— Пане Сергію, з чого нині складається ваше творче життя? З яких турбот і досягнень?
— На сьогодні — це писання книжок і малювання картин. Викладання в Українському гуманітарному інституті — я навчаю радіовиробництву. Створюю просвітницько-інформаційні радіопрограми. Опікуюсь мною створеним декоративним садом в інституті і доглядаю за родинним садом-квітником.
— То, певно, хобі?
— Мабуть, ні. Тяжіння плекати сад-город-квітник у мене з дитинства. Родина мешкала в Маріуполі в маленькому будиночку, і я на клаптику землі змалку щось висаджував. У 1988 році повернувся після навчання в Харкові і двох років офіцерської служби в Казахстані додому, а батьки купили на березі моря невеличку хатинку-мазанку з манюньким наділом. Я знову-таки висадив квітник. Були ще сосни, каміння і колоди з верби, на яких росли жовті зимові опеньки. У листопаді-січні, якщо снігу не було, ми зрізали ці грибочки на супчик.
2014 року я з сім’єю покинув Маріуполь через війну, поселився під Києвом, де на батьківському городику опікуюся садом-квітником.
Це не хобі, це частина життя. Я б нині хотів одного — якщо говорити про мрію — мати маленький будиночок з письмовим столом, художньою майстернею, працювати й іноді виходити у світ. А здебільшого просто жити в саду, садити, ростити, поливати, компонувати.
— Зі світом людей поєднує творчість і знання мов, тож скажіть про перекладацьку діяльність.
— Я вважаю, кожна адекватна людина мусить знати своє коріння, тому українське, польське, російське походження по мамі і батькові спонукає заглиблюватися в ці мови і культури. З п’ятого класу я почав вивчати польську мову, завдяки тому, що в Маріуполі продавався журнал «Пшияжьнь» («Дружба»). У кожному номері була лекція з польської мови. Потім придбав чудовий підручник польської мови Данути Василевської, досі на нього спираюсь, по ньому вчу своїх учнів.
— На які творчі співпраці вивело знання польської?
— Спершу скажу тим, хто не хоче вивчати українську мову, бо, мовляв, це «насіліє», як вони кажуть. Ні, знання будь-якої мови — це розширення наших можливостей, у тому числі і фінансових.
З художнього перекладацтва почалася, власне, і моя поезія. На 4-5 курсах інституту я заглибився у вивчення польської мови, читав поезію, і це підштовхнуло до серйозних перекладів.
Почав з романтичної балади Адама Міцкевича «Лілеї», в якій поет спирається на давню історію XV ст. — про трагічні хитросплетіння кохання. Цю баладу колись перекладав Андрій Малишко. Але це зробив по підстрочнику, тобто він не володів польською. І тому фахівці, які читали мій переклад у книжці, що вийшла 1994 року, казали, що він максимально наближений — і за змістом, і за звучанням — до першоджерела. Тож знання мови дає кращий результат.
А ще я перекладав Юліана Тувіма, Ярослава Івашкевича, Леопольда Стаффа, Яна Нікодема Яроня, Юліуша Словацького, Стефана Жултовського, Генріка Циганіка, Яна Кохановського (це XV ст., Кохановський для Польщі, як Котляревський для України). Причому, мене не цікавило, чи перекладалися кимось ці твори. Я брався за те, що мені сподобалося. Відчув серцем — і переклав.
Певне знання французької мови спонукало перекладати твори Раймонда Ліне, Ерве Базана, Жака Превера. У процесі пристрастився до написання власних віршів. До речі, переклади і власні твори подекуди ілюструю малюнками.
— Отже, розглядаючи Вас як поета, перекладача, радіожурналіста, квітникаря, зупинимося на постаті художника.
— Пригадую, як мене відправили на два роки служити офіцером до Казахстану. У поїзді на станції Сари-Шаган мене рано розбудив провідник-казах. Я підвів голову спросоння, подивився у вікно — і першою була думка: «Що ж я тут малюватиму?» Адже побачив сірий степ без краю (у кінці березня). Та, як виявилося, і в степу можна знайти багато цікавого, унікального. А що вже казати про озеро Балхаш! Тоді з’явилося дуже багато графічних етюдів-сюжетів. Можна приїхати до Парижа, в Альпи — там усе напрочуд мальовниче, а ось у степу спробуй знайти родзинки...
— Хто Вас вів як художника?
— Якось друзі принесли мені сторінку з відривного календаря, а там — інформація про Московський народний заочний університет мистецтв. Я вступив туди. За мною закріпили художника, який мене вів. А далі мене повели враження, які я виплескую на полотна.
— Проза стукає у двері?
— Публіцистика тривожить. Коли надто болить, то це виливається в публіцистичні статті для журналу «Журналіст України», газети «Літературна Україна». Нині час неймовірно буремний, але орієнтири чіткі, їх викристалізовує любов до України, і в цьому ніякого пафосу. Незалежність, цілісність, мир — ось мета.
— Працюючи, я собі зауважую: а навіщо це роблю, чи отримую від цього задоволення і найголовніше — чи є в цьому користь (у духовному сенсі) для себе і для людей? А що Вами рухає?
