і не хочуть піаритися. Дається взнаки й те, що молоді авангардисти та поставангардисти прагнуть викинути з корабля сьогодення твори тільки за те, що вони, мовляв, традиційні, не модернові, написані старшими колегами.
Як на мене, вже давно назріло видання, скажімо, ста томів вибраних творів із доробку наших незабутніх класиків, а також нині сущих письменників різних поколінь. Це дасть змогу повернути чимале коло імен в активний читацький обіг. Хоча розумію, що здійснення такої мрії нині співвідносне з видавничим подвигом. Яка ваша думка з приводу цього всього?
— Для когось ревізування, ігнорування, викидання сталося несподівано, для когось — закономірно. І до цього можна поставитися по-різному. Мені здається, що тут провина багатьох. Вина молодих у тому, що вони не сприймають зроблене попередниками і вважають, що література розпочинається з них. Змінилася парадигма літературознавців та авторів підручників для шкіл і вишів.
Урешті-решт гостро відчувається потяг до справді нових імен. Вони налинули до нас і з усього світу, і з минувшини. А місця в посібниках, підручниках та хрестоматіях забракло. Доводилося відсувати «за борт» звичні для нас імена від Архипа Тесленка до Андрія Головка та Михайла Стельмаха... Поставили інших, теж значущих і теж важливих. Сталося так, зокрема, й тому, що, на жаль, рамки навчальних програм дуже тісні, вузькі. Їх не можна розсувати безмежно.
Література від шістдесятих років минулого століття творилася на моїх очах. Працюючи в газеті «Літературна Україна», я намагався і не пропустити жодної значущої публікації, і, за професійною спонукою, ознайомлювався з десятками посередніх романів та повістей про заводські та колгоспні будні, бригади комуністичної праці тощо.
Із часом увесь масив так званої виробничої прози, особливо поширеної у сімдесяті-вісімдесяті роки минулого століття, мовби сам собою канув у Лету. Ніхто за тими творами не тужить, рідко навіть згадують імена їхніх авторів. Імена, які, до речі, колись гриміли чи гримкотіли, наче бляха на вітрах епохи. Назву лише деякі: Павло Байдебура, Олекса Гуреїв, Віталій Логвиненко, Микола Олійник, Валентин Речмедін, Микола Рудь, Вадим Собко, Юрій Шовкопляс та ін. До речі, романи харківського прозаїка Юрія Шовкопляса «Людина живе двічі» та «Лікарю, вилікуй самого себе» мали неабиякий розголос серед тодішніх прихильників злободенного морально-етичного чтива.
Певна річ, нині не потрібно нічого реанімувати, а ось вибрати найкращі твори — можна й треба. На перший погляд, сто томів — це багато. Та коли стати до безпосередньої праці з формування бібліотеки призабутої прози й поезії, то, гадаю, дуже швидко з’ясується, що названа символічна цифра просто-таки замала. Значущого, вартісного в нас — по вінця. Отож творення такої осяжної книгозбірні має стати державною справою. Тут окремі, навіть заповзятливі, ентузіасти не впораються. Та й, нарешті, слід уже дбати про достойну оплату праці упорядників, художників та авторів приміток, передмов чи післямов до кожного томика.
— Вам поталанило зустрічатися з багатьма письменниками, імена яких призабуті чи й зовсім забуті. Якими вони були, колеги старших поколінь?
— До них можна ставитися по-різному. Але, без перебільшення, в душі кожного бриніло творче начало, жило щось неповторне, таке, що відрізняло від пересічного міщанина-обивателя. Не зустрічав жодного поета або прозаїка, який не любив би рідного слова, не плекав би його, не вболівав би за рідну літературу, зрештою, не страждав би від неуваги критиків. Так, були кон’юнктурники, бездумні побутописці, віршарі чи й віршомази, але переважали ті, хто з трепетом ставився до красного письменства й до свого покликання.
Скажімо, хто згадує нині Дмитра Бедзика? Був, а ніби й не був такий прозаїк і драматург. Ще у двадцяті роки минулого століття писав п’єси «Шахтарі», «Чорнозем ожив», «Перша купіль», пізніше видавав «на-гора» нариси про передовиків виробництва та маловиразні повісті. Одержував пристойні гонорари, жив розмірено, шляхетно. І таїв у серці те, що на схилі років вилилося в несподівані романи, які увійшли до тетралогії, — «Украдені гори», «Підземні громи», «За хмарами зорі» та «Сполох». Ідеться в них про життя лемків та їхню боротьбу за соціальне визволення від гніту іноземних загарбників у роки національно-визвольних змагань та Другої світової війни.
