Вітальня[col=130]
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Вiвторок Вересень 29, 2020

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 28 Жовтень 2016 13:27

Тетяна Стебловська: театр є світом і світлом

Rate this item
(0 votes)

І зно­ву на­род­на ар­тист­ка Ук­раї­ни Те­тя­на Стеб­лов­ська по­ди­ву­ва­ла те­ат­раль­ну пуб­лі­ку, зі­грав­ши од­ну з го­лов­них ро­лей у прем’­єр­ній ви­ста­ві «По­сту­пи­ся міс­цем».
Гра її від­різ­няє­ть­ся по­лі­фо­ніч­ніс­тю, різ­но­барв­ніс­тю. Це та­кий со­бі щем­ли­вий сум доб­рої лю­ди­ни, яка не по­вчає, а на­вчає, зму­шує ба­га­тьох упіз­на­ти се­бе і вкот­ре зга­да­ти іс­ти­ну: став­ся до ін­ших так, як ти хо­чеш, щоб ста­ви­ли­ся до те­бе.
На­га­да­ємо, що Те­тя­на Стеб­лов­ська ба­га­то ро­ків ви­хо­дить на під­мост­ки Ки­їв­сько­го ака­де­міч­но­го Мо­ло­до­го те­ат­ру. Об­ра­зи, ство­ре­ні нею, ви­різ­няю­ть­ся яс­кра­віс­тю та са­мо­бут­ніс­тю, а її та­лант до­зво­ляє од­на­ко­во успіш­но ви­ко­ну­ва­ти як гос­тро­ха­рак­тер­ні ко­ме­дій­ні, так і дра­ма­тич­ні та тра­ге­дій­ні ро­лі.

Наш су­во­рий час вель­ми не при­хиль­ний до куль­ту­ри, зок­ре­ма до те­ат­рів. Кож­на по­ста­но­вка за від­сут­но­сті фі­нан­су­ван­ня дає­ть­ся на­д­важ­ко. Чи­ма­ло ак­то­рів у прос­тої, од­нак Те­тя­на Во­ло­ди­ми­рів­на знай­шла ви­хід: за­зви­чай до­лу­чає­ть­ся як до ви­бо­ру п’єси, так і до спон­со­ру­ван­ня ан­шла­го­вої ви­ста­ви.
«Акт­ри­са має гра­ти за будь-яких умов», — вва­жає Стеб­лов­ська. На щас­тя, цьо­го ра­зу всі кло­по­ти що­до по­ста­но­вки ви­ста­ви з до­сить сим­во­ліч­ною на­звою «По­сту­пи­ся міс­цем» узяв на се­бе те­атр.

— Те­тя­но Во­ло­ди­ми­рів­но, ще од­на ви­ста­ва у ва­шо­му жит­ті. Жанр її озна­че­ний як сум­на ко­ме­дія. Ав­тор — Ві­нья Дель­мар. Чо­му аме­ри­кан­ський ав­тор? Чо­му са­ме ця п’єса?
— Бо це і про нас, українців, і взагалі схожі ситуації трапляються у будьякій країні. Літня пара опиняється на межі банкрутства і залишається без житла. Єдині, хто може їм допомогти, — п’ятеро дорослих дітей. Але жоден із них не має достатньо місця в будинку, аби поселити у себе одразу двох. Тому батьків селять нарізно за тисячі кілометрів один від одного.
Мешкаючи серед дітей та онуків, ці двоє вперше опиняються на самоті. У давні часи батьків, які вже не могли утримувати себе, діти скидали зі скелі. Хто знає, може, це краще, ніж розлучати тих, хто прожив у любові п’ятдесят років. Щемлива історія стосунків батьків та дітей у сумній комедії про справжні сімейні цінності.
— У ви­ста­ві міс­це дії по­стій­но пе­ре­мі­щує­ть­ся, та, здає­ть­ся, знай­де­но блис­ку­чий ви­хід...
