— Па­не Ста­ні­сла­ве, чим за­раз най­біль­ше пе­ре­йма­єте­ся?
— В останні роки в Україні дедалі більше проявляє себе час ножів і ніжності, тож логічним є презентація моєї книжки під назвою «Ніж і ніжність». Звертаю увагу, що слово «ніж» — це лише мала частина слова «ніжність». Що з двох суттєвіше — маємо вирішувати. На превеликий жаль, ножі не лише в Україні й Росії, а й в інших країнах мають вигляд не просто довгих лез, а страшної зброї. Раніше вивчали добру абетку: «Аз, буки, вєді...», нині вивчають «буки, гради, міни...».
Отакою є сутність нинішнього моменту. Було озвучено висновок міжнародної комісії, що саме Росія однозначно збила малайзійський літак, і від цього Москва вже не відкрутиться. Захід іноді заграє до неї, але давно вже всім зрозуміло, що Путін — це як мінімум Гаазький трибунал. З ним, якщо твердо поважати права людини, не повинен зустрічатися жоден президент, канцлер чи прем’єр-міністр, який себе шанує.
Так чи інакше рух у цьому напрямку після озвучення висновку фахівців із різних країн прискорився, так само відбувся поштовх до того, щоб Україна була зрозумілішою, інтегрованою в європейський простір і загалом у світовий контекст.
Хоча брехні вже занадто, так багато ножів і так мало ніжності й порозуміння у світі, що ми повинні над цим замислитися ґрунтовно, і, можливо, цьому також сприятиме книжка «Ніж і ніжність», де, окрім лірики останніх двох років, присутні і три важливі для мене поеми.
Першу з них — «Нічна розмова з Європою» — ще коли назвали передчуттям Майдану, вона вийшла окремою книжкою в Парижі білінгвою (французькою і українською), вийшла англійською в Лондоні і ще п’ятьма мовами, зокрема під час Євромайдану Грузія на Фейсбуці читала її в грузинському перекладі (за словами одного з перекладачів Рауля Чілачави, цю поему читали, коли горіло щойно на Майдані і горіли наші серця).
У поемах «Пікнік з мільярдером» і «Майдани і магнати» вперше показано рідкісну еволюцію. Колишній підполковник КДБ-СБУ, потім магнат, втративши дружину після тяжкої хвороби, приїжджає зі свого острова і будує замок під Києвом. Тільки відбулися, так би мовити, входини чи пікнік, на якому, до речі, були присутні чи не всі урядовці (як він сам казав, прихвосні), раптом стається Майдан.
І цей колишній кадебіст, на якого свого часу потужно вплинули твори Стуса, Сверстюка, Ліни Костенко, за котрими він до перебудови, мабуть, ще стежив, встає на бік Майдану. І він робить дуже багато корисного, Майдан зробив його іншим, як і більшість народу.
Ця метаморфоза надзвичайно важлива як на мене. Я сподіваюся, що книжка «Ніж і ніжність» матиме доволі читачів, хоча, звичайно, не стільки, як мала моя перша книжка для дітей «Струмок» з накладом 200 тисяч. Видавництво «Веселка» видало її 1989 року, через три місяці я цю книжку шукав.
Нині читачів стало набагато менше і, можливо, разом з Інтернетом ми всі винні в тому. Але сподіватимемося на краще попри те, що людина зараз перенасичена інформацією, а не знаннями, і ця інформація в одно вухо отруйно влітає і з іншого витікає брудненько, і не стає серйозним екзістенційним чи просто людським знанням, яке робить з біологічного напівфабрикату людину. Це може робити, я переконаний, серйозна книжка, поетична чи прозаїчна, то вже хто що більше любить.
Але прикро, що за останні 25 років через недолугу владу і, можливо, якоюсь мірою через Інтернет країна великих поетів, таких як Євген Плужник, Володимир Свідзінський, Василь Стус, перетворилася на країну політиків-пустобрехів, ідіотів від влади. Ми тут багато втратили, не тільки сотні тисяч і мільйони читачів, ми втратили півтора-два покоління, на жаль. Це, мабуть, почалося у лиховісні дев’яності, коли була велика інфляція, навіть ті, хто хотів купувати і читати книжки, тоді не могли це робити. Зараз теж небагато хто може, але...