Коли ми зустрічалися, то переважно говорили саме про цю тетралогію. Її автор був навдивовижу делікатний, не вважав себе класиком, тим більше ніколи не поводився чванькувато, зарозуміло. Завжди наголошував: «Щоб писати, треба знати життя». Звичайно, в романах забагато соціологічних штампів, пробільшовицьких акцентів, але інакше Дмитро Бедзик (і не лише він!) не міг і не вмів мережити сюжетну канву. Нагадаю, що народився він 1898 року, який уже тоді, на початку вісімдесятих минулого століття, видавався далеким-предалеким, майже нереальним чи ірреальним. То ж що казати нині? Воістину сива історія...
— Кого ще з тієї «сивої історії» Вам хотілося б згадати?
— Без перебільшення, багатьох. Усі вони мали Божу іскру. Інша річ, що вона по-різному жевріла: інколи палахкотіла, проте частіше, якщо за великим рахунком, ледь-ледь зблискувала. Були справжні таланти, а були й ті, хто мав лише здібності чи скромне обдаровання. Та чи не всі, сказати б, рядові трудівники пера прагнули визнання, слави, лаврів.
Мені, ще молодому, таланило зустрічатися з тими, кого вже тоді називали старійшинами, зубрами, майстрами слова, котрі ще писали ручкою й майже не користувалися машинками. На столах багатьох маститих прозаїків лежали справжні рукописи, тобто стосики паперу, помережані чорнилом.
Так, автор славетного роману «Козацькому роду нема переводу» Олександр Ільченко при мені воістину урочисто здійснював ритуал перекладання аркушів нового твору з картонної течки в дерматинову. Я стежив за тими неквапливими рухами, а статечний господар класичного письменницького кабінету, заставленого книжковими шафами, то священнодіяв над рукописом, то припрошував мене випити кави, то задумливо запитував чи то мене, чи то себе: «А може, назвати роман просто: «Колесо»? »
— Я себе упіймав на думці, що раніше, за епохи писання ручкою, праця письменника мала унікально індивідуальний вигляд. Нині всі уніфіковано клацають на комп’ютерній клавіатурі.
— Згадую наші зустрічі з Костем Гордієнком в Ірпінському будинку творчості. Писав він не просто великими, а величезними літерами, щоб мати змогу перечитувати рукопис без окулярів. На горищі одного з корпусів зберігав косу, а коли приїжджав, то відразу брав її і починав на галявинці викошувати траву. Поблизу пасся білий кінь. Один із наших найстаріших письменників (народився 1899 року), автор свого часу популярних романів «Чужу ниву жала», «Дівчина під яблунею» та «Буймир», говорив із ним, ніби з людиною, й інколи припрошував до тієї таємничої розмови мене.
Світлий, мовби летючий, почерк мав Михайло Стельмах. Зберігаю деякі його взірці, як, скажімо, і каліграфічно написаний редакційний висновок Григора Тютюнника на мою повість. Бачив окремі абзаци роману «Северин Наливайко», які виводив у блокноті Микола Вінграновський. У різноформатних нотатниках любив писати Володимир Дрозд. Розкошував над папером Василь Земляк. Не цуралися ручки Юрій Збанацький, Оксана Іваненко, яка віддала багато років праці над романом про Шевченка «Тарасові шляхи». Якось телефоную письменниці, а вона, без жодних передмов, запрошує до себе: «Саме варю борщ — приїжджайте». І нині пишуть рукою Юрій Мушкетик та Юрій Щербак.
Можна по-різному ставитися, наприклад, до Олеся Гончара, називати його будь-як, але вибагливість письма цього прозаїка незрівнянно вища, ніж рівень творення фрази у нинішніх постмодерністів. Це відточене, продумане до кожного слова й коми барвисте, своєрідне, неповторне письмо, до якого тим, хто вішає всілякі ярлики на автора «Собору», ще треба рости й рости. Так чи так, а загалом же упорядникам омріяної стотомної бібліотеки буде що вибирати зі спадщини Олеся Гончара. Знову ж таки по-різному можна ставитися до творчості згаданого Юрія Мушкетика, бо й він до своїх здобутків ставиться теж по-різному. Цей майстер слова не раз мені (і не тільки) повторював: «Ось ці мої твори вже померли. Ось ці помирають на моїх очах. Ось ці, можливо, виживуть. Їх буде небагато, але два-три романи, я сподіваюся, переживуть мене». Якийсь один із них, можливо, й стане окрасою ймовірного державного проекту.
— Що для Вас під час давніх зустрічей було сподіваним, а що — несподіваним?
— Ще початківцем я, звичайно, бачив лише літературний фасад, образно кажучи, парадний вхід до Будинку письменників. Неопереним одинадцятикласником уперше підійшов до сивого-пресивого Павла Тичини. Він був мовби висохлий, зовнішньо змалілий чи й здитинілий. За вікном бенкетувала зима 1966 року. Ми, учасники семінару юних літераторів, ловили кожне слово класика. А він приязно зорів на кожного, більше усміхався, ніж говорив. Таким і запам’ятався. Я не знав і не хотів знати, що влада та її літературні ставленики упродовж довгих років підбурювали Павла Тичину проти Максима Рильського, намагалися посварити з ними Володимира Сосюру та Андрія Малишка, а Олеся Гончара назавжди роз’єднали з Михайлом Стельмахом.
