— Ва­ле­рію На­за­ро­ви­чу, чи ба­га­то сил за­би­рає ад­мі­ніс­тра­тив­на ро­бо­та? Чи за­ли­шає­ть­ся час на влас­ну твор­чість? Яки­ми ужин­ка­ми го­то­ві по­хва­ли­ти­ся? З чо­го ни­ні скла­дає­ть­ся ва­ше жит­тя?
— Коли мене запитують про роботу, я завжди пригадую іронічні слова Остапа Бендера, коли він влаштовувався на пароплав художником, щоб малювати плакати до розіграшів державної лотереї: «Работу свою знаю, работу свою люблю»... Ну, скажіть, заради Бога, як письменник може любити адміністративну роботу? Йому хочеться творити, витати у небесах і писати художні твори, а не малювати плакати!
Звичайно, ця робота забирає багато сил і часу: за попередніх вісім з половиною років служби в апараті НСПУ я написав усього одну п’єсу — комедію «Азартні ігри». І все! Яка власна творчість — угору ніколи було глянути! Тому коли наприкінці 2011 року змінилася команда, і новий голова НСПУ попросив мене «звільнити посаду директора для людини з нової команди», бо у них «була така домовленість», я тільки перехрестився, і вже через тиждень узявся за свій найсерйозніший письменницький задум — сів писати твір, який, без перебільшення, можу назвати твором свого життя.
Часового заділу до повернення у Спілку мені стачило на великий творчий ривок. Я завжди відчував себе насамперед письменником. Починав із віршів і невеликих поем. Потім став писати поетичні драми. Якось мені потрапила до рук книжка словацького письменника Войтеха Замаровського «Спочатку був Шумер». Коли я її прочитав, то побачив, що багато чого збігається у нас із шумерами. Їх асимілювали завойовники аккадці — нас русифікували, їх морили голодом і нас, руйнували їхні святині і наші святині, знищували шумерські письмена на глиняних табличках, українську літературу в рукописах і різали готові книжки. У цих паралелях є дуже сильний підтекст. Тож українці читали моїх «Шумерів» як твір про Україну.
У Львові під час горбачовської відлигиперебудови, як потім мені розповідали друзі, уривки з «Шумерів» розвішували в людних місцях. Богданові Ступці я подарував своїх «Шумерів» одразу після написання, і вони йому теж дуже сподобалися. Він хотів поставити цю драму в театрі імені Франка (для нього там була наче спеціально написана роль — шумерського поета), навіть возив рукопис в інші театри. Однак зміст був такий, що поставити «Шумерів» тоді було практично неможливо.
Зате цю драматичну поему в 1989 році надрукував журнал «Вітчизна» (№ 4), і хоч ще існувала радянська система, вже тоді можна було «щось таке» говорити хоча б мовою підтексту. Та публікація стала для мене подією. І не тільки, напевно, для мене. Відтоді я серйозно працюю в драматургії і написав уже 35 п’єс, 8 з яких — віршовані. Це — комедії, трагедії, історичні драми, п’єси про великих людей. Я так і назвав цей авторський цикл — «П’єси про великих», і у 2003 році видав однойменну книгу, де в десяти драматичних творах оживали визначні діячі української і світової культури: Шептицький, Мольєр, Сократ, Нобель і Хемінгуей, Чехов, Сервантес, Шекспір, Бетховен і Паганіні, Довженко, Чапек...
І ось зовсім недавно я закінчив біографічний роман із чотирнадцяти п’єс про художника Іллю Рєпіна. Тепер навіть сам дивуюся, як у мене вистачило сил взятися за таку масштабну роботу...
— Справ­ді, на­ва­жи­ти­ся на біо­гра­фіч­ний ро­ман, та ще й із чо­тир­над­ця­ти п’єс, це тре­ба ма­ти смі­ли­вість.
