— Пет­ре Пет­ро­ви­чу, що є Ва­шою пе­ре­до­вою?
— Це — відродження України, історичне, сучасне і майбутнє її. Я був викладачем української літератури в університеті, був завідувачем кафедри, деканом. А потім створив Інститут українознавства. Це було дуже непросто, бо куди б я не приходив, усі казали: «Ну і нащо це? У нас же історія України читається, мова викладається. Яке ще тобі українознавство потрібне?» Я казав: «Люди добрі, кожна людина, як зазначав Сковорода, тільки тоді, коли пізнає себе, пізнає і світ. А пізнавши світ, зрозуміє, як їй розвиватися, вдосконалюватися і самореалізовуватися».
Навіщо Інститут мовознавства? Бо є мови. Навіщо Інститут літературознавства? Бо є літератури. Інститут природознавства існує тому, що є природа. Є українці, а в нас немає українознавства. Як це може бути?
Подивимося на писану колись історію України. Це ж фікція. Вона була пришпилена до історії Російської імперії й розглядалася як її частина, вона ніколи не поставала правдиво, такою, як була історично, коли існувала Українська держава до XII століття. Тоді московської держави і не могло бути і московської нації не могло бути — вона починає формуватися у XII столітті.
От ми спілкуємося з вами в Києві. А був великий князь Кий, який 334 року пішов на Константинополь, столицю могутньої імперії, подолав візантійців, був там тривалий час і вийшов звідти, як писали історики, з великими почестями. Якщо у нас був такий князь, який на чолі 36тисячного війська міг узяти столицю світової імперії, то хто ж ми були? І хто був раніше — українці чи московіти?
Нам кажуть: українці формуються з XVII століття. На жаль, і наші історики підхопили це. Чому? Бо це відповідало концепції російської держави. Але була ж у нас «Велесова книга». Це — дивовижний національний літопис про нас у VI– VIII ст.
Потім маємо літопис Аскольда. Відомо, що був такий князь (збереглась Аскольдова могила). А що знаємо про нього? Він у 860 році разом із братом своїм, теж князем, пішов на Константинополь. Армія налічувала 56 тисяч дружинників і 388 кораблів. Вони оволоділи Константинополем, і тоді була укладена угода між державою Русь Київська (це вже потім перейдуть на термін «древня Русь») і Візантією про те, що народ Київської Русі має право вільного пересування, вільної торгівлі, вільних відносин.
У літописі Аскольда написано, що Кирило і Мефодій (болгари, народжені в Греції), пройшовши всі слов’янські країни, створили алфавіт. Мову може створити тільки народ! І це було у 860 році! Ні про яку російську мову не йшлося. Та хитрі російські діячі почали використовувати терміни «давня мова», «древнерусский язык, древнеславянский» тощо. Від Петра I почали забороняти навіть церковні книги з українським уставом.
Ще 860 року Візантія прислала в Україну єпископів — у Переяслав, Київ, Хмельницький. Три кафедри — це вже фундамент помісної праукраїнської церкви. Тож яка церква первісна? Українська з 860 року? Чи московська з 1860? Якби ми ці речі знали, то інакше дивилися б на сучасну ситуацію. Знали б, хто ми такі.
— Чо­му яйце (Ро­сія) є кон­со­лі­до­ва­ним і чо­му кур­ка (Ук­раї­на) так за­груз­ла в розб­ра­ті і свар­ках? Чо­му мос­ков­ський вплив так по­туж­но нас роз’­єд­нує? Ми ж то пер­віс­ні, але чо­мусь ця пер­віс­ність не спра­цьо­вує.
— У мене ось вийшла книжка «Українці у світовій цивілізації і культурі. Історичний феномен Степана Бандери». Там є відповідь на ваше запитання вустами Степана Бандери.
Бандера — це могутній талант. Я показав мислителя, соціолога, історика, психолога, економіста, фольклориста, культуролога, якому рівного не було не тільки в Україні, а й в усій Європі. Його вбили (а він ніколи не брав участі в озброєних акціях!) за особистим розпорядженням і втручанням Хрущова і Шелєпіна. Чому? Бо в 1950 році Бандера дав інтерв’ю, яке розійшлося по всьому світу, — що таке ОУН, хто він сам, що таке Україна, чим вона живе і чому є конфлікт між Україною і Московщиною.
Бандера відповів, що ми в тяжкому ординському полоні, бо, як говорили і автори «Велесової книги», нема у нас єдності. Сотні років монголотатари, поляки, москалі свідомо розпалювали міжусобиці, братовбивство, антипатріотизм, зрадництво. А він представляє ОУН, волю, свідомість, інтереси, перспективи українського народу, української нації. З однодумцями бореться за українську суверенну соборну державу. Це має бути демократична, соціальна, гуманістична держава.
Московія — це імперія. Україна ж завжди була республіканською — од Київської Русі до гетьманщиникозаччини. Закон імперії — «розподіляй і владарюй». Українців цілеспрямовано, постійно і системно нацьковували один на одного: так легше тримати в стані колонізації.
