Художник-монументаліст С. Войцеховський часто дивиться на нашу планету здалеку, відсторонено, глобально. Іноді йому хочеться дізнатися, як саме Господь Бог творив Землю — цей складний живий організм. Його картина «SOS!» представлена в залі засідань одного з європейських парламентів. Це навіть і не земне застереження, це здається криком, зверненим до самого Господа Бога.
Одним із найбільш значущих творів художника є «14 зупинок Ісуса Христа». Це — чотирнадцять картин, на яких зображено зупинки Ісуса Христа дорогою на Голгофу. Виконані в техніці маркетрі, вони вражають майстерністю й філігранністю виконання. Після подорожей по Європі вони опинилися в приватному зібранні німецького колекціонера.
У творчій біографії митця є не лише станкові картини, а й великі проекти з дизайну інтер’єрів, зокрема корпусів Національного авіаційного університету, створення пам’ятного знака героям Лютізького плацдарму в с. Нові Петрівці, столичний Палац урочистих подій, єдине у своєму роді оформлення церкви Святого Іоанна Хрестителя в Києві та інші.
Надзвичайно сучасні за формою і глибокі за змістом роботи майстра спонукають до роздумів і самозаглиблення. Недарма ж багато з них присвячено християнським та історико-міфологічним сюжетам.
Окрема тема — музика. Вона невипадкова у творчості Станіслава Івановича: окрім художньої, він має ще й музичну освіту. І його композиції, побудовані на складних ритмах, особливо напівабстрактні, неначе самі творять тихі мелодії в душах глядачів.
Помітне місце займають картини, написані в техніці акрилового живопису. Серед них — портрети відомих діячів української культури, роботи на релігійні сюжети і серія «Знаки Зодіаку» тощо. А ще — тематичні різьблені шахові набори: «Слов’яни», «Прибульці», «Амазонки», «Монстри». Кожна фігура цих шахів і шахові столи є витвором високого мистецтва.
Так само, власне, як і кожен твір, у творчому доробку майстра.
— Ста­ні­сла­ве Іва­но­ви­чу, роз­ка­жіть про Ва­ші го­лов­ні твор­чі на­прям­ки.
— Чому я все життя роблю і мозаїку, і шпон? Звідки взялися ці шахи? Усе — звідти, з юнацтва. У Києві, на Хрещатику, 46, було училище — ХРУ-16 (художньо-ремісниче), яке готувало спеціалістів за дуже рідкісними напрямками: альфрейщики-живописці (сюди входив навіть церковний розпис), інтер’єр (те, що зараз називається дизайном), скульптура, мозаїка, меблеве моделювання... Я вступив туди в 1956 році, закінчив у 1959-му. На жаль, цей навчальний заклад закрили одразу після нашого випуску.
Там я і захворів на шпон: у нас був факультатив, приблизно 100 годин. Найцінніше те, що там викладали унікальні педагоги — майстри з Ленінградської академії художніх мистецтв. Із нас готували реставраторів різних напрямків. Училище славилося тим, що давало потужні знання. Дуже цікавою та завжди змістовною була практика. Історію мистецтв, наприклад, нам викладали настільки детально, що цього матеріалу не знайдеш навіть у сучасних підручниках.
Пізніше я закінчив Львівський поліграфічний інститут як художник-графік, але скажу, що там лише отримував диплом про вищу освіту, бо головні знання й навички дали саме в училищі, а ще — у майстерні професора Василя Забашти, в якого займався теж три роки. Завдяки навчанню я чітко усвідомив головну настанову: шукати і знайти себе у творчості. Якщо не знайдеш — залишишся назавжди ремісником.
— Ко­ли від­чу­ли — ось моє?
— Уже навчаючись у Забашти, почав знаходити власні стилі. І врешті-решт, виробив своє бачення пластики, кольору і навіть своєї філософії. Паралельно з’явився дуже потужний і цікавий замовник — Інститут цивільної авіації.