— Не повірите, але все почалося із звичайного жарту. Коли Ліна Костенко надрукувала «Марусю Чурай», хтось із друзів жартома запитав, коли я напишу свій роман у віршах. Я також пожартував: «Ні, я напишу роман у п’єсах» (я тоді якраз працював над драматичною поемою «Шумери»). Усі засміялися і забули про той жарт. А я згодом почав серйозно думати над цим дивом — романів у п’єсах ще справді ніхто ніколи не писав.
Але одна справа задумати щось, а зовсім інша — це виконати. Пам’ятаєте, що сказав Бальзак із цього приводу? «Хто у серіалі власної уяви не володіє найгарнішими сюжетами? Але між цим немудрим заняттям і завершенням твору лежить прірва праці, цілий світ перешкод... Так само легко задумати книгу, як важко її створити». Дійсно, «роман у п’єсах» — це тільки звучить ефектно. Насправді ж треба було не тільки знайти несподівану форму подачі, а й наповнити її серйозним змістом...
На моє щастя — матеріал був благодатний! У моєму романі йдеться не тільки про Іллю Рєпіна, а й про нашого історика — Дмитра Яворницького, який допомагав художнику збирати матеріали до картин «Запорожці пишуть листа турецькому султану», «Чорноморська вольниця», «Гайдамаки», «Гопак». Серед головних дійових осіб — друзі Рєпіна: українці Крамськой, Ярошенко, Мурашко, Тарновський, Драгомиров, росіяни Лев Толстой, Мусоргський, Стасов, Третьяков... Охоплена ціла епоха — події відбуваються з кінця 1850х років по 1930й рік в Україні, Росії, Франції, Іспанії, Фінляндії... Потрібно було зібрати весь цей матеріал, проаналізувати його, переосмислити...
У підсумку кожна п’єса побудована на історії створення якоїсь із картин геніального художника, вони подаються хронологічно. Вийшла хронологія життя і творчості Рєпіна.
— Ви на­пи­са­ли дра­ма­тич­ну по­ему «Шу­ме­ри», бо в іс­то­рії древ­ньо­го Шу­ме­ру яв­но про­гля­да­ла­ся ана­ло­гія з Ук­раї­ною — зни­щен­ня шу­мер­ських хра­мів і пи­сем­них пам’­яток, аси­мі­ля­ція, го­ло­до­мор... Це зро­зу­мі­ло. А чим бу­де ак­ту­аль­ний те­пер ваш ро­ман у п’єсах про Рє­пі­на? І чи бу­де він ак­ту­аль­ним вза­га­лі?
— Ну невже я присвятив би більше тридцяти років життя тому, що для нас, українців, було б не актуально і не важливо? Поперше, тема запорозького козацтва і картина Рєпіна «Запорожці» — це для українців актуально було, є і буде на всі часи. А подруге, те, що Ілля Юхимович Рєпін зробив у свій час для України, важко переоцінити.
От уявіть собі: 1863 рік, з’являється Валуєвський циркуляр, який забороняє видавати літературу українською мовою. 1876 рік — Емський указ, що категорично забороняє вистави й тексти для нот «малорусским наречием». А Рєпін у цей час малює картину «Вечорниці» і підписує її українською мовою! «Вечорниці» купує П. М. Третьяков і вивішує у своїй знаменитій галереї під фактично забороненою назвою, і вся російська преса подає цю назву українською мовою, бо так підписав свою картину перший художник Росії! Це ж який громадянський вчинок з боку Рєпіна! Далі — ще більше. Коли навкруги забороняється все українське, Рєпін малює «Запорожців», та ще й так геніально, що цю картину купує цар Олександр III, а це вже свого роду було зняття «заборони на тему». І далі Рєпін не зупиняється — він малює портрет Т. Г. Шевченка і пише картини «Чорноморська вольниця», «Гайдамаки», «Гопак».
— У чо­му різ­ни­ця двох Ро­сій: цар­ської і пу­тін­ської?
— Якщо говорити про державну політику щодо України, то мені здається, що жодної різниці немає — і тоді, і тепер Україні відводилася і відводиться роль васала, з усіма відповідними наслідками. Тут немає нічого дивного — великодержавна політика «направлять свою деятельность от центра к окружности и не давать возможности выдвигаться областной обособленности», про яку писав Яворницький і яка стала справжньою причиною «уничтожения Запорожья», і далі робить своє...
