Вітальня[col=130]
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
П'ятниця Травень 29, 2020

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 06 Червень 2014 03:00

Нормальну людину творить світле мистецтво

Rate this item
(1 Vote)

ОЛЕКСАНДР СТОЛЯРОВ:

Ре­жи­сер, сце­на­рист, пись­мен­ник, те­ле­ві­зій­ник (був ху­дож­ни­ком-по­ста­но­вни­ком на УТ-1; худ­ру­ком на те­ле­ка­на­лі «ТЕТ») Олек­сандр Сто­ля­ров доб­ре зна­ний в Ук­раї­ні і сві­ті як кі­не­ма­то­гра­фіст. Тож до­сить див­ним здав­ся йо­го вчи­нок зі ство­рен­ня ди­тя­чо­го Те­ат­ру Ан­дер­се­на (в ньо­му він ста­вить тво­ри тіль­ки каз­ка­ря Г. К. Ан­дер­се­на за влас­ни­ми ін­сце­нів­ка­ми). Ще див­ні­шим бу­ло те, що цей те­атр за три ро­ки не­спри­ят­ли­вих умов іс­ну­ван­ня пе­ре­тво­рив­ся з брид­ко­го ка­че­ня­ти на пре­крас­но­го ле­бе­дя.
Утім, кі­но для Олек­сан­дра Ми­ко­ла­йо­ви­ча за­ли­шає­ть­ся пріо­ри­те­том. Він і да­лі ми­мо­хіть зби­рає най­прес­тиж­ні­ші на­го­ро­ди, се­ред яких ТЕ­ФІ і НІ­КА.

— Пане Олександре, про Вас говорять і пишуть як про «кінорежисера, увінчаного міжнародними нагородами, який створив дитячий театр». Поговорімо про цього режисера. Про спектр діяльності, акценти...
— Я займаюся кінематографом з 1983 року, тобто 31 рік. Зроблено більше тридцяти фільмів. Чимало з них справді відзначено призами міжнародних, українських і російських фестивалів. Нині мені доводиться працювати «десь у світі», часто для російського каналу «Культура».