Хоч там які кризи і війни відбуваються, для мене книжка — це головний двигун розвитку душі і взагалі розвитку людини, тому залишається сподіватися, що читачі примножуватимуться. Я придумав український неологізм від італійського фе­лі­чі­та — щастя: фелічитач, отже, щасливий читач. Ми повинні виховати не просто десятки, а сотні тисяч щасливих читачів, фелічитачів, за це варто боротися і заради цього варто писати, ділитися своїми думками і відчуттями.
— Ви скла­да­єте­ся з двох іпос­та­сей: з влас­ної твор­чо­сті і пла­нів, а ще до­во­дить­ся тяг­ти та­ко­го важ­ко­го плу­га, як ре­дак­тор­ство га­зе­ти «Лі­те­ра­тур­на Ук­раї­на». Як це узго­джує­ть­ся і скіль­ки ча­су, влас­не, за­ли­шає­ть­ся на се­бе улюб­ле­но­го?
— З одного боку, це дуже важко, а з іншого — я вже звик. Як філолог я прийшов у журналістику майже сорок років тому, але журналістика, за великим рахунком, у душу ніколи глибоко не запускалася. Газету нині робити складно. Допомагають фінансово найперше наші дорогі читачі, яким уклінне вітання, вони часто найбідніші, але й найщиріші. Мені приємно, що наклад нашої газети росте попри всі кризи, складності і бідність людей.
Отже, багато часу йде на творення видання, але коли поезія приходить до мене (це буває часто вночі, іноді сниться), вона майже не страждає від цього. Втім, дуже засмучує, що в останні місяці в збанкрутілому банку «Хрещатик» загинуло з передплати 130 тисяч гривень (а надійшло за перше півріччя 200 тис. гривень), це колосальний удар по можливостях редакції.
Натомість, оскільки нас полюбили українці за океаном (часто бідні пенсіонери), нам удалося практично компенсувати втрачену суму за рахунок людей, які нас хочуть читати і нам допомагати. Зокрема, є дивовижний 91-літній Святослав Караванський, автор українських словників, зокрема українських рим, мовних складнощів, синонімів тощо, якого Сталін посадив уперше на десять років 1945 року, а потім був ще один термін. Караванський мешкає в США і надіслав 400 доларів підтримки, хоча сам скромно живе, він допоміг уже вдруге, ми йому через газету, як і іншим, дякуємо.
Якби не ці втрати, ми вже могли б кожному автору платити гонорар. А поки що вдалося львівському професору Тарасу Сализі вручити премію (з красивим дипломом) як найкращому автору «Літературної України» — за три статті (про Івана Франка, Івана Дзюбу і Миколу Вінграновського). У другому півріччі відзначимо як найкращого автора, певно, Володимира Базилевського, відомого поета і мислителя.
Отже, газету робити важко, в останні роки це особливо багато нервів забирає, але, повторюю, напряму це на мою поезію не впливає, не було між цими діяльностями конфлікту, бо я собі з юності сказав: журналістику в душу глибоко не пущу, і мені це легко виконувати.
— Уні­вер­са­лізм дає Вам мож­ли­вість три­ма­ти ру­ку на пуль­сі лі­те­ра­тур­но­го жит­тя, Ви всіх зна­єте і Вас усі зна­ють. Чи є у Вас як у кер­ма­ни­ча лі­те­ра­тур­ної га­зе­ти улюб­лен­ці і ко­го Ви чи­та­єте не тіль­ки за­ра­ди то­го, щоб по­ста­ви­ти в но­мер, а для ду­ші? Чи є се­ред ко­лег по­рад­ни­ки?
— Таких чимало: і кого читаю, і з ким раджуся. Зі старших назву Михайла Слабошпицького, Володимира Базилевського, Юрія Щербака, Миколу Жулинського. Мені цікаво перечитувати Євгена Плужника, якого вважаю одним із головних своїх учителів-попередників, перш за все в тому сенсі, що я себе вважаю дуже київським, урбаністичним (певно, погане слово) поетом, це започаткував саме Євген Плужник.