— Над чим пра­цю­єте?
— Маю на письмовому столі 1460 сторінок рукопису. Це мої роздуми, починаючи від тридцятих років минулого століття і по сьогодні, зокрема про всіх перших секретарів ЦК Компартії України — від Кириченка, Підгорного, Шелеста до Щербицького; про всіх прем’єрів, міністрів, ректорів, президентів. Колись розбрат започатковували, тепер він має вигляд процесу.
Наприклад, у Спілці письменників існувала практика налаштовувати один проти одного: Тичину і Рильського, Хвильового і Пилипенка, Гончара і Стельмаха, Загребельного і Олійника.
Це свідомо робилося і на вседержавному рівні. До 1953 року в Україні першим секретарем ЦК ніколи не був українець. Організована в 1923 році Компартія більшовиків України була на правах обласної партії при КП(б) Росії. У ній було аж 3% українців (у тридцяті роки, коли викосили всіх, відсоток українців почав зростати).
Українець Кириченко вперше став першим секретарем і потім першими секретарями ставили українців, але другими мали бути росіяни. Так само було в обласних центрах і районах. А що таке другий секретар? Це кадри і фінанси. Скрізь діяв один принцип: між першим і другим завжди створювалася ситуація протистояння. А найкраще, коли всі воюють проти всіх.
Самоїдство ставало нормою. Релігією.
От ви питаєте, звідки маємо таку роз’єднаність. Це вклеєно було в систему політики неоімперії, фальшиво званої Союзом республік. Не було Союзу, була імперія, в якій законом був непорушний централізм. Не дай Бог його демократизувати!
Нині в Україні відбуваються революційні події. Путін оголосив, що він не приймає нової української влади як бандерівців, котрі хочуть нав’язати Росії свій порядок. Московщина боялася і боїться бандерівщини. Постає запитання: чому? Бо Бандера ратував за українську суверенну соборну, демократичну, соціальну, гуманістичну державу. А РФ — це імперія.
— Пет­ре Пет­ро­ви­чу, у чо­му різ­ни­ця двох Ро­сій: цар­ської і пу­тін­ської?
— Сьогодні світ дедалі більше переконується, що мав щодо Росії багато ілюзій. Особливо з часу жовтневого, 1917 року перевороту, названого революцією. Ще й великою і соціалістичною, хоча про який соціалізм можна було говорити в напівфеодальній імперії з її формулою «самодержавие, православие и народность»? І поряд з утопічним і так званим науковим соціалізмом підносились ідеї рівності, демократії, прав людини і націй, свободи поглядів, вірувань, творчості, приватної власності, гуманістичної культури, розквіту мов.
А що було в Росії? Диктатура царизму на монголотатарський лад, запрограмований ще Золотою Ордою. Фактично кріпосницька система з нещадною експлуатацією не тільки селянства і робітництва, а й націй та племен. Жандармська соціальна і політична система. За спробу запровадити Конституцію (до речі, промонархічну) декабристів 1825 року повішали, постріляли і позасилали до Сибіру.
У багатонаціональній країні окремі народи, як український, грузинський, литовський, узбецький, мали стародавнішу культуру від російської, але в самодержавній імперії для всіх завойованих, а трактованих як таких, що «добровільно увійшли до складу російської держави», було встановлено один закон, один спосіб життя, однакову соціальну градацію, одну мову і одну віру, одну «Батьківщину».
З 1814 року Росію називали «жандармом Європи», а потім «тюрмою народів». Імперія завжди була в стані перманентних воєн і загарбницької політики: від Андрія Боголюбського, Каліти і до Петра I, Катерини II, Миколи II, Сталіна, Путіна... Нормою вважається порушення міжнародних норм відносин, шовіністичне протиставлення Росії всій західній цивілізації і культурі, оскільки Росія — Богом обраний народ.
Чи були там протестні настрої й виступи? Були і стрілецькі бунти, й декабристи, і повстання Разіна й Пугачова, національновизвольні рухи в Україні, Грузії... Але всі вони жорстоко топились у морях крові...
«Кремлівські мрійники», як іменував Леніна іноземний журналіст, проголосили відродження Росії, жандармської тюрми народів. Але ярмо і тавро ордизму відклалося не тільки в «красивих» деклараціях.
Достатньо нагадати, що Ленін благословляв немилосердні розстріли своїх, російських, голодних селян. Запровадив концтабори, диктатуру єдиної партії та ідеології, благословив війну з Українською Народною Республікою — союзною державою, а потім — СРСР — оновлену імперську систему, до розбудови якої всі нації і республіки заганялися в єдину централізовану структуру — «навіки разом». Отже, на самоліквідацію, на зречення суверенітету, своїх мов і культур. На здачу своїх ідеалів, самих себе.
Народи протестували. Але їх побивали постулатами фальшивого «інтернаціоналізму» та «інтернаціонального обов’язку», мілітарно утримували антицивілізаційну імперську систему.