— Так, усе огорнуто у вокзальну атмосферу, і носильники трансформують простір то у квартиру, то офіс, то ресторан... Сценограф Олексій Гавриш придумав досить образне оформлення і вдало втілив у виставі. Всі перестановки роблять не монтувальники, а актори — у певний момент вони знімають помаранчеві куртки вокзальних носильників і стають конкретними персонажами. Це не розбиває сприйняття, додає виставі ще більшої цілісності.
У виставі 23 персонажі і є два склади (окрім головних героїв, яких грають народний артист України Ярослав Гаврилюк і я). Актори різні, їх дуже багато, та молодий (23 роки!) режисер Дмитро Весельський впорався.
Хоча персонажів багато, але це вистава про двох людей. Ідеться про сім’ю, стосунки, про непорозуміння між дуже близькими людьми. Кровні родичі (сини, доньки, мати, батько) стають, врештірешт, чужими людьми. Дорослі діти — хто легко, хто з ваганнями — розривають поживому два серця — батька й мами.
Лише батько й мати відчувають цю катастрофу, підбадьорюють одне одного, а їх змушують розлучитися. І вони розуміють, що ніколи вже не зустрінуться, однак при тому переймаються долями своїх очерствілих дітей. Мені здається, ця вистава хвилюватиме людей різного віку, бо родинні стосунки є актуальними завжди, від часів Шекспіра і Мольєра донині.
Люди інколи такі глухі серцем, що не чують один одного, не здатні співчувати і навіть не уявляють: як це можна піклуватися про когось, окрім себе коханого. У моєї героїні є онука. Це ж скалічена дитина, в неї немає серця. Вона гуляє по ресторанах із надто дорослими чоловіками, войовничо декларує, що молодим нема чого опікуватися старенькими. Черствість і байдужість. Гроші, гроші, гроші...
Головна ідея вистави: люди, схаменіться, почуйте один одного, задумайтеся, втручайтеся в життя ближніх позитивно. Я чула відгуки прискіпливих глядачів — актрис, які нечасто висловлюють захоплення колегами. Одна з них сказала важливу річ: «Ви взяли глядача буквально на третій хвилині вистави».
Це дуже важливо: почути глядачів і викресати оту вольтову дугу, яка з’єднує сцену і зал. Це як ласо накинути на глядацьку залу і потім тягти і вже не відпускати. Настає мить, коли я вже добре відчуваю і розумію, що із залом можу робити все, що хочу. Вони вже всі мої.
Ми, актори, дуже любимо цю виставу, це важливо. Усі працювали самовіданно. Режисер Дмитро Весельський зміг знайти з усіма акторами контакт. Він дуже інтелігентна людина, відкрита, щира.
— А чи не бу­ло на за­ва­ді те, що він ще над­то мо­ло­дий? Бо ж за­зви­чай ак­то­рів ве­дуть мас­ти­ті ре­жи­се­ри, а тут «па­цан» без жит­тє­во­го до­сві­ду на­став­ляв ко­ри­фе­їв.
— Коли він прийшов ставити п’єсу, художній керівник Молодого театру Андрій Білоус сказав мені: «Тетяно Володимирівно, ви допоможіть йому знайти контакт і атмосферу. Він дуже хвилюється». Що для нього було найважливішим? Довіра. Щоб те, що він пропонує, зразу не відкидали, не казали: «Ні, це не правильно. А я вважаю: треба так, бо у мене вже 50 років, вибачайте, стажу за плечима. Що ти мені, 23річний хлопчик, можеш сказати?»
І актори довіряли йому. Весельський говорив розумні речі, вибудовуючи стосунки в мізансценах. Ми десь щось корегували, він дослухався. Доволі швидко знайшли спільну мову. Атмосфера була напрочуд доброзичливою під час репетицій. Я взагалі не виношу, коли конфліктують, лаються.
Можна сперечатися. У мене теж було своє бачення, я намагалася щось довести, якщо, приміром, із чимось була не згодна. Я спочатку роблю так, як мені пропонує режисер, а потім пропоную своє, якщо бачу, що це буде краще. І ми знаходимо золоту середину.
