До речі, я колекціоную відвідини домівок видатних письменників. Знаю, як живуть класики.
— Конкретизуйте.
— Скажімо, я побував у домівці Миколи Платоновича Бажана. Там тепер музей.
Мав бути вечір пам’яті Катерини Білокур, і багато хто знав, що у Бажана є картина, подарована йому самою майстринею.
Іван Драч, голова вечора, теж знав про цю картину і навіть бачив її — на тлі синього неба жовті соняхи. Машиною від Будинку літераторів нас підвезли до дому Бажана. Він запросив до кабінету, обставленого у стилі ретро. Найбільше запам’яталися м’які глибокі шкіряні крісла. Драч підкреслено звертався до Бажана як до корифея, казав: «Ми у великого класика української поезії...» А Микола Платонович, справді класик, тоді заступник президента Міжнародної асоціації поетів в Італії, реагував: «Ну, Іванко, авжеж, так, ми класики...» Один одного підхвалювали.
А я чемно сидів у шкіряному кріслі, згадував правила хорошого тону: не розвалюйтеся, не хитайтеся, не підстрибуйте, а сядьте скраєчку, покладіть руки на колінця і слухайте. Іван Драч каже: «Оце річниця зо дня смерті Катерини Білокур. Хочемо попросити у Вас картину. Василь Довжик — дуже надійний хлопець». Я подумав: «Довір’я яке».
Бажан дав картину. Сказав тремтливо: «Тільки привезіть назад». Драч: «Та він привезе, все буде добре». Вечір відбувся, картина стояла у центрі сцени (замість портрета Катерини Білокур) у великому залі. Одинадцята вечора. Тоді заходи не робили лаконічно. Це тепер у Верховної Ради навчилися: три хвилини або п’ять на виступ. А раніше кожен дуже довго, логічно, красиво, образно будував свій виступ. Отже, затяглося. Драч пішов. Усі розійшлися.
Я телефоную: «Миколо Платоновичу, вечір пройшов чудово, картина була центром дійства». — «Добре, добре...» — «А можна, я цю картину покладу у сейф (хоча у нас великого сейфа не було), а завтра Вам привезу, бо пізно». — «Ні, привозьте зараз, бо я хвилюватимуся».
Що робити? Машину уже не знайдеш у Будинку літераторів. Беру синьо-жовту картину, газетою накриваю. Рушаю з Орджонікідзе, 2 (нині Банкова), спускаюся на Хрещатик... Картина коштує півтора мільйона доларів! Не уявляю, скільки тепер вона може коштувати. Чимчикую, хоч би хто мені щось сказав чи присікався для різноманітності.
Приходжу на вулицю Рєпіна, 5 (нині Терещенківська), до дому Бажана. Дзвоню у двері. Відчиняють. Стоїть Микола Платонович. А за ним — дві жінки. Я картину перед собою виставив. Бажан убік кивнув. Одна жінка забрала картину, унесла. Микола Платонович подає знак іншій жінці. Та виходить з-за нього і на чорному противні підносить пиріжечки, манюсенькі-манюсенькі, як мізинчик. «Пригощайтеся», — каже. Я, голодний, узяв один, кажу: «Дякую». І за правилом українським чекаю, коли скажуть: «Та візьміть ще». Не сказали. Я з тим пиріжком вискочив, по губах, як помадою, мазнув, уже нема його. Отак я, голодна людина, носив у руках півторамільйонну картину.
— Хто ще в колекції знаних є?
— На літературні свята розподіляли запрошення. Їх належало розвозити всім класикам. Скажімо, Василь Козаченко як голова Спілки міг узяти запрошення на роботі, проте доводилось їхати до нього персонально.
Зазвичай дзвониш у двері, віддаєш запрошення та йдеш. Якось на мене глянула Варвара Олексіївна Губенко-Маслюченко, вдова Остапа Вишні. На телебаченні якраз знімали фільм «Лебедина зграя» за твором Василя Земляка. В ньому я грав роль Федіяна. Роль матері грала саме Варвара Олексіївна. Вона у дверях сказала: «О, Василю. Ти ж у мене в хаті, напевно, ніколи не був? Заходь».
Потрапив до кімнатки, що виходила на вулицю Червоноармійську. «Це — кабінет Остапа Вишні. Сідай». Знову глибоке шкіряне крісло. У мене навіть мрія була мати таке. Тепер таких не виготовляють, із замінювачів ліплять, вони влітку печуть, на них сидиш, перепрошую, як мавпа на розігрітому камені. Я не сів скраєчку виховано, а гойдаюся, підстрибую. Варвара Олексіївна розуміє мене, бо я — артист і вона — артистка. На стінах картини — чудові пейзажі.
Запитую: «А то хто?» — «Це племінник малював. Більшість рідні, не досягши п’ятдесяти років, померла від горілки. В такий час жили, що не можна було не пити: боялися... Жах заливали, коли у Москву викликали і коли звідти поверталися. Приїжджі іноземці з подивом відзначали: «Москва вся п’яна». Сталінський павучок тягнувся до людей, і вони спивалися».