— Чому не затребувані в Україні?
— Я неодноразово себе пропонував і — не виходило.
— А мотивація відмов?
— Найсерйозніша мотивація була така: «Столяров самодостатній режисер». Так, я самодостатній режисер. Знаю, чого хочу. Сам здатен написати сценарій і зробити фільм від початку до кінця. Мені не потрібні керівники. Мені потрібні помічники. Коли людина намагається мною керувати, я думаю: «Нехай робить сама». І камеру встановлює, і акторів спрямовує...
— Про що ваші фільми?
— Основна тематика моїх робіт — людина і віра. При цьому вісімдесят відсотків фільмів — це культурологічне кіно. Скажімо, фільм про Богдана Ступку (який я робив знову ж для Росії) ми намагалися показати і в Україні. Не вийшло. Зняв кіно про Петра Могилу. Слава Богові, його показали. Зробив картину про останнього гетьмана України Калнишевського. Він теж став тут нікому не потрібний. Цей непростий фільм, особливо тепер, коли точки зору розділилися, виявився незрозумілим ні ультраправим, ні ультралівим, не задовольнив ні тих, ні інших. Я не згодний видати якусь одну точку зору і не збираюся цього робити. При цьому я почуваюся чудово, у мене були роки, коли я робив по двадцять фільмів.
Знімаю ігрове кіно, документальне, етюди (коли розумієш: саме це обов’язково треба зняти й змонтувати). Я до камери звик, малюю нею, як олівцем (за допомогою оператора або сам).
Знімаю мультфільми. Іноді чую дивне запитання: «А чому ви, кінорежисер, зайнялися мультиплікацією?» Та тому що я вмію малювати. Намалював шість мультфільмів. Вони нині живуть в YouTube. Проблем з показом, на щастя, немає. Намалював, зняв, дивіться всі.
— А як справи з гонораром?
— З гонораром завжди є проблема. Переважно в Україні. Замовляють, я роблю. Потім, бува, не одержую за це ні копійки. Не тому, що не задовольняє матеріал. Я досить майстровитий, з 1983 року цих «табуреток» за назвою «кіно» зробив багато. Просто спрацьовує непорядність. Причому вона вже настільки прийнята, що людина, не розплатившись, потім із тобою зустрічається й тисне руку, і ти потискуєш їй руку теж.
Я згадую знаменитого артиста Василя Качалова, що в Харкові грав у «Ревізорі». Він марно чекав, коли з ним розрахуються. Коли вже від’їжджав, на перон примчали два імпресаріо, один із них витяг конверт і простягнув зі словами: «Ось найдорожче, що в мене є». Качалов одразу відкрити конверт посоромився, сів у потяг, де і витяг... фотографію сина імпресаріо.
Щось подібне процвітає в Україні.
— Чому?
— Тому що утворився клан продюсерів, близьких до урядовців. Завдання таке: одержати гроші від держави, розтратити і якусь частину, можливо, залишити на виробництво кіно. Добре, якщо ця частка становить хоча б третину. Так званий відкат у політиці і бізнесі став нормою. Тому 14 років я майже вільний в Україні. При цьому страшенно завантажений. От приїхав з Австралії, де знімав кіно про українця Міклухо-Маклая. Це нормально для російського каналу «Культура»: запропонувати зняти фільм про українця, як і фільм про Богдана Ступку, Аду Роговцеву...
Але я не пам’ятаю жодної пропозиції з боку України зняти фільм про Ломоносова, Пушкіна або Чехова, який жив на Сумщині і в Криму. За увесь час незалежності ніхто не взявся зняти фільм про Гоголя. Хоча нині, як ніколи, треба пропагувати видатних земляків, у тому числі тих, хто ствердився на російській мові. І чужоземних геніїв необхідно доносити, тому що генії чужими не бувають.
— Які зі створених вами фільмів для Вас є найзначимішими, найулюбленішими, про які Ви можете сказати: «Подивіться той і цей фільми, і ви зрозумієте, хто я і на що здатен»?
— Найпопулярніший мій ігровий фільм — це «Старець Паісій і я, що стою догори ногами». Є суто авторські фільми. Бо я знімав їх власним коштом. Це ігрові фільми «Святий Петрович» і «Моя дружина хвора на шизофренію». Вони теж увінчані призами міжнародних фестивалів, де конкурували з фільмами, забезпеченими, як мінімум, нормальними державними бюджетами.
Ціную низку своїх документальних фільмів. Я коли роблю кіно, ніколи не припускаю, яка в роботи буде подальша доля. Скажімо, картина «Абрам да Марья» про письменника і дисидента Андрія Синявського. Коли я приїхав до Італії, мені сказали: «О, ми бачили ваше кіно «Абрам да Марья». Синявський, виявляється, у них дуже популярний. Резонансним вийшов чотирьохсерійний фільм «Справа Росії» — про слідчого Миколу Соколова, котрий розслідував убивство царської родини.
