О. Довгий був редактором та ініціатором видання серії «Перлини світової лірики», бібліотеки сучасної української поезії, цілої низки видань народних пісень (зокрема, сімнадцятитомника!) та багатьох інших книг.
Десятки поезій Олексія Довгого покладено композиторами на музику. Поет є творцем чудового ансамблю «Родень». Видано книжку його репертуару — «Заповіт сину».
Метафорично-мальовничий і мудрий, правдивий і моральний, Олексій Довгий є дорогою, причому він парадоксально попереджає: «Творчість починається там, де кінчається дорога», тож спонукає шукати власний шлях, бо «не кожна дорога веде вперед. Але вперед веде завжди та дорога, яку прокладаєш сам».
— Олексію Прокоповичу, сучасна Україна складається з двох епох: радянської і незалежної. Ви бачили вельми багато, адже народилися у далекому 1929 році. Колись поети були володарями дум, збирали великі аудиторії, отже, мали можливість доносити себе до людей, на відміну від сьогодення. Що можете сказати про ці «ножиці»? Як почуваєтеся в нашому часі? Якою є нині роль поета?
— Роль поета передусім у тому, щоби писати і видавати книги. А все, що навколо, і в тому числі зміни влад, поза поезією. Якщо поет справжній. Звичайно, треба звертати на все увагу, бо ти живеш у суспільстві, в різних конфігураціях ситуацій, але якщо людина відчуває себе поетом, вона має виконувати головну справу: творити і оприлюднювати книжки за всяких умов. Це передусім.
Моя домінанта зрозуміла: в усіх епохах я почуваюся однаково — у творчому горінні. Звісно, форма суспільства впливає. Аудиторії бувають різні.
Пригадую, як мене запросили до кінотеатру імені Шевченка. Людей хмара. Я виступав удвох із чудовою артисткою Нілою Крюковою. Хтось вигукнув: «А нельзя ли на общепонятном языке?» Я відразу прочитав таку байку:

Концерт давали солов’ї в гаю,
Туди й баран привів вівцю свою.
Коли стихала пісня чарівна,
Почули всі таке від барана:
«Що то за пісня, тьох та тьох саме,
А де ж у них отеє наше «ме»?
Мораль в цій байці одна —
Не навчиш тьохкать барана.

Жінка, поборниця «общепонятного», разом із чоловіком вийшла із залу під сміх і оплески.
Власне кажучи, що було позитивним у радянські часи? Спілка письменників в особі бюро пропаганди багато робила для спілкування людей. Ясно, що партії це було потрібно, бо просувала ідеологію. Але ж різні були письменники, може, хтось і пропихав ту ідеологію, я її ніколи не протискав, я — поет-лірик, гуморист, тож читав лірику і гумор.
Маю сподівання, що все виправиться. Є позитивні приклади у вигляді таких могутніх культурних подій, як Львівський книжковий форум і «Книжковий арсенал» у Києві. Регулярними стали презентації книжкових новинок у книгарнях, бібліотеках, музеях, у навчальних та культурно-освітніх закладах, у Будинках учителя і вчених, врешті, у Спілці письменників України. Та гальмом є відсутність всеукраїнської організації, яка б комплексно зближала авторів, книжки з народом. Думаю, що і це з часом відрегулюється, прийдуть нові лідери і на верхи, і на низи.
— Розкажіть про Ваші найсвіжіші книжки.
— Ось книжка «Вечірній зорепад» майже готова. Оприлюднена збірка інтимної лірики «Дихання яблуні», в якій не всі вірші нові. Її дуже вдало підготував, упорядкував, зробив передмову і видав мій онук Олесь.
А зараз готую вишукану книжку мініатюр. Взагалі, я починав із «Кам’яної роси». До неї були книжки, але, вважаю, я почав із третьої збірки — «Кам’яна роса». На неї було багато позитивних рецензій.
Коли у мене виходить вибране, то там зазвичай половина нового. Скажімо, 2009-го вийшла солідна книжка «Келих троянд», а перша (1989 р.) з такою ж назвою була у три-чотири рази тонша. Знаковою стала збірка «Дихання вічності» (2008 р.). Я вже не пам’ятаю точно, скільки у мене вийшло книжок. Багато.
— Запитаю про внука Олеся Довгого (колишнього секретаря Київміськради), який допоміг укласти і видати Вам книжку «Дихання яблуні». Якими є ваші стосунки, в які життєві і творчі прояви вони виливаються?
— Мою поезію добре знають мої діти — Станіслав, Тарас, Таня. Так само і Олесь знає. Уже цікавиться другий онук, Тарасів Богдан. Як тільки нове надруковано, усі родичі просять: дай.
Олесь дуже любить мене як людину і поета. У нас чудові стосунки незалежно від будь-чого, зокрема політичних колізій, то все минуще. Дурного дуже багато у світі, а стосунки в родині гарні. Так само славні стосунки з дружиною, з якою ми живемо разом уже 60 років.
— Невже у Вас з Олесем через політичні колотнечі не було якихось суперечок, обговорень, розборів польотів?