— Па­ні Те­тя­но, вель­ми де­лі­кат­не за­пи­тан­ня. Ви­ста­ви, в яких Ви гра­єте, ви­бу­до­вую­ть­ся в пев­ний ло­гіч­ний лан­цю­жок. Це жін­ки, які збли­жу­ють, кон­со­лі­ду­ють, ми­рять лю­дей, ви­ко­рі­ню­ють у них озлоб­ле­ність, куль­ти­ву­ють ро­дин­ність.
Як ва­ше осо­бис­те са­мот­нє жит­тя на­кла­дає­ть­ся на ва­ші ро­лі? Син меш­кає у Мос­кві — від­рі­за­на скиб­ка. Та­ла­но­ви­тий чо­ло­вік ві­дій­шов... А на сце­ні Ви ви­про­мі­ню­єте жа­гу об’­єд­нан­ня. Ота­кі різ­ні ста­ни. Ці но­жи­ці Вас як лю­ди­ну не ра­нять?
— Відповім так. Я заміжня за Його Величністю Театром. Я одного разу вийшла заміж за театр і не зраджую йому ніколи. Звісно, щось недодала синові, чоловікові, у чомусь постраждала моя родина. Напевно, це погано... Так у мене склалося. Я з театральної династії, мама — актриса, тато працював директором театрів — імені Лесі Українки та імені Івана Франка.
Мене підтримує те, що мій син мене розуміє. У нас теплі близькі стосунки. Хоча між нами велика відстань, ми дуже відчуваємо один одного. Син змалку ніколи не ревнував мене до театру, може, тому й сам став артистом. Він знав, що мама не піде на спектакль тільки тоді, коли взагалі не може підвестися або вона вмерла. Вона приповзе будьщо, їй зроблять укол, ще щось... Такого бути не може, щоб мама пропустила виставу.
Я можу не піти в гості, ще кудись, можу у будьчому себе обмежити, бо робота (так уже влаштована моя психофізика) стала найголовнішим у моєму житті. І от я служу театрові п’ятдесят років. Звісно, є труднощі, проблеми, але завжди ставиш на чашу терезів, що важливіше,— і завжди для мене переважує театр. А його магія в тім, що він консолідує, поєднує, мирить, підказує, як любити й дружити.
— У Вас при­го­ло­мшли­вий нюх на хо­ро­шу дра­ма­тур­гію. Ві­до­мо, що Ви іні­ці­ю­єте ви­ста­ви, в яких по­тім гра­єте. І ви­бір ваш без­по­мил­ко­вий.
— Мені пропонують багато п’єс, я їх перечитую. Перш ніж режисер поставив «Афінські вечори», я більше року читала чимало драматургії, класику — Достоєвського, Островського, Чехова. Розумієте, важливо, щоб спектакль уписувався в репертуарну політику, був потрібний театру, а не особисто Стебловській, яка самовиразиться. Що нового скаже спектакль? Чим доповнить репертуар театру?
Часто бувало так, що режисери ставили вистави на двохтрьох акторів, а більшість трупи була не зайнята. Тому потрібно було знайти таку п’єсу, щоб залучити велику кількість артистів. І таку п’єсу знайшли — «Поступися місцем». Актори дуже задоволені.
Наприклад, акторка Олена Кружиліна, яка грає дружину Левицького, дуже любить свою маленьку роль, теж саме можна сказати про Ірину Светлякову, яка грає покупницю.
Це важливо, бо є спектаклі (чого гріха таїти), які актори страшенно не люблять, але доводиться грати.
— А з якої при­чи­ни втри­мую­ть­ся в ре­пер­ту­ар­ній сіт­ці «не­лю­бі» ак­то­рам ви­ста­ви?
— Комусь у спектаклі подобається працювати, а комусь — ні. Навіть буває, що й у головній ролі актор почувається, наче не у своїй тарілці, але вистава дає касові збори, отож її тримають у репертуарі, адже ми залежимо від глядача.
