— Пане Сергію, чому Ви віддаєте перевагу: фантастиці, пригодам, детективам?
— Я себе не позиціоную жодним чином як людину, прописану за якимось жанром, як у радянські часи земля на віки вічні — за колгоспом. Мене дуже веселить, коли люди кажуть про високі і низькі жанри, про літературу масову, елітарну, популярну, попсову тощо. Я завжди обстоював і обстоюю ідею, що немає високих і низьких жанрів у будь-якому виді мистецтва. Суттєво тільки одне — талант і майстерність автора та виконавця.
Як письменник я починав з історичних романів, і думаю, що не залишу цю дорогу. Звісно, не зарікаюсь від рейдів на суміжні жанрові території.
— Ви змолоду захоплюєтеся важким роком. Чи перегукуються ваші музичні захоплення з тим, що Ви пишете?
— Важкий рок чи хеві-метал — музика протестна і чималою мірою містична. Її виконують носії певної філософії, музиканти важкого року обов’язково мають неповторне творче лице, свою позицію, власну думку з будь-якого приводу. Це — особистості.
З музикою мої твори весь час перегукуються. У мене є фантастична трилогія «Легенда». Третя частина насичена алюзіями на сучасний важкий рок. Зокрема, там є прямі алюзії на сучасних музикантів, на назви ансамблів, виконавців, у тому числі на тих епігонів, які років десять тому грали на Хрещатику.
Першого квітня вийшла книжка «Кава по-польськи» з елементами фантастики і детективу. Там теж є посилання на рок. В одному з епізодів (події відбуваються в сімдесятих) однокласники з головним героєм їдуть за місто і слухають на коротких хвилях «голос із-за бугра». У передачі розповідали про один із гуртів важкого року, що він, мовляв, уже втратив популярність в Америці, потрібні інші групи. Але час показав, що ансамбль «Слейд», саме про нього й розповідав «голос із-за бугра», досі актуальний і популярний. І згодом герой питає: «А де ж ті «знавці», мудрагелі, які паплюжили колись наш улюблений «Слейд»?
Нещодавно я поставив останню крапку в новому романі. Це великою мірою гімн моєму поколінню, чия молодість припала на 70–80-ті роки. Спочатку назва була, як у пісні «Бітлз» — Back in the USSR. Потім я подумав, що у світлі останніх подій це буде не політкоректно, надто асоціюється з тоталітаризмом. Тож з’явилася назва «Венера і Марс» — так називався альбом Пола Маккартні.
Мої романи — це коктейль жанрів. Я люблю, коли і в музиці змішуються стилі, напрями, жанри. Коли, скажімо, шведський рок-гітарист Інгві Мальмстін грає з японським симфонічним філармонічним оркестром і випускає альбом з концертною сюїтою для електрогітари з оркестром.
У Києві є гурт «Симфоманія»: дівчата з консерваторською освітою, вбрані в костюми рокерш, грають рок на класичних інструментах, тобто до складу гурту входять струнний квартет (дві скрипки, альт, віолончель), а також електроарфа, клавішні та ударні інструменти. Подібна група «Сіленциум» є і в Росії, здається, на Уралі, та я, дізнавшись про київську «Симфоманію», цілковито переключився на наших.
Рок — це як перше кохання, що залишається на все життя. Ти, можливо, знаходиш потім щось значиміше, важливіше, але те світле почуття залишається назавжди.
— Ви за освітою вчитель-філолог і чималий період учителювали. Що вчительського залишилося у вашій прозі?
— У мене був приятель, який колись закінчив ПТУ. Потім — інститут, став інженером, але часто згадував, як майстер виробничого навчання під час вручення дипломів сказав: «Хлопці, хоч ким би ви стали, на все життя ви залишитеся майстрами індивідуального пошиття взуття».
Так і я на все життя залишився вчителем. Не могло бути інакше, бо у мене бабуся викладала в Києві російську мову і літературу, мама — мову в школах, технікумі, інституті. Вдома у сім’ї був культ книги і культ письменників. Я любив історію. У мене був блискучий учитель історії Аркадій Захарович Гендель. Навіть постав вибір: філологічний чи історичний факультет. Та, певно, я генетично обрав філологію. Інакше не зміг. Це ж династія.
Спочатку працював у школі, потім було чотири найцікавіших роки у професійно-технічному училищі. Там для мене настав момент істини, бо контингент був більш складний і цікавий. Менторство не проходило. У дітей очі, як рентген. Вони якщо дають прізвисько, то чіпляється на все життя.
До речі, цей епізод мого життя увійшов у мою найновішу книжку «Кава по-польськи». Персонаж Вітя Шухер списаний з майстра виробничого навчання училища, де я працював. Учні називали його саме Шухером. Певно, тому, що він був шухерний. Якби Котляревський знав сучасний жаргон, він, можливо, замість слів «Еней був парубок моторний, був хлопець хоч куди козак», написав би, що Еней був хлопець шухерний.
— В одному з інтерв’ю Ви сказали, що для багатьох українська література закінчилася Мушкетиком і Загребельним.
— Річ у тому, що справді так