Недавно ми закінчили фільм про Соловки («Своя людина на Соловках»). Причому про Соловки не як про радянський концтабір, бо це лише двадцять років історії. Є величезна, понад п’ятсотлітня історія Соловецького монастиря. І її потрібно було вмістити в чотири серії. Тому історія концтабору — епізод. Складно жилося при Никоні, не менш складно і тепер. Це історія всієї Росії. Фільм завойовує популярність, уже приз виборов.
Коли одержав замовлення від міністерства культури й туризму Росії зняти фільм про Петра Могилу, я подумав: «От і для рідної держави постараюся». Знімав із задоволенням, причому півтора року. Бо не було нормального фінансування. Фільм показали і на Першому національному каналі. Один раз. І за те спасибі.
— Заняття кіномистецтвом очищає і поліпшує людську натуру?
— З одного боку, всі мистецтва роблять людину чистішою, задають напрямок: куди йти, як жити, як любити... З другого боку, ангелом потрібно ставати самому, тут кіно як кардинальний інструмент не працює. Утім, кіно, звісно, виховує мене.
Може, тому я мало знаю життя, що живу більше в кіно, театрі і виховуюся усередині них. І коли зіштовхуюся з реаліями, думаю: «А що це?» Дивишся, виявляється, справді існує приховане рабство. Існує чиновницький фашизм. У нас увесь час хтось вибраний чи обраний. Раніше була компартія обрана, тепер у нас чиновники обрані.
— Чи вважаєте себе мандрівником? Адже створення фільмів пов’язано з поїздками. Де були, які країни бачили?
— Крім Америки, був скрізь: у Європі, Австралії, Азії, Африці. Чи мандрівник я? Ні, я домосід. Із задоволенням малював би мультфільми, наприклад. Режисером я став із необхідності. Коли вчився в Москві на Вищих курсах сценаристів і режисерів, нам після першого року навчання сказали: «Хлопці, у вас якісь дивні сценарії, незручні, знімати по них неможливо». На що один із наших підвівся і сказав: «То ми самі і знімемо». І тут найшла коса на камінь, представник Держкіно СРСР (час перебудови) сказала: «А ми вам грошей дамо. Візьміть і зніміть. А ми подивимося». Нам солідно дали грошей. Ми зняли по картині — і почалися подорожі по фестивалях. Преса заговорила про нову хвилю тоді ще радянської документалістики.
За три роки навчання ми пройшли всі мідні труби. Потім роз’їхалися по республіках. Такий набір був! До речі, на курсі було всього вісім чоловік, нині вони по світах розкидані, всі імениті. Наприклад, Олексій Балабанов знімав «Брат» і «Брат-2». Я спочатку не хотів бути кінорежисером, вступав на драматургію. Казав побратимам: «Я сиджу за письмовим столом. Зелена лампа. Пишу. На світанку закінчую рукопис, дружина приносить чай і каже: «Пиши, пиши, милий». Ідилія не справджується, доводиться і писати, і знімати, і їздити. Я важко переношу ці поїздки. Тільки виїхав — одразу хочеться додому.
— І все-таки яка країна більше до душі?
— Улюблена країна? Я виріс і виховувався на хуторі Гай під Бородянкою на Київщині. Тому почуваюся там дуже комфортно. Правда, комфортно доти, доки не починаєш робити справу. Тоді розумієш, що ця справа потрібна тільки мені.
Треба побувати в Гонконзі, щоб зрозуміти, що ми живемо в раю. Там — суцільні хмарочоси, від затоки тхне нечистотами. При цьому дуже популярні лазерні шоу. Там смиренні люди покірно побудували для себе пекло з чудовими дорогами, метро, крамницями. Я б робив безплатні екскурсії до Гонконгу, щоб українці розуміли, де живуть.
— Ви є творцем-керівником дитячого Театру Андерсена. Що спонукало взятися за цю обтяжливу справу?
— На прикладі власних дітей я побачив потрібність театру для інших дітей та їхніх батьків. Театру майже три роки. Його створено під одного автора — Ганса Крістіана Андерсена. Першою була поставлена моя інсценівка «Дівчинка із сірниками», потім — «Бридке каченя», тепер на виході чотири казки Андерсена.
Граємо в Будинку культури, у школах, в установах для інвалідів, у лікарні для дітей з онкологічними захворюваннями.
Ми навіть зняли про театр фільм, причому замовив його російський канал «Культура». У Росії його бачили — в Україні, як заведено, ні.
Поїхали в Обухів на зліт обласних театрів. Діти подивилися спектаклі і сказали: «Ми тут переможемо». І перемогли. На фестивалі православних театрів у Києві нас нагородили орденом за кращу постановку.
Я не сумніваюся в тім, що ми — кращий дитячий театр у країні. Я бачив у Москві і Берліні дитячі театри. Там зовсім інші умови: свої приміщення, фінансування. Там це, певно, важливо. А ми репетируємо у фойє Будинку культури.