Так, за глибоких радянських часів авторитетний літературознавець Петро Кононенко, укладаючи історію української радянської літератури, фактично підручник, несподівано для всіх і для мене також, порушив усталений ранжир: першим поставив розділ про творчість Михайла Стельмаха, а не про Олеся Гончара. Так було заведено, хоча автор «Прапороносців» народився пізніше, ніж автор «Великої рідні».
Отож відкриваю великий за обсягом підручник і бачу на традиційному місці портрет не Гончара, а Стельмаха. Я не лише здивувався, а й зрадів: нарешті відновлено історичну хронологію. Але... Узвичаєне було так різко зламано, що Олесь Терентійович не витримав і, вражений, занепокоєний, побіг до ЦК Компартії України з’ясовувати першопричину: то вказівка згори чи тільки самовільне рішення автора? З’ясувалося, літературознавець переставив прізвища з власної ініціативи. Вибухнув скандал, який надовго позначився на долі Петра Кононенка. Нині умудрений учений усе згадує хіба що з тихою усмішкою, але в ту глуху, брежнєвську, добу не один рік велося йому несолодко. Це лише один із прикладів давнього вимірювання слави й місць у реєстрі значущості.
Кожен по-своєму реалізовував те, що йому дала природа. Скажімо, Григір Тютюнник робив це блискуче, але в дуже малих обсягах. Небагато написав і Микола Вінграновський. Євген Гуцало працював плідно, на повну потужність таланту. Валерій Шевчук і нині використовує з великою віддачею все те, чим нагородив його Бог. Працездатність цього письменника вражає. Здається, він бачить лише світ свого робочого столу. Хвалиться, що вже написав сто з гаком томів. Інколи жартома визнаю, що Валерій Шевчук творить швидше, ніж я його читаю.
— Що випадало на вашу долю літературного критика?
— Було багато вдячності, навідувалася і невдячність. Приголомшувало до глибини душі, коли ти, молодий, робив обґрунтоване зауваження, а знаний письменник не просто ображався, а починав ставитися до тебе з люттю й ненавистю. Так, один прозаїк написав, що його герой упав у «мокру воду». Я зауважив, що вода не потребує такого уточнення. Автор відвернувся від мене назавжди.
А то якось заходить до «Літературної України» Олег Сенчик, могутній, великий, тоді ще молодий прозаїк, і розгарячіло запитує: «Де тут Микола Славинський?» А я перед цим надрукував на його повість дошкульний фейлетон «Ще не зловив, а вже скубеш». Підводжуся
з-за столу: «Ось я». — «Будемо битися чи миритися?» — «Та миритися». — «Тоді ходімо в «Еней». Була у двадцятому столітті така популярна спілчанська кав’ярня.
Відтоді ми заприятелювали, стали надсилати один одному свої твори. Склалося несправедливо: Олег Сенчик, який віддав літературі все життя, так і не здобув тієї слави, яку хотів би мати, того визнання, на яке сподівався. І велика вина в цьому літературної критики: на жаль, вона не спромоглася по-справжньому прочитати доробок працьовитого прозаїка.
— А як нині не комусь, а саме Вам ведеться?
— Є стіл робочий, десятки задумів, які, принаймні для мене, цікаві. Пишеться нова поетична збірка, укладається книжка есеїв, вимальовується щось прозове, є повсякденна потреба сказати добре слово про різних людей, написати передмови, рецензії, статті, підтримати, допомогти.
Що довше живеш, то менше розчаровуєшся (і це, можливо, парадоксально), хочеться сподіватися на краще, працювати для того, щоб душа іншою ставала. Є гори непрочитаних книжок, які чекають миті, коли ти до них повернешся з Майдану чи з українських степів, доторкнешся, порохняву витреш і перегорнеш першу сторінку.
Я переконаний, що ніякі негаразди, перепони економічні чи будь-які, не зупинять розвиток літератури. Завжди знайдуться відчайдухи, віддані цій справі люди, які працюватимуть і працюватимуть, незважаючи ні на що. Сотні людей у різних куточках України писатимуть романи, вірші, п’єси, публіцистику, шукатимуть і знаходитимуть нові образи, епітети й метафори. Все буде добре.
Зрештою, коли повіє ще більшою грозою, то й вік не завадить узяти в руки зброю. Тут я твердий і послідовний. Ненавиджу нерішучість, а бездіяльність вважаю злочинною.


Во­ло­ди­мир КОС­КІН, фо­то ав­то­ра

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».