Сталін не брехав, що фанатично виконуватиме «заповіти Ілліча»: були зорганізовані голоди і знищення мільйонів селян, терористичні чистки інтелігенції, військових і навіть партійних кадрів, божевільна розбудова військовопромислового комплексу, нагромадження термоядерних арсеналів... І війни, війни, війни...
А тепер пригляньмося до сучасної Росії і її мікроЛеніна й Сталіна — Володимира Путіна. Росія вже мала Распутіна, сил у природи на нового великого фанатика не вистачило — й вона відбулася викиднем, міні«генералісимусом» абсурдних «концепцій» і воєн, воїтеля новочасних опричників і кадебістів — людоловів із ФСБ. І знову, як у період монголотатарського й московського ордизму, головним об’єктом терористичних планів і атак стала Україна.
Знову Україна боронить не тільки себе, а й Європу. Будить від склеротичного сну чи самозакоханого похмілля лідерів Заходу. А головною загрозою і Україні, і Заходу знову виявляється «старший брат» — Росія з її зловісною idee fix — встановлення «русского мира» на всій планеті...
— До ре­чі, на ко­го вар­то спи­ра­ти­ся з ук­ра­їн­ських ін­те­лек­ту­алів — фі­ло­со­фів, пись­мен­ни­ків, ді­ячів куль­ту­ри? Ко­го чи­та­ти? До ко­го до­слу­ха­ти­ся?
— Варто читати Дмитра Павличка, Юрія Мушкетика, Леоніда Горлача, Віталія Дончика, Миколу Славинського, а ще Івана Світличного, В’ячеслава Чорновола, Євгена Сверстюка, Мирослава Поповича, Михайлину Коцюбинську, Атену Пашко, Левка Лук’яненка. У всіх цікаві і часто трагічні долі.
Про Лук’яненка вийшов мій великий розворот у газеті «Отчий поріг». Левко Лук’яненко закінчив Московський університет, його «рознарядили» на Львівщину. Він виступив зі статтею в пресі про те, що наша судова правова система неправомірна. Його почали переслідувати. 7 листопада 1960 р. у Львові відбулася перша організаційна зустріч однодумців, на якій обговорили гостру програму дій.
Лук’яненка арештували, засудили до страти — за ідею «відриву УРСР від СРСР» (70 діб в одиночці він щохвилини чекав, що його поведуть на страту). Замінили довічним ув’язненням. Усе хотіли, щоб він написав покаяння. Не написав.
Проведу паралелі. Лук’яненко з Чернігівщини. У давнину був такий чернігівський князь Михайло Всеволодович. Коли він прибув до Батия, йому сказали, що він має зайти до Величного тільки повзком. А ще він має віддати данину язичницьким божкам. Михайло Всеволодович сказав: «Я — руський князь, тому цього не можу зробити». Батий стратив його.
Пригадую геніального українця Кибальчича, знаменитого космолога. Його за співпрацю з народовольцями теж присудили до страти. Цар сказав: «Нехай напише прошеніє, я помилую». Кибальчич відповів: «Життя такою ціною? Ніколи». Пішов на шибеницю, а перед тим дописував свої формули польоту на Місяць.
Лук’яненко з цієї породи.
Радив би ще спиратися на авторитети Михайла Косіва, Юрія Бадзьо. Коли зароджувався Народний рух, його першим головою став Іван Драч. Це — могутній поет. Михайло Горинь і Богдан Горинь, автори низки пророчих праць, теж, безумовно, заслуговують на велику увагу.
Не можу не згадати голосу Олеся Гончара, його твори, позицію... На Політбюро мали ухвалити рішення про його арешт. Був вечір, і Шелест сказав: «Товариші, вже пізно, засідання переноситься». Тут же набрав Підгорного в Москві, каже: «Слухай, Миколо, ось така ситуація». Той: «Ти що, по телефону? Сідай на літак і до мене». Шелест прилітає до Москви. Підгорний у Кремлі пробубонів: «Тут мовчи». Покинули приміщення. Розповів йому Шелест, що деякі члени Політбюро, зокрема Ватченко і Грушецький, наполягають на арешті Гончара. Підгорний каже: «Слухай, Петре, от ми з тобою такі чини. Але як помремо, про нас ніхто і не згадає. А Гончар — всеукраїнський велетень». І Шелест не дав його арештувати.
— Як Ви га­да­єте, су­час­ним прос­тим укра­їн­цям по­тріб­ні су­час­ні ук­ра­їн­ські пись­мен­ни­ки? На­скіль­ки ці дві ка­те­го­рії на­се­лен­ня пе­ре­ти­наю­ть­ся?
— Як озонне повітря, щедрий лагідний дощ, ласкаве сонце й вітер з грозою і громом, бо письменники — це мова, а мова — це «криниця для спраглих», таємниця і дзеркало природи, радість і страждання живої особистості. Мова — це Музика розмаїтої Батьківщини, її любов і ненависть, смерть і воскресіння Душі. Мова — це Бог!
Інша річ, що письменник має бути від Бога, а не від моди й не від корита, не ремісником, а Творцем.
Володимир КОСКІН