— Я не прагну хапати з неба зірки. Просто йду вгору. Не дай, Боже, рухатися по інерції, тим паче — плентатися вниз. Скажімо, одному зробити новинну півгодинну радіопередачу непросто, тобто самому зібрати різну інформацію (події, постаті, інтерв’ю) і цікаво подати її. Але я роблю, отримую задоволення, і мені ще за це платять заробітну платню.
Перебуваю в центрі подій, знайомлюся з новими людьми — волонтерами, атовцями, політиками, художниками, композиторами, письменниками. Буваю на презентаціях і виставках, мене запрошують у майстерні. І це дає мені поштовх до творчості, розвитку і удосконалення. Кожна непересічна особистість — це енергія для власних пошуків. Чиїсь успіхи не викликають заздрощів, стимулюють і запалюють: рівняйся, підтягуйся, вчися.
У журналістиці, зокрема в телерадійній, я працюю давно, але як журналіст, режисер і автор своїх програм. Та принагідно став ще звукорежисером. Універсалізм — річ корисна і затребувана.
На жаль, над багатьма пострадянськими людьми тяжіє установка: «А навіщо вчитися? Все одно помирати». І ми маємо те, що маємо: смітники, розбиті дороги і занедбану культуру. А японець каже: «Треба вчитися, бо вмирати». Слід до вічності підійти на гідному рівні, потрібно зростати. Про це і Біблія каже: вчися, розвивайся, іди вгору.
— Що в найближчих планах?
— Вихід двох поетичних збірок. Одна складена з мініатюр на чотири, три, два рядки — «Макові зерна». Вона буде насичена моїми кольоровими роботами гуашшю, які ілюструватимуть цю книжку. Обкладинка — моя акрилова картина.
Друга книжка має назву «Місце і місто». Складатиметься з двох розділів: «Моє місце» і «Моє місто». У першому розділі — соціально-політичні вірші, у другому — ліричні (твори з 1984 року й понині). Цю книжку ілюструють світлини моєї племінниці Олександри, які органічно відповідають поетичному змісту.
— У Паоло Коельо я вичитав думку: «Поки я в дорозі, я живу». А Ви мандрівник чи домосід?
— Я мандрівна людина. Але це не означає, що мотаюся в Аргентину чи на острів Пасхи. Просто я за будь-якої можливості ходжу пішки і роздивляюся, роздивляюся... От, скажімо, тільки-но побував у Межигір’ї — колишній вотчині втікача Януковича. Що в душі піднялося, про що подумалося?
Так, і я хотів би мати свою «вотчину», тільки манюньку, не на 140 гектарах, без палаців і золочених люстр. Хочу мати хатку в українському стилі під солом’яною стріхою з майстернею і квітником (оскільки я вимушений переселенець, безхатько, то ця мрія мене вперто переслідує), цього абсолютно достатньо для щастя й радості.
А щодо Межигір’я, то, звичайно, там місцина прекрасна, її слід використовувати як резиденцію для прийомів поважних гостей, зокрема президентів іноземних країн. Видно, що працювали хороші дизайнери-ландшафтники, там чудові рукотворні парк, сад, озера. Багато дивовижних рослин висаджено. Все робилося з любов’ю, продумано, красиво.
— Але 140 гектарами краси користувалася фактично одна людина.
— Ну там ще крутилися поплічники, родина мешкала... Я не знаю, які за площею Ліхтенштейн чи Монако, але Межигір’я — це ціла країна. Це, зокрема, поля для гольфу. Це — фазанятники, страусятники, території для корів, коней, кіз — все це спеціально для харчування вирощувалося, проходило через лабораторію. Пристань. Ресторан. Зоопарк. Чого там тільки немає! Справді, маленька країна, яка працювала для однієї людини. А з другого боку...
Здається, Лев Толстой сказав, що «ненависть до багатства породжує ненависть до мистецтва». Справді, якщо замислитися, то палаци, храми — це багатство. Але в тому числі це мистецтво: архітектура, живопис, скульптура. То був заробіток для митців. Межигір’я — то мистецтво. Тому я не проти багатства, не проти заможних людей. Я проти злодіїв.
За можливість розвитку для кожного, але не обов’язково кожному потрібен палац. Сумніваюсь, що якби мені запропонували пожити у Версалі чи Букінгемському палаці, я почувався б там комфортно. Хіба що погостював кілька днів, як це буває, коли ми опиняємося в готелях.
До речі, 2006 року я їздив на Міжнародний форум польських медіа, і нас поселили, здається, у тризірковому готелі (місто Рин, колишня Східна Пруссія) у замку хрестоносців XII ст. Ліси, озера... Напівзруйнований замок віддали в приватні руки, його відбудували, відновили, реставрували. Дубові меблі, басейн, сауна, кав’ярня... У внутрішньому подвір’ї замку відбуваються виставки, концерти. Все живе, вирує. Цей готель і виставковий центр дають робочі місця в маленькому містечку.
— Отже, ця краса, підкреслюю, для людей, а не для одного магната.