Дуже прикро, що нині відчувається велика різниця у ставленні до України з боку передової російської інтелігенції.
Як ставилися до української культури Лев Толстой, Стасов, Мусоргський, Третьяков та інші великі росіяни, я вже сказав. Це була повага, захоплення, підтримка. На будинку першого драматичного театру в Україні, наприклад, досі висить меморіальна дошка, на якій викарбувані слова визначного російського режисера К. Станіславського: «Такие украинские артисты, как Кропивницкий, Заньковецкая, Саксаганский, Садовский — блестящая плеяда мастеров украинской сцены, вошли золотыми буквами на скрижали мирового искусства».
Сьогодні ж інший відомий російський режисер і актор Олег Табаков каже про українців, що «Они в какомто смысле убогие... Во все времена, их лучшие времена, их самые яркие представители интеллигенции были гдето на вторых и третьих позициях после русских». Ну що після цього можна сказати? Висловлювання Станіславського і Табакова про українців наводяться поруч — ви самі бачите різницю між ними...
— Як­що ми вже зга­да­ли ре­жи­се­рів, то не обі­йде­мо­ся без за­пи­тан­ня про ук­ра­їн­ський те­атр. Ко­ли я зна­йо­млю­ся з ре­пер­ту­ара­ми, то із су­мом кон­ста­тую, що ав­то­ра­ми п’єс є зде­біль­шо­го іно­зем­ці, на­віть ви­ста­ви за п’єса­ми ук­ра­їн­ських кла­си­ків мож­на пе­ре­ра­ху­ва­ти на паль­цях од­нієї ру­ки. Як­що від­штов­ху­ва­ти­ся від ук­ра­їн­сько­го те­ат­ру за ча­сів Ра­дян­сько­го Со­юзу, то в що він ни­ні ви­ріс, пе­ре­ро­див­ся чи ви­ро­див­ся?
— За радянських часів український театр свідомо знищували саме тим, що не дозволяли ставити кращих п’єс українських драматургів. Це був один із засобів великодержавної політики, націленої на те, щоб знищити українців як націю. А для цього слід було принизити їх, довести, що вони другосортні, неповноцінні, що в них немає повноцінного театру, повноцінної літератури... Тож не тільки театр у той час, а й література страждала: заборонялися письменники, не друкувалися твори, на цілі десятиліття були вилучені з літературного і театрального процесу Василь Симоненко, Ліна Костенко, Євген Плужник, Микола Куліш...
Коли радянська система розвалилася, театр, на жаль, наступив на інші граблі. Нині бракує в репертуарах глибоких українських драм через те, що театр іде за публікою (комерцією), іде назустріч тому глядачеві, який не хоче думати, переживати, страждати, який хоче розваг, чогось легкого і навіть легковажного...
Це, до речі, завжди було. І за часів Мольєра теж. Я багато читав про нього, коли писав п’єсу «Поет і Король, або Кончина Мольєра». Так от. Мольєр мав свій власний театр, де щовечора йшло дві вистави: перша — дуже серйозна, глибока і філософська трагедія; друга — легка комедія або фарс. Мольєр свідомо спочатку ставив серйозну річ, щоб так примусити публіку задумуватись над важливими речами. Але часто з партеру вискакували на сцену озброєні люди (тоді на вистави ходили зі шпагами) і буквально вимагали припинити цю серйозну виставу і показувати фарс, тобто вимагали розваг. Але Мольєр виходив на сцену і казав публіці: «Ні, поки не додивитеся трагедії, фарсу не буде».
Тепер такої практики немає, щоб одній і тій самій публіці ставити дві вистави підряд. Тож, як мені здається, потрібного «виховного ефекту» можна досягти поєднанням у п’єсах серйозного і комічного, розважального. Отже, публіка йтиме на вистави, де будуть і елементи розваги, і глибокі філософські речі.
Але це вже залежить від тих, хто складає репертуари театрів. А яку мету ставлять ці люди, іноді дуже важко зрозуміти.