А глядач — різний. У нас репертуарна палітра на будьякий смак, вибирайте, дивіться. Тому є спектаклістарожили, наприклад «Сватання на Гончарівці». Його давно поставив Віктор Шулаков (Царство йому Небесне!), вистава йде з незмінним успіхом, актори її люблять, хоча вже змінилося кілька поколінь виконавців.
— Ці­ка­во, пі­шов би ху­дож­ній ке­рів­ник те­ат­ру Ан­дрій Бі­ло­ус на те, щоб спек­так­лі за ва­шої учас­ті ви­бу­ду­ва­ти в пев­ний лан­цю­жок і по од­но­му по­ка­зу­ва­ти раз на тиж­день, тоб­то влаш­ту­ва­ти своє­рід­ний бе­не­фіс? Тим біль­ше, що гля­дач хо­дить на Те­тя­ну Стеб­лов­ську.
— Бенефіс, витягнутий у часі, зробити важко. Не забуваймо, що у нас є чимало чудових акторів.
— А їм — ін­ші шість днів. Це бу­ла б за­яв­ка для Кни­ги ре­кор­дів Гін­нес­са, і до­свід ці­ка­вий.
— Напевне, це питання до художнього керівника.
— А в чім спе­ци­фі­ка бе­не­фіс­но­го спек­так­лю?
— Скажімо, п’єсу «Соло для годинника з передзвоном» скоротили, основне вичленували. Бенефіс не може бути тривалим. Якщо вистава триває три години, а потім ще вітання, то це, звичайно, витримати неможливо. Усі вже чекають банкету, як ви розумієте. Тим паче, якщо Стебловська його влаштовує, то гуляє весь театр. Наближається моє вісімдесятиліття, буде наступний бенефіс, отож потрібно думати про п’єсу.
— Ви­бір ва­шо­го парт­не­ра в «По­сту­пи­ся міс­цем» — на­род­но­го ар­тис­та Яро­сла­ва Гав­ри­лю­ка — від ко­го за­ле­жав? Від мо­ло­до­го ре­жи­се­ра Дмит­ра Ве­сель­сько­го?
— Дмитро, очевидно, теж своє слово сказав. Але як запрошений режисер він не знав усіх акторів, тому по всьому розкладу ми з Андрієм Білоусом, звісно, радилися, і над центральними ролями, насамперед, думали.
Андрій Федорович одразу запитав про партнера: «З ким?» Я відповіла: «Звичайно, з Гаврилюком». Це була моя пропозиція, і я рада, що не помилилася. Ми зі Славою відіграли тільки у виставі «За двома зайцями», я грала Секлету, він — Голохвастова. Разом фактично не працювали двадцять із лишком років. Тому в спектаклі «Поступися місцем» притиралися одне до одного, як це буває в молодят. Притерлися.
— І та­ке при­ти­ран­ня від­бу­ває­ть­ся в кож­ній но­вій ви­ста­ві?
— Звичайно. Це страшно, коли партнер тебе не чує. Педагоги мене вчили: у партнера треба закохуватися, слід шукати, що тебе, як жінку в чоловікові, може привабити. От у нього вухо красиве, а друге — дивне, виходить, я дивитимуся на красиве вухо. У нього волосся чудове, очі іскряться, як шампанське...
Потрібно шукати манки, щоб нічого не відштовхувало, а вабило, особливо у сценах кохання, у ситуаціях ніжних трепетних стосунків. І не дай, Боже, щоб відбулося відторгнення, хоча, зрозуміло, не з кожним партнером можна спрацюватися. Думаю, що Ярослав Гаврилюк має схожі підходи, ми один в одному не помилилися.
— Роз­ка­жіть про ва­ші вза­єми­ни з різ­ни­ми ре­жи­се­ра­ми. Про ви­ста­ви-ві­хи. Од­ні яс­кра­во за­пам’­ято­вую­ть­ся, ін­ші тьмя­но йдуть у не­бут­тя...