— Так. Замок, ліс, озеро — для людей. А ще у моїй пам’яті закарбувалися ціни, бо вони мене просто вразили. На той час середня зарплата поляка становила три з половиною тисячі злотих, а в українця — три з половиною тисячі гривень. Одномісний номер (плюс сніданок розкішний), в якому я перебував, коштував 250 злотих за добу. Це означало, що більше десяти днів щомісяця людина із середньою зарплатою могла дозволити собі пожити в тому замку. А от подібний номер в Україні на той момент коштував 800–900 гривень. Тобто ти міг перебути в ньому три дні, а не десять. А тепер уже розрив просто разючий.
— Що з найприємнішого згадується?
— «Гран-прі» Всеукраїнського конкурсу «Засоби масової інформації за міжетнічну, міжконфесійну толерантність і консолідацію суспільства» серед радійників, телевізійників, друкованих ЗМІ та інтернет-видань. Мій проект, який я робив упродовж трьох років на Маріупольському телебаченні, називався «Аз Есмь». То були якраз програми про громади Маріуполя: українців, греків, євреїв, поляків, німців, навіть латиноамериканців.
— За великим рахунком, усі ці люди мешкали дружно, мирно, та Росія розгойдала спільний човен...
— Авжеж. Моя ідея була яка? Подивіться, в одному місті, на одній вулиці мешкають люди з Гавани, Панами, Коста-Ріки, Нікарагуа, Туреччини, Румунії, Угорщини, з інших країн, які вчилися, одружилися, народили тут діточок. Уявляєте, який конгломерат, кого тільки немає в Маріуполі! Православні храми, греко-католицькі, католицькі (про одну з парафій вийшла книжка «Крок за кроком», яку я редагував і упорядковував), є мечеть розкішна, є синагога... Завданням було це показати.
Але такий телевізійний проект мав би бути з перших днів незалежності на всю Україну. Та ми цього досі не бачимо. Скільки у нас етнічних колективів творчих! Однак чи бачимо ми на центральних каналах досягнення народів, які проживають на території України?
— Не «пущають»!
— Свій проект як ведучий я робив, звісно, українською мовою. Гості говорили, як могли і хотіли. Скільки цікавих особистостей були героями цього проекту — 47 випусків! Підприємці, письменники, композитори, художники, вчителі, лікарі... До речі, болівієць Віктор Дуран закінчив медінститут у Запоріжжі, оселився в Маріуполі і став чудовим лікарем-кардіологом.
І на це дружнє середовище «старший брат» почав лити каламутну воду, насаджувати розбрат і непорозуміння. Непростима річ.
— Те, що Вас тішить, я почув. А що ще обурює? Чи душа вже втомилася обурюватися? Чимало митців, особливо художників, просто тікають із Києва в якісь хутірки, ховаються там, як Маленький принц Екзюпері на своїй маленькій планеті біля троянди.
— Період надто сильного обурення минув. Я вже не обурююся, приймаю все, як є. Іноді можу сказати кілька міцних словечок, не закипаючи. Обурення руйнує і не дає ніяких результатів. Я сказав собі: «Все. Спокійно приймай те, що відбувається. Якщо ти можеш на щось вплинути і щось зробити через діяльність, зустрічі з людьми, через написане слово, через радіо, живопис — роби це.
Якщо не можеш вплинути, змінити щось у глобальному масштабі, то не бийся головою об стіну — це не дасть ніяких результатів ні для тебе, ні для людей, ні для країни. Тому має бути зважене, чесне прийняття дійсності, до якої абсолютно не варто підливати власну брехню і жадібність.
Мені шкода наших людей, які «присіли» на інформацію, як на потужний наркотик. Вони «їдять» винятково інформацію і навіть не аналізують її. Неперероблена інформація не дає ніякої поживи, калорій, користі для розуму, вона просто руйнує. Тому ми падаємо нижче і нижче, замість того, щоб нормально спілкуватися, піти до лісу, послухати хорошу музику, почитати книжку, зокрема поезію.
Скільки є першокласних письменників українських, російських, світових. А ми знову і знову вмикаємо телеящик. Навіть моя мама присіла на це. Результат? Це тільки псує її здоров’я... Я кажу: «Мамо, вимкни, не слухай новин, не дивися серіали». — «А що дивитися?» — «Нічого».
І я щасливий, що два роки в моєму гуртожитку немає телевізора. Іноді, коли, буває, ночую у батьків, з годинку перемикаю телеканали. І знову переконуюсь: то помийниця, сміттєзвалище. Кому це вигідно — то інша справа. Але у нас є можливість вимкнути і не дивитися руйнівника.
Здається, в 1957 році з’явилося оповідання Рея Бредбері «Вбивця». Тоді телебачення тільки з’явилося, але Бредбері вже відчув його небезпеку і написав так: «І тоді я встав і пішов, і вбив свій телевізор, цю підступну бестію, Медузу Горгону, яка щовечора перетворює на камінь мільйони людей, обіцяючи так багато і даючи так мізерно мало».
Володимир КОСКІН