— Я не суну свого носа в життя дітей і онуків, особливо в політичному сенсі. Не втручаюся і не втручатимуся ніколи. У кожного свої справи, своє особисте життя, своя діяльність. Мене цікавить тільки слово. Так треба чинити кожному поетові, кожному прозаїку, цікавити має тільки слово.
— Поет може бути аполітичним?
— Поет зажди аполітичний. Візьміть Шевченка: він що бачив, про те й писав. Тарас Григорович дуже любив Україну, так треба кожному поетові її любити, він хотів їй добра, бажав найкращого.
У природі людини бути невдоволеним, жага вдосконалення. За радянської влади частина людей нападала на неї. Тепер нападають на нинішню владу. Та хоч які є наші суперечки і прогнози, життя переживе її, бо воно життя. У нього нема репетицій, воно триває незалежно ні від кого, само все налаштовує, спрямовує у надійне русло. Ну а кому щось не подобається, хай пустить у свою свідомість сонце і вітер, тоді буде порядок.
— Творчі люди — письменники, художники, музиканти, молоді й старші, — перебували в опозиції до влади Януковича і будували разом з усіма душу Євромайдану, виборюючи справедливість. У результаті російські найманці ламають Україну...
— Інтелігенція, творчі люди за природою своєю симпатики правдивого і справедливого. Це — люди з народу і люблять свій народ безмежно, який вельми неоднорідний. Деякі можновладці каламутили людей мовним питанням, у різних сферах зомбують, одурюють. Та все одно люди з Донбасу, Одеси, навіть із Криму їхали не на антимайдан, а на Євромайдан. Я ж тут поряд живу, щодня бачу, що робиться.
— Ви ходили на Євромайдан?
— Євромайдан був біля мене скрізь: на вулицях, у дворі, будь-де. Я думаю, що все буде так, як хоче народ, і іншого не може бути. Це точно. Різні бувають коливання, збурення, візьміть стародавні часи, радянські, пострадянські, незалежність... Різні були люди, різні гурти, але життя взяло своє. Україна незалежна.
І вона вже ніколи не втратить своєї незалежності, незважаючи ні на що. Це життя привело Україну до цього, і вона ніколи не повернеться назад. А боротьба тим часом триває між людьми, між групами людей, між частинами суспільства...
— У письменницьких колах подейкують, що Олексій Довгий — щасливчик долі. Якою мірою?
— Скажу, що першу двокімнатну квартирку, в якій поселив свою родину, я побудував за власний рахунок. Я все життя витягував сім’ю, виростив трьох дітей, все було дуже складно. Ніхто ніколи не вникав у мою долю, але говорять: щасливчик. Ніякого щастя задарма немає.
Усе життя я долав вибоїни, калабатини і перепони. Ось навскидь приклад. Будучи редактором районної газети, я написав і надрукував фейлетон, де фігурував перший секретар райкому партії Сергій Усатюк, який мав нечистоплотні стосунки з головами колгоспів. Газета вийшла, але її не допустили до людей, наклад зібрали, десь діли. Мене викликали на бюро райкому партії, серед його дев’яти членів — керівництво району, начальник міліції, прокурор, голова колгоспу. Фейлетон я написав на основі зібраних документів, які заховав у сейф.
Коли мене почали критикувати, я сказав: «Дозвольте, я на хвилинку вийду». Повернувся з документами, кажу: «Ось на кілька тисяч карбованців фальсифікату, вистачить на всіх». — «Дай сюди!» — «Ні». Вийшов, заховав у сейф і — ключ під половик. Повертаюсь. Дихають по-різному. Прокурор знав про всі мої дії, бо я з ним радився, працював слідчий. Рішення все-таки ухвалили, мене звільнили, з дев’яти чоловік не голосували начальник міліції і прокурор.
Мені телефонує редактор обласної газети Чернігівщини «Деснянська правда» Євген Писаревський, дивовижна людина, і каже: «Я залишаю місце в номері, напиши замітку під девізом: «Факти підтвердилися, редактор винен». Нічого не бійся, пиши, ми їх притиснемо». Надрукували. Почалася перевірка. Приїжджає з обкому секретар по ідеології Микита Шевчук, закрутилося з’ясування. Я кажу, що це — фейлетон, літературний твір (конкретні прізвища не фігурували). Секретар слухав, слухав, потім каже районним очільникам: «Вы тут напутали, пусть работает». Мене на посаді поновили, я далі погодився працювати, але вже ставлення до мене було зрозуміло яке.
Ось ситуація. Зима, дванадцята година ночі, я допрацьовую номер газети, заходить до мене райкомівський секретар Сергій Усатюк і каже: «Збирайся, поїдемо, будемо відкривати електростанцію». Майже ніч, яка електростанція?.. Сів у машину, бачу, що тут і голова райвиконкому Антон Павленко. Їдемо в село Дмитрівка. Заходимо до хати голови колгоспу. Накрито стіл: коньяки, індики та інша їстівна розкіш. Все районне політбюро тут. Мені підносять, чаркуються зі мною.