Спочатку я потрапив туди як один із членів бригади для виконання великого замовлення. Ректор звернув увагу, що всі ескізи роблю я, а інші виконують. Запропонував стати штатним співпрацівником. Це був просто подарунок долі! Адже я отримав на той час небачену для більшості моїх колег свободу творчості і можливість працювати так, як бачу це я.
Інститут тоді розбудовувався, закладали фундаменти майбутніх корпусів, а я вже займався тим, що сьогодні називають дизайном інтер’єру: робив перспективний вид, планував, де буде мозаїка, де різьба по дереву, де живопис...
Якби я просто виконував замовлення, то мав би ті проекти віддавати на розгляд і затвердження у Спілку художників, де визначали виконавця. І я б уже не був автором своїх проектів — лише співавтором... Тим більше що і сам ще не був членом Спілки, а це також додаткове ускладнення. Робота ж у штаті інституту позбавила мене необхідності питати дозволу у Спілки, окрім того, мені набрали людей у відділ, і 16 років я вів той комплекс.
— Але ж з труд­но­ща­ми сти­ка­ли­ся?
— Життя часом страшна штука. Наприклад, сиджу в інститутській майстерні — вона була шикарна, 170 квадратних метрів, два поверхи, окремий флігель, окремий вхід... І там усе — монументальні роботи, ескізи... І приїжджали під інститут різні комісії, ледве в два автобуси набивалися. Проривалися до ректора із запитанням: що там у вас робить Войцеховський?
Він мене від цього оберігав і жодного разу не віддав на розтерзання, аргументував жорстко: за цією огорожею моя територія, тому я сам відповідаю за те, що тут робиться. Він нікого не боявся. Був людиною сміливою і відвертою. Тому я там міг робити що завгодно, але найголовніше — я знайшов і зберіг свою власну пластику, яка йде зі мною через усе життя. Вона веде мене скрізь, я звертаюся до неї вже багато років, вибираю, компоную, експериментую — але скрізь мій особистий, індивідуальний малюнок.
...Урешті-решт прийняли мене і до Спілки художників України.
— Не­вже так склад­но бу­ло?
— Щоб стати членом Спілки, треба було пройти щонайменше 5 етапів. Усе затверджувала Москва. І так само, як кандидатам до Комуністичної партії, треба було очікувати 2 роки, отримувати рекомендації.
Утім, стати членом Спілки для кожного з нас було необхідно як повітря — адже на той час це давало право мати майстерню, на нас розподілялися матеріали, зокрема фарби, пензлі. Інакше будеш шукати це все невідомо де. Раніше ж колонкового пензлика купити було просто неможливо. Не було у вільному продажу потрібного паперу, голландської гуаші, темпери, навіть ленінградська «Нева» була дефіцитом страшенним.
Ще студентами ми приходили в художню лавку на Подолі. Чекали покупця і просили: «Дядечку, купіть, будь ласка, акварельні фарби...» І перш ніж нам ішли назустріч, доводилося інколи просто під магазином мало не анкету, хоч і усну, заповнювати: хто ти, звідки, на якому курсі вчишся, хто викладач...
— З ог­ля­ду на Ва­ші вит­во­ри і ви­сло­ви Ви лю­ди­на не­за­леж­на, «кіт, який гу­ляє сам по со­бі»...
— Я, напевно, типовий шістдесятник. Горджуся тим, що раніше за інших познайомився з Іваном Марчуком. У колі моїх друзів було багато цікавих людей. На жаль, не всі нині живі...
Найтяжчий період — середина 60-х. Але й скільки цікавого відбулося! Саме в ці роки познайомився із Сергієм Параджановим. І так склалося, що тривалий час ми проводили разом. Спілкувалися, дискутували, щось обговорювали. Був я добре знайомим із видатним режисером Юрієм Іллєнком. Але ж за дружбу з Параджановим по голівці не гладили...