На одному з малюнків Остап Вишня з Рильським разом рибку ловлять, неподалік — копиця сіна, над ними — місяць-молодик, вони ідилічно сидять і розмовляють. Певно, це було 1932 року. А до того арештований Рильський майже рік просидів у Лук’янівській тюрмі. Після ув’язнення Остап Вишня забрав його до себе в Харків на кілька днів у гості. Згодом Вишня потрапив у жорна репресій (надовго). Взагалі, майже весь цвіт нації тоді знищили. Залишили Бажана, ще когось. А коли треба було в Україні підняти патріотизм (його потім обізвали націоналізмом), то пощастило Остапові Вишні, випустили на волю.
Володимир Гжицький в автобіографічному романі «Ніч і день» констатував, що Рильський і Остап Вишня боялися зустрічатися. Рильський прийшов на посаду директора Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН України в офіцерському мундирі. Ну як вони могли знову разом рибку ловити?
— Пане Василю, як співіснують радіожурналістика і письменництво?
— Вони відчутно розрізняються. Письменник відданий певній ідеї, скажімо народній. От народу треба було усвідомити себе і висловитися. І знайшовся такий Шевченко, який зміг записати, що на той час робилося, думалося і мріялося. Його позиція виражала душу спільноти.
А журналіст має відсторонюватися, бути збоку — заради об’єктивності. Втім, за Радянського Союзу він був заряджений державною ідеологією. В наш час багатопартійності журналіст мусить бути не те щоб деідеологізований, але справедливий, надавати можливість виговорюватися всім зацікавленим сторонам.
Пригадую конфліктний випадок, пов’язаний із постаттю лікаря-травозная Зубицького. Боротьба йшла за його поліклініку, дід помер, а дружина і нащадки почали нещадно ділити майно. У прямому ефірі програми «Чесна хвиля» піднялася буча під час моєї зустрічі з певними людьми. Потім на радіо зателефонувала друга сторона, підняла невдоволений галас. Виконавча директриса, молода дівчина, запитує: «Що тепер робити?» Кажу: «Якщо підходити по-журналістському, треба дати слово другим». Вона: «Викликаймо на таке-то число. Хай висловляться». Я веду далі: «В ідеалі треба втретє звести всіх, щоб вони побилися і вивели правду на чисту воду». — «Нам не треба такого!»
Турнір перед мікрофоном — це справжня радіожурналістика.
Коли я потрапив на радіо у лиховісні дев’яності, мені професійно було дуже легко. Я звик вислуховувати письменників. За комуністичним постулатом їхні твори мали бути за формою національними, а за змістом інтернаціональними. Але я добре знав, що не буває однозначних людей. У Будинку літераторів я навчився кожного зустріти, вислухати і по можливості допомогти.
У філософію журналіста входить розуміння того, що ти — великою мірою обслуговуючий персонал, маєш людям допомагати, а не тільки епатувати, проголошувати, декларувати, інформувати.
— Розкажіть про Довжика-письменника.
— Колись мені було цікаво збагнути двох чоловіків. Селінджер написав «Над безоднею у житі». Дивувало, що у США, багатій країні, чоловік написав один твір і далі — нічого. Тільки аж коли помер, знайшли у нього щось недописане-непереписане... Чого людина замовкла, маючи світову славу? А ще мене дивував Жорж Сіменон. Він працював як проклятий. Написав понад 240 детективів. За півтора-два місяці створював роман і видавав. Зізнавався: «Де б я не бував, на курорті, на морі, переді мною завжди машинка для друку». Лише у сімдесят років Сіменон сказав: «Я пішов на пенсію». Перестав зовсім писати. Може, виписався. Хто знає. Наче хтось пошептав.
Оці два феномени є знакові. Я вже до сіменонівських літ дожив, проминув еротичний вік — 69 років, коли немов одна рибка за іншою ганяється, інь і янь. Уже можна прикинутися Сіменоном і перестати писати. Проте мені хочеться писати. А бува, вранці прокидаюся від жаху: якась фраза переламується на одному слові, я хочу її закінчити... Тобто я досі себе відчуваю у прямому ефірі, де не можна помилитися. Прагнеш і когось не образити, і начальника не підставити, і правду людям сказати. Правда в тому, щоб висловитися так, як я думаю, а не хтось.
— Є такий вираз: «Найважче писати тоді, коли знаєш, як писати».
— Авжеж, ти розумієшся у законах кульмінації, нюансах логіки, але якщо не встиг вчасно записати, то пролетів. Якщо потрапив в армію на три роки і три місяці та встиг це описати, хтось потім може сказати: «Який чудовий роман виховання!» Або пройшов горнило інституту і художньо зобразив це, теж може вийти гарний роман виховання. А якщо пропустив, не записав, нарікай на себе, все у житті втрачається, забувається. Почуття і думки, які не використовуєш, іржавіють, наче механізми, провалюються у свідомості.