— Доводилося працювати з багатьма режисерами, з досвідченими й малодосвідченими. Розумієте, потрібно, насамперед, мати бажання зацікавити режисера собою й зацікавитися режисером. Такий контакт я у своєму житті завжди намагалася встановлювати, незалежно від того, з ким працювала.
Матеріал буває дуже різний, ролі різні. Скажімо, у Молодому театрі я працюю 20 із лишком років, і майже 16 художнім керівником був Станіслав Мойсеєв. Я зіграла всього у двох його виставах: у гротесковому «РЕхуВІлійЗОРі» (ГогольКуліш), у яскравому епізоді, який любила, і в «Дяді Вані» Чехова — няньку.
Колись у Самарканді я грала в «Дяді Вані» Олену Андріївну. П’єси Чехова мені дуже подобаються, я люблю свою няню. Мені здається, вистава Мойсеєва «Дядя Ваня» незвичайно й цікаво вибудувана, чудово зіграна акторами, у першу чергу — Олексієм Вертинським. Його дядя Ваня напрочуд несподіваний. Загалом був створений ансамбль, це важливо. Спектакль іде багато років, має успіх, я вважаю його удачею Мойсеєва. Співпраця з ним була цікавою і корисною.
Мойсеєву я принесла п’єсу «Моя дорога Памела», і він пішов на те, щоб її поставили. Це здійснив режисер Микола Яремків. Не все було вибудувано режисерськи так, як мені хотілося й замислювалося. Але я ніколи не претендувала на режисуру, я режисер лише своєї ролі.
Режисер бачить спектакль цілісно, актор — локально. Однак мені часто казали: ти витягуєш увесь спектакль. Хоча там були хороші акторські роботи. Вистава «Моя дорога Памела» мала успіх і добрі відгуки, але нині вона не йде. Шкода, я її теж дуже люблю.
Ще при С. Мойсеєві я запропонувала п’єсу «Афінські вечори», яку мені принесла завліт Настя Натяжна. Мойсеєв сказав: «Так, п’єса хороша, але грошей немає. Знайдете гроші — будемо робити». І я почала у трилітрову банку збирати гроші. Ходила до багатих людей, усі обіцяли, але говорили: «Трохи пізніше», називали причини.
Отже, повністю за мої власні кошти зробили спектакль. Поставити я запросила Ігоря Славинського. Це цікавий режисер, він працював у Театрі на Подолі, нині очолив Театр «Актор» (після смерті Валентина Шестопалова). Славинський також поставив «Соло для годинника з передзвоном».
І от Молодий театр очолив молодий Андрій Білоус. Він, звичайно, поновому бачить театр, у нього інші погляди. Він ставку робить на молодь, і я думаю, це правильно. У театрі молода режисура (Білоус веде курс у Національному університеті театру, кіно й телебачення).
Білоусу я дуже вдячна, хоча в спектакль «Соло...» мені теж довелося вкладати свої гроші. Так, одні купують шуби, будують дачі, а Стебловська робить спектаклі. Можливо, це комусь видасться смішним, але коли я «ставлю на терези» ремонт у квартирі і виставу — переважує театр. А от виставу «Поступися місцем» цілковито фінансував театр.
Андрій Білоус добре ставиться й до вікових акторів, дає можливість працювати. Зараз у Валерія Шептикіти, Тамари Яценко, Ірини Кравченко цікава робота у виставі «Дівочий виноград». Вона йде на камерній сцені. У ній зайняті актори старшого й середнього покоління. Турбота про вікових акторів — це дуже цінно.
Мені імпонує творче кредо Андрія Білоуса — талановитої людини, котра от уже чотири роки цікаво веде колектив. Думаю, що в театру велике майбутнє. Він один із найулюбленіших і відвідуваних — як молоддю, так і старшими глядачами. Наш репертуар знають.
Раніше кияни запитували: «А де це Молодий театр? Аа, на Прорізній, у колишньому кінотеатрі «Комсомолець України». Тепер уже таких питань не ставлять.
Володимир КОСКІН

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».