— Ви вва­жа­єте се­бе лю­ди­ною, яку го­дує ре­пу­та­ція, на­бу­тий ав­то­ри­тет?
— Я ніколи не припиняв учитися. Навіть у поважному віці, часто виїжджаючи за кордон, детально знайомився з європейськими художніми стилями. І вкотре задумувався над тим, чому таким поверхневим, неглибоким залишається художнє навчання в Україні. У нас викладання композиції було лише класичним. А от композиційно нас думати не вчили. Мислити не вчили.
Чимало моїх колег, на жаль, не розуміються на речах, які в Європі для фахівця є базовими, азбучними. Можливо, саме тому після чергового повернення з Німеччини я так розізлився на це все, що за півроку зробив 12 рам у 12 стилях...
Модерн, пізній модерн, бароко раннє і бароко перехідного періоду. Адже у нас не знають, скільки стилів модерну існує! Зараз молодь часто вживає поняття «арт-декор», не знаючи, що це означає насправді. А рококо? Хто знає, що воно таке? У мене є декілька учнів і я їм пояснюю, як відрізнити бароко від рококо.
Кажу: уявіть собі молоду жіночку, яка збирається на вечірку: хороший настрій, красива зачіска, вишукане вбрання, досконалий макіяж... А потім пішла, трошки випила, трошки потанцювала — і от вже й зачіска трохи інша, і в одязі не все так бездоганно... Я про що — кожен образ, кожне художнє втілення має нести в собі чітке розуміння стилю.
— Хто впро­ва­див у Вас «чіт­ке ро­зу­мін­ня сти­лю»?
— Доленосним як для художника, без перебільшення, вважаю для себе ще один етап свого творчого становлення. Це моє перебування у 80-х роках у «Синежській школі». Так називалася Центральна студія художньо-проектної творчості, куди запрошували на довгострокові (по 2–3 місяці) семінари і пленери найкращих художників колишнього Союзу.
Вісім років поспіль я мав змогу вивчати і застосовувати у своїх роботах поєднання традиційних та новаторських програм із проектування середовища, втілювати у свою творчість новий напрям, який був на перетині живопису, архітектури і графіки — художнє проектування. Його ще не викладали в жодному виші країни, і ця експериментальна студія значно випереджала звичні радянські канони соціалістичного реалізму.
Потрапити до «Синежської школи» було для кожного з нас великою честю — туди не запрошували новачків-початківців, а добирали тих, хто вже самотужки щось знайшов і зробив цікаве в цьому напрямку. Художник-проектант мав бути високоосвіченою людиною, повинен був уміти вникати глибоко в будь-яку тему, щоб створювати тематичні музеї, панорами тощо...
У межах співпраці із «Синежською школою» мені запропонували наприкінці 80-х років узяти участь у роботі над грандіозним проектом — Музеєм оборони Севастополя. Це мав бути надзвичайно потужний і цікавий проект, розташований на 8 гектарах землі.
Три роки я працював над створенням музейних експозицій. Із розпадом СРСР проект був закритий...
У цій школі я отримав ще один надзвичайно сильний поштовх до творчості, який дав мені змогу вписатися в сучасне життя, а не перетворитися на людину, яка лише бідкається і шкодує за минулим.
Лише той, хто не скористався своїм талантом, не знайшов себе — завжди буде скаржитися на долю. Візьміть, наприклад, деяких художників. Він свого часу написав 100 плакатів на зразок: «Слава КПРС» — і отримав хороші гроші. Я знав таких, хто зранку ходив не на роботу до майстерні, а в приймальню міськкому партії до якогось Івана Івановича і питав, чи немає нових замовлень. Ось вони дотепер плачуть більше за всіх...
— Ви на­стіль­ки май­стер­но «ма­лю­єте» кар­ти­ни шпо­ном, аж не ві­рить­ся, що Бет­хо­вен, Бо­го­дар Ко­то­ро­вич чи Та­рас Шев­чен­ко з їх нат­хнен­ніс­тю, сум’­ят­тям та емо­ці­ями — ство­ре­ні не фар­ба­ми.