Тож твори, не зволікаючи, не знаючи як; ти — дослідник! Помиляйся, починай заново. Ніби якісь не ті слова, та по них можна дізнатися, що ти думаєш, бо є ключові слова, за Фрейдом.
Із письменництвом у мене виходить більш селінджерівський підхід. Колись я вдало писав «Уперту хату», проте боровся із самим собою, я не знав, чим усе закінчиться, і життя дописувало. І «Перерваний урок» (по суті роман) теж був такий, я також не знав, як і що, чим завершити. Отже, є твори, які дописують себе.
У чому я не зупиняюся? Я все життя пишу «дорослячі» вірші. Що старший стаю, то більше тягне до форми байки: щоб як у Сковороди у фіналі була сила, мораль, висновок, дефініція. Отакі речі зараз на душу лягають.
У мій найкращий час, коли можна було знайти цікаву українську тему, Україна сама випручалася без моїх творів про Мамая чи Мазепу. Вистрибнула, помінялася. У радянський час ми постійно викручувалися, сушили голову, як обійти цензуру і сказати так, щоб дух український був, аби несовісно було дати прочитати татові, мамі. Нині є можливість писати для душі, проте видавці кажуть: пишіть комерційне для мас...
— Тож дехто напрацьовує рейтинги за рахунок епатажу і брутальності.
— Що, я матюків не знаю? Я міг би використати весь армійський словник і мову робочих районів, де жив завжди. Моя вулиця «матова», там нецензурно розмовляти — нормально, тому що це передається від батьків до дітей та онуків. Втім, і рівень центральних вулиць і парламентських коридорів — низький. І в літературі низький стиль посилюється, в ній відлунює міське життя роботяг. Вони не при землі, то селяни були захищені високим стилем Господа, вирощували ниву і ходили до церкви відмолювати гріхи. Існує ще, слава Богу, високий стиль академічних кіл: професорів, митців, науковців.
А мова урядовців і політиків нижче плінтуса. Це колись царі категорично не гарикалися, скажімо, Микола Другий не лаявся навіть у більшовицькому казематі. А Сталін не міг не матюкатися. У Тифлісі та Баку він із групою бойовиків грабував банки — експропріював гроші у партійну касу. Той гурт мусив розмовляти відповідною мовою. Згодом мовне лицемірство набуло шаленого рівня.
Я оце поїхав до брата, а родичі хотіли викинути книжку «История ВКП(б). Краткий курс». Я сказав: «Нащо?» Сів читати. На початку: клятва Леніну. Далі про видатну роль Сталіна. Він вважав себе великим естетом, закінчив семінарію, академію — не вдалося, хоча нібито готувався. А ще поетом був, його вірші у Грузії, здається, і нині вивчають. Гарні трапляються рядки. Але коли він починає ганьбити троцькістів, каменівців, зінов’ївців та інших ворогів, то поливає їх єзуїтськими словами. Геніальна за стилістикою книжка ХХ століття. І вона в’їлась у нашу дійсність, особливо в наших політиків.
— А хто вплинув на формування ваших моральних принципів?
— Звісно, батьки, вчителі, хороші книжки і чудові письменники. Пригадую таке. Перед дверима спілчанського кафе «Еней» натрапляю на Григора Тютюнника. Зі своїми книжечками кидаюся до нього: «Ось... мої... Ви просили». Ніяковію, як у школі перед учителем. Він мовчки відстовбурчує кишеню піджака. «Клади сюди». Пхаю, благо малесенькі. «Сідай». Сідаю на банкетку поруч — не годен слова мовити, рябію. Аж тут порятунок! Через Тютюнникове плече бачу — спускається один із секретарів київської печатки.
Колись у Київському театральному інституті наш викладач Додо Олексідзе (я жартував: грузин за освітою) на одному із занять сказав: «Деякі люди на вигляд такі, ніби в них під носом, вибачте, кавалок кізяка прилип. Вони йдуть, гидливо нюхають під носом, кривляться, і їм здається, що весь світ смердить...»
Отож скривлена «печатка», задерши носа, минає нас. До третьої кімнатки, де мій піст, мій стіл. Схоплююсь: «Добрий день, Вам щось потрі...?» — «Мені потрібна Галина Володимирівна». — «Вийшла. Може, я щось...» — «Передайте, що я її шукаю», — відповідальна «печатка» понюхав собі далі у світ, а я краєчком ока, а потім і розширеними очима млію від жаху — на банкетці Тютюнник розжарюється, наливається червоним, чорніє, як ото стигла вишнева ягода-жук: «Василю! А чого ти перед ним гнешся?! — «Ну як же? Він... все-таки якийсь начальник... секретар... я ж в армії служив... субординація...»
Ці пекучі очі, що проникають у саму душу, і приглушений голос: «Він... така сама людина... як і ти!» — фраза з розбивкою майже по складах дудонить у голові.
Відтоді, хто б у житті не заносився на мене, хоч як би рикав і телесувався, я дивився йому у вічі на рівних і думав Тютюнниковими словами.

Володимир КОСКІН