Цікаво виходило: вони все-таки боялися. Потім голові кажу: «Я підрахував, приблизно на 17 карбованців напив, наїв тобі. Щоб завтра у мене на столі був касовий ордер на цю суму за вечерю». Даю йому гроші і повторюю, щоб він завтра вніс мої гроші у касу. Голова крутнувся, пішов, щось сказав начальству. Човгає назад, тицяє гроші: «Забери». — «Ні, буде так, як я сказав».
— Нічого собі катавасія!
— Це був протест. Сідаю у машину з цими начальниками їхати в Березне. Пам’ятаю райкомівського шофера на прізвище Василь Чорнушко. Їдемо. Хуга. Мене почали ганьбити: «Что ты из себя корчишь? Не хочешь жить по-человечески?» Саме виїхали у поле, майже нічого не видно. Я кажу: «Зупиніть машину, я вийду». І вийшов. Зима, мороз, сніг в обличчя. А я в черевиках. Начальники поїхали. Простую, дорогу вже загубив, вперто йду полем, від села Дмитрівка до райцентру — кілометрів двадцять.
Коли бачу: раптом вогник горить, машина їде назустріч. Під’їжджає Вася, розвертає «Побєду» (хороша колись була машина, долала сніг і бездоріжжя), каже: «Олексо Прокоповичу, що Ви робите? Вони ж Вас уб’ють. У Вас жінка, діти. Не можна ж так. Вам треба якось знаходити спільну мову з ними». — «Василю, дякую, що ти приїхав. Не казатиму нічого про них. Ти у них працюєш, може, розкажеш їм, а я не хочу. Буду жити як умію».
Почалися будні. Тиша. Часом викликає перший секретар і каже: «Сьогодні в районі трапилося таке і таке. Як ти на це дивишся?» Я виклав свої думки. Згодом він почав мене використовувати, щоб я допомагав йому правильно чинити в різних ситуаціях. Проте я бачив, що мені тут робити більше нічого, рано чи пізно мене підставлять, номенклатурні не жаліли нікого. Я відчув, що треба вибиратися на іншу дорогу. Поїхав в обком партії і сказав, що хочу вчитися на відділенні журналістики Вищої партійної школи. Вони з радістю відреагували, аби спекатися такого чоловіка. Я оформив документи, поїхав до Києва вчитися.
Коли ж почав працювати в обласній газеті, деякі заздрісники побачили, що я можу з часом стати редактором чи заввідділу. Тож мене відрядили в армію на перепідготовку. Для молодих письменників це була, напевно, школа виховання.
Згодом працював на провідних посадах у видавництвах «Дніпро» і «Молодь», в редакції журналу «Ранок», у видавництві «Музична Україна». Та скрізь я був незручний, бо робив свою справу краще багатьох і мав свою думку, якою не поступався, тож не вислужувався і за вигодою не гнався.
Отакий щасливчик долі.
— Хто Ваші улюблені філософи? У Ваших віршах-сентенціях філософська безодня, енциклопедичність, афористичність, начитаність, накладені на життєвий досвід та інтуїцію.
— Я дуже цікавився античною філософією, особливо Сократом, у моїй бібліотеці є багато досліджень античної філософської думки. Філософія змінює форми, але вона завжди у людей одна і та ж.
Я читав і цікавився філософією французьких матеріалістів і китайських дуалістів. Цікавився Гегелем, дуже глибоко вивчав Маркса. Ті, хто Маркса критикують, не знають його. Розумієте, яка річ? Маркс жив тоді, коли атом вважався неподільним, отже, він вважав, що остаточне суспільство — комуністичне і найбільш прийнятне для людей. Але потім з’ясували, що атом поділяється. Філософія Маркса зруйнувалась. Її намагався розвинути Ленін, але у нього не вистачило потужності глибше зазирнути, що буде далі.
Цікава річ: нині ситуація в Україні схожа на те, що відбувалося в Стародавній Греції, Апулей описав цей період, коли Спарта і Афіни протистояли приблизно так, як Київ і Москва.
— Я замислювався над природою фантастичної самоорганізації Майдану. Певно, вона складалася з енергії простих людей із різних регіонів, але виникає банальна підозра: чи не стояв хтось за цим?
— Запевню вас, що за цією феноменальною організованістю стояли українські люди, які вартували на Майдані, цю організованість не розробляли у Вашингтоні чи у Москві. Все залежить від сукупної енергії людей. Людина як така не повністю розкривається в собі до самої смерті. Але річ у тому, що людський дух, людські прагнення, людський мозок виробляють певну тактику, і вона зійшлася на Майдані. Саме народ прийшов на Майдан і зробив революцію. Це зробили наші люди, самі, своїм розумом, своїми руками, своїм досвідом життя, своєю ментальністю.
Ніхто цим не керував ззовні. Згодом, можливо, когось і видумають, але тут зовсім інше. Про перший Майдан я написав вірш із такою фразою: «Уже навіки ввійде цей Майдан в нове століття, нову епоху, де буде вільно і людині й Богу, і де Тарас воскресне і Богдан».

Володимир КОСКІН