На мене вплинув неймовірний Леонід Кисельов, який прожив всього 22 роки і якому нещодавно виповнилося б 70. У мене є вірш про те, що його біля жовтого корпусу Університету досі чекають непоганий прозаїк і дуже поганий політик Володимир Винниченко і видатний історик Михайло Грушевський (у вигляді меморіальних дощок і назв вулиць). А пам’ятної дошки, як і вулиці на честь Леоніда Кисельова, досі немає, це ганьба, звичайно.
Я люблю дуже київську поезію мого давнього, на жаль, уже покійного товариша Атилли Могильного, люблю творчість Шевченківського лауреата і мого друга Ігоря Римарука, знову ж таки покійного. Назву Сергія Жадана, Тараса Федюка (у нього важкий характер, але хороша поезія), Анатолія Кичинського.
Раджусь іноді з російськомовним, дуже хорошим поетом Олексієм Зараховичем, з яким ми можемо до ранку вести інтелектуальні розмови, коли він іноді о другій ночі приїжджає на таксі через усе місто. Це рідко буває, але повнокровно.
Іноді раджусь зі своїм однокурсником Сергієм Кулідою, разом із ним і Володимиром Шовкошитним ми весело придумали фестиваль «Книжкова Буча» в місті Буча.
Це унікальний випадок, наш хуліганський курс випуску 1981 року досі регулярно збирається, хоч ряди трохи і рідіють, це такі особистості, як Валерій та Іра Поліщуки, Наталя Лизогуб, Сергій Кондратенко, Тетяна Чепель, Василь і Тетяна Анісімови...
— Чо­му та­кі ін­те­лек­ту­али, як пись­мен­ни­ки, кот­рі по­стій­но роз­мис­лю­ють над жит­тям, ана­лі­зу­ють всі­ля­кі яви­ща і по­дії, у сво­єму ко­лі, зок­ре­ма у Спіл­ці пись­мен­ни­ків, час­то не мо­жуть знай­ти по­ро­зу­мін­ня? Де при­чи­ни цьо­го фе­но­ме­ну під на­звою «ле­бідь, рак і щу­ка»?
— По-перше, це є загальним для творців-митців незалежно від країни проживання. Творчі люди зазвичай мають великі амбіції, вони чуттєві до кожного дотику, ранимі. І тому багатьом із них здається, що їм не додали слави, уваги. Часто готові накинутися на іншого, вигороджуючи себе. Не вистачає творчим людям знання творчості один одного.
Загалом в Україні читають менше, і що особливо трагічно, набагато менше читають колеги колег. Комусь здається, що варто написати і себе пропагувати і необов’язково знати, наприклад, Лорку, Рільке, Верлена, Плужника, Свідзінського, Вінграновського, Ліну Костенко і Драча. Молодші хіба що краєм вуха чули про їхнє існування.
— Па­дає рі­вень за­галь­ної куль­ту­ри, осо­бли­во се­ред мо­ло­дих...
— Так. Не знають багатьох наріжних речей, але добре знають матюки. Це — велика біда.
Щодо натяку на деякі негаразди у Спілці, то це пов’язано знову ж таки з амбіціями, з недоданою, як багатьом здається, славою. Тому готові присікатися до будь-кого іншого, щоб себе таким чином нібито вивищити. Багато з’являється брехні, особливо від тих, хто не зміг втриматися на посадах, чи від тих, кого відсунули від справ. Вирують інтриги й заздрощі.
Ось приклад. З головою НСПУ Михайлом Сидоржевським і ще одним секретарем Спілки я фактично випадково потрапив на засідання ради Львівської обласної організації письменників. Львів’яни абсолютно добровільно ухвалили рішення щодо мораторію на позачерговий з’їзд Спілки.
Та ось несподівано читаю на кількох сайтах від якоїсь дівчинки Лесі цілковиту брехню про тиск з боку голови Спілки письменників чи бозна кого. А це рішення було абсолютно добровільним, здається, сто відсотків присутніх за нього проголосували, воно народилося в надрах тих, хто був присутній на тому засіданні ради. Мене вразила ця неправда з купою супутньої брехні.