— Дякую. Та найвищий пілотаж — вміння побачити у зрізі дерева сюжетну композицію. Це не просто шматок дерева, у його текстурі треба розгледіти сюжет, почути музику. Залишається «вималювати» клавіші — як у картині «Ноктюрн». У мене багато робіт зі шпону. Ось подивіться, що робить природа!
А бувають інші несподіванки. Якось підійшла до шпонового листа моя маленька онука, придивилася і кричить: «Діду, дивись, диявол лізе!» Не я зробив — дитина побачила. А я зробив картину, яку так і назвав «Народження диявола». До речі, у моєму доробку понад 600 картин, виконаних у техніці маркетрі.
— Ви — «етап­ний» ху­дож­ник?
— У мене були різні періоди в житті. Лиховісні 90-і — буремний етап. Але завдяки друзям я багато виїжджав за кордон, мав численні виставки в Німеччині та в інших країнах. Зрозуміло, що і продавав свої картини: маркетрі користувалися величезним попитом. Це допомогло втриматися на плаву і продовжити те, чому присвятив життя.
Останні роки багато працював із приватними замовленнями. Робив розписи, займався дизайном. Свого часу Інститут авіації вплинув і на появу космічної тематики у творчості. Небо, зірки, релігійні мотиви дуже часто переплітаються в якісь дивовижні картини, вимальовують несподівані сюжети. Ці мотиви супроводжують мене протягом усього життя, а подібна тематика зараз користується попитом.
Ось, наприклад, робота, присвячена Чорнобилю. Облетіла вже 62 країни і скрізь мала велику аудиторію, визнання. А за радянських часів її не можна було нікому показувати, відразу отримаєш клеймо: формалізм, абстракціонізм... Це зараз виставляйся як хочеш і де хочеш. Раніше, щоб одну роботу виставити, необхідно було пройти низку інстанцій, отримати купу дозволів.
Зробив кілька проектів по Ворзелю. Вважаю, що це унікальне селище влада безпідставно перетворила на якусь сільську провінцію. У мене є чимало пропозицій для того, щоб гідно вшанувати історію і людей цього краю. Зокрема, вважаю, що треба увічнити хоча б те, що саме тут був створений такий шедевр музичного мистецтва, як «Пісня про рушник». Зависли й інші мої, вже начебто і погоджені, проекти пам’ятників чорнобильцям і Голодомору. Хоча ще коли для цих меморіалів були виділені місця.
— Ви ту­со­воч­ний ху­дож­ник чи са­міт­ник?
— Усамітнення надзвичайно потрібне художнику. Саме з цієї причини свого часу ми з дружиною з галасливого й багатолюдного Києва перебралися до чудового, мальовничого і затишного Ворзеля. Тут я можу думати і працювати. Люблю щоденні піші прогулянки. Не дуже часто виїжджаю за межі міста — бажання великого немає. Усе моє отут — життя, яке втілене в роботах. Добре, що в мене немає конкурентів, я не витрачаю сил на те, щоб комусь щось доводити.
У мене є друзі — художники, поети, з якими мені цікаво, з котрими ми тримаємося на якомусь одному рівні світосприйняття, однакові за духом, хоча й різні за віком. Деякі з них називають себе моїми учнями. Усі вони люблять приїжджати до нас у гості, і я завжди радий їх бачити. Мало зараз людей, які тримаються один одного і мають якийсь духовний зв’язок. Але вважаю, що кожен повинен робити щось своє, неповторне. А для цього потрібна тиша.
От повернувся до живопису. Хочеться вже просто малювати — планшетів наготував і ескізи вже чекають. Окрім того, буває, не спиш, і щось нове в голову приходить. Тому задумів ще дуже багато.
Володимир КОСКІН