Утім, драма — це ж не просто текст для постановки, а повноцінний художній твір. Література складається із трьох родів — поезії, прози і драми. У стародавніх греків і римлян драматургія взагалі була основним жанром у літературі — і трагедії, і комедії писалися тоді віршами, що вимагало від авторів безперечного поетичного обдаровання!
Пізніше драми почали писати прозою і знизили до них вимоги. А за радянських часів п’єси навіть перестали друкувати в літературних часописах! Відмахувалися: «Нехай театр із цим розбирається, хай вони там ставлять, а ми друкуємо тільки художні твори — поезію і прозу».
Для мене було найважливіше — повернути драму в повноцінний літературний процес, і я щасливий, що мені це вдалося. Потім «Вітчизна» надрукувала ще дві мої драми — «Поет і Король, або Кончина Мольєра» і «Амазонки». Три п’єси надрукував і журнал «Дніпро» («Трагедія Нобеля і драма Хемінгуея», «Азартні ігри», «В облозі саламандр»), дві — журнал «Київ» («Козак з Лугу, або Крик сови», «Андрей Шептицький»). Друкували мої п’єси й інші журнали — «Дзвін», «Вежа», «Січеслав». Близько десяти разів друкувала уривки з моїх драм «Літературна Україна». І часто це були саме «П’єси про великих»!
Я не хвалюся — я радію, що драма повертається на своє законне місце в художній літературі. Зрештою, не я один працюю в цьому напрямі. Наприклад, торік Національний центр театрального мистецтва ім. Л. Курбаса за сприяння Українського конгресового комітету Америки (Чикаго, штат Іллінойс) видав антологію біографічної драми «Таїна буття». Крім мого «Андрея Шептицького», до антології увійшли твори інших сучасних українських драматургів — Ярослава Верещака («Дорога до раю», про Степана Бандеру), Олега МиколайчукаНизовця («Гетьман і король», про Івана Мазепу), Неди Нежданої («І всетаки я тебе зраджу», про Лесю Українку), Тетяни Іващенко («Таїна буття», про Івана Франка), Анни Багряної («Сум і пристрасть», про Олену Телігу). А ще сюди могли б увійти дві трагедії Василя Фольварочного «Петлюра» і «Богдан», інші глибокі і художні історичні драми.
— Як­що дра­ма­тур­гія — ос­нов­ний ваш жанр, то на які су­між­ні твор­чі те­ри­то­рії Ви за­хо­ди­те?
— Колись Чехов пожартував: «Кроме романов, стихов и доносов, я все испробовал». Я не писав тільки «доносов». Були вірші, поеми, драматичні поеми і поетичні драми (це трохи різне), комедії і трагедії, новели, автобіографічна повість («Притон»), критичні статті, думки про літературу під назвою «Оббиті пелюстки» — це короткі есеї про літературу українську і світову (принаймні, про ту її частину, яку я хоч трохи знаю). Багато років мої «пелюстки» збиралися.
На початку 90х Петро Перебийніс не раз друкував їх у журналі «Київ», а потім — у газеті «Літературна Україна». Видав я їх і окремою книжкою з передмовою Петра Сороки. Там є справді хороші думки. І основне — приємні для наших письменників. Ну, скажіть, якому літератору, стомленому і посивілому, не було б приємно прочитати про себе: «Письменник — це не той, хто ще пише, а той, хто вже написав»? Микола Карпенко колись розцілував мене за ці рядки. Тепер, коли я сам уже добряче виснажений життям і літературою, я його розумію...
— Чи має­те по­рад­ни­ків?
— Конкретних не маю. Колись Хемінгуей сказав: «Кожен письменник обмежений тим, що вже добре зроблено до нього». Це правда, після таких шедеврів, як «Старий і море», «Зачарована Десна», «Один день Івана Денисовича», важко створити щось нове й несподіване. Але з іншого боку... Те, що добре зроблене до тебе, є твоїм космодромом, і всі твої великі попередники — і є твої найперші порадники і вчителі.
Володимир КОСКІН