— Так куль­ти­ву­єть­ся розб­рат.
— Авжеж. Хтось хоче захопити Спілку, є ж різні сфери впливу. Письменники — це люди, які можуть сказати цілковиту правду про владу, як і журналісти, до речі.
Як відомо, керувати рабами і просто бездушними людьми без знань набагато легше, ніж інтелектуалами і людьми з душами, тому поведінка влади вкладається у такий параметр: від аморфно байдужої до антикультурної.
Ще раз повторю, Україна попри всі «Розстріляні Відродження» — це країна великих поетів, зокрема рівень шістдесятництва надзвичайно високий, наші світочі погано ще прочитані, життя Василя Стуса — це взагалі унікальний світ, це справжня надлюдина, яку так шукав німецький філософ Ніцше.
Справжніх великих інтелектуалів у нас надзвичайно багато, культура наша, література набагато глибинніші, ніж думає більшість народу і майже вся влада, тут є дика незіставність. Я вже не кажу про Росію, яка народилася через 500 років після того, як розквітла Київська Русь, була потужною європейською державою. Та раптом «Расєя» запретендувала на звання «старшого брата», це взагалі дурість. У моїй поемі «Нічна розмова з Європою» сказано, «як перша жаба учила перше «ква» на безлюдній річці, що звуть Москва, в Києві вже сотнями літ чинні храми транслювали віру з небес хрестами».
— Маю пе­ре­ко­нан­ня, що на­леж­не під­не­сен­ня пос­та­ті пись­мен­ни­ка є еле­мен­том на­ціо­наль­ної без­пе­ки.
— Абсолютно згоден. Бо за цим стоять інтелект нації і моральність, духовні цінності. Хороша книжка — це найкращий вихователь.
— Тож вар­то пись­мен­ни­ка всі­ма за­со­ба­ми про­па­гу­ва­ти. До ре­чі, ук­ра­їн­ське те­ле­ба­чен­ня зні­має філь­ми про Ста­ні­сла­ва Бон­да­рен­ка. Роз­ка­жіть про це. Чо­му ТБ за­ці­ка­ви­ло­ся Ва­ми, про що ці філь­ми і яка ме­та цьо­го філь­му­ван­ня?
— Це робить уже не перший рік (отож про мене знято кілька фільмів) студія «Укртелефільм», яку тривалий час очолював Шевченківський лауреат Олег Бійма. «Укртелефільм» мені колись довелось як журналістові відбивати від рейдерів. На два роки ця студія (одна з найкращих в Європі) була захоплена і фактично знищена, зокрема розграбували павільйон технічного оснащення.
Потім ми з Олегом Біймою і Ліною Костенко разом об’їздили багато сіл Чорнобильської зони. Після презентації моєї книжки «Бенкет під час Кучми» в Будинку актора в 2001 році ця студія врешті і до мене особливо придивилася. На основі «Укртелефільму» виник ще телеканал «Культура». Про мене зняли кілька фільмів, точніше, мало не про кожну мою книжку робили передачі.
Але тут справа не в конкретному письменнику Бондаренку, а в тому, щоб такі фільми і передачі розповідали про різних літераторів. Письменник у нормальних країнах — це глашатай, ідеолог. Хоч як дивно, але навіть параноїк Сталін це розумів, він активно читав книжки, розумів: те, що про нього навіть подумає письменник, це страшенно важливо для країни і для нього самого.
Я вже не кажу про прем’єрів чи президентів європейських країн. Характерним є приклад президента Франції Франсуа Міттерана. Якщо сьогодні оголосили гонкурівського лауреата, він до завтра має прочитати, бо народ сміятиметься з нього.
Наші президенти і члени Кабміну не розуміють, що з них сміються в Європі, що їх зневажають українські письменники, творці ідеології, бо їхні твори, взагалі книжки, наші можновладці не читають.
Во­ло­ди­мир КОС­КІН, фо­то ав­то­ра