— Розкажіть про Столярова-поета і прозаїка.
— У мене опубліковано три книги. Першою вийшла грубезна дитяча книга з п’єсою «Бридке каченя». Її випустили випадково: треба було поставити галочку по дитячій літературі в серії «Шкільна бібліотека».
Книгу розповідей і віршів «Картонний театр» я випустив власним коштом.
Третю книгу спонсорував народний депутат Верховної Ради Андрій Шипко. Вона має досить смішну назву «Нова книга». Я коли писав, усе скидав у файл «Нова книга». Потім подумав: «А чого міняти назву?»
Я вдячний поетові Івану Жданову за досить толкову передмову. Книжка побудована за принципом «строкатого килима». Цей жанр виник у перській літературі задовго до Різдва Христова. Книжка складається з начебто незв’язаних речей, але ти добре знаєш, що тримаєш величезну думку й вона не висловлюється одним рядком або фразою. Вона висловлюється тільки книгою. Я її висловив. Тепер написав казки для дорослих. Залишилося упорядкувати, передивитися, а там уже як Бог дасть.
— Що гріє з того, що треба зробити? Є, скажімо, щось невтілене і це реально втілити?
— У мене є кілограм двадцять сценаріїв. А здійснювати виходить по краплі. Але ви знаєте, що з Моцарта виконують лише десять відсотків творів. Чого мені піжонитися? Найважливіше — це потрібність. З’являється потреба в мені, приміром, у держави — з радістю впрягаюся. Або хтось пропонує здійснити проект для телеканалу. Роблю із задоволенням. Найчастіше все відбувається непередбачено. От я зустрівся з патріархом православної церкви в Сіднеї, і розумію, що про нього можна зробити хороше кіно. Воно піде на користь людям і православ’ю. Я запропонував. Якщо буде необхідність, то це кіно втілиться.
Моє кіно нині йде не від творчих амбіцій, а від необхідності й потреби.
Починаючи від дев’яностих років, у нас запінилася хвиля так званого чорного кіно, потім усе це перетворилося на гламур, тобто та ж бісовщина сховалася за лакуванням, почала подаватися в красивій обгортці. І розумієш: ти повинен підтримувати терези з іншого боку. І закликати до того, що нормально. Нормально — це вічність. А вічність — це сидіти з другом на лавці й гомоніти про мистецтво, вічність — це любити жінку, а не чоловіка. Нормально — народжувати, виховувати й любити дітей, любити батьків, Батьківщину. Нормально — любити Господа Бога. У цьому немає ніякого пафосу, це норма. А норма — це вічність.
— А що відбувається з українським кінематографом, на ваш погляд?
— Те, що й з народом. Спокусили якоюсь удаваною свободою. А яка може бути свобода в людини, крім обов’язків? І понеслося-поїхало. Кіно просочено негативом-«бєспрєдєлом». Якось до мене приїхав режисер, який одержав приз на Канському фестивалі за фільм про те, як хлопчик прийшов у тир і розстріляв-убив працівника з духової рушниці.
Що трапилося з українським і російським кінематографом? Імідж колишніх республік Радянського Союзу за рубежем повинен бути огидний. І коли приїжджаєш на фестиваль за кордон і бачиш пачку фільмів про алкоголізм, бруд, проституцію, бандитизм, калік, знай, що це кіно або з України, або з Росії. Якось я привіз добру й світлу картину, мені сказали: «Ви де це знімали?» А я знімав в Україні. У питанні кіноорганізаторів таїлися глузування й докір: «Чому ви не працюєте на той імідж, який нам тут необхідний?»
Я думав про підводні камені цього іміджу. Чому в Європі необхідно огидне кіно про нас? Великою мірою тому, що співвітчизники, які покинули батьківщину, жадають переконатися в тому, що вони виїхали не даремно. Зрозуміла логіка. Коли з’являється світле кіно, хочеться назад, на Батьківщину. А я постійно кажу: ми живемо насправді в раю, поїдьте в Гонконг — і пересвідчитеся.
Проте багато хто раптом вирішив, що наша країна бридка. Ні, ми живемо в раю. Інша річ, що нам не щастить із державним апаратом.
Чотири місяці тому розумний, досвідчений, неймовірно талановитий майстер Кшиштоф Зануссі приїхав до Дніпропетровська на кіноасамблею, одним з організаторів якої я був. Зануссі привіз своє християнське кіно про те, як із християнством воює сучасний глобалізм, як він його знищує. Заговорили про гостре, про проблеми, які почалися в Україні. І Зануссі висловив дуже слушну думку: «Потрібно розібратися, чого ви хочете: істини чи перемоги».

Во­ло­ди­мир КОС­КІН, фо­то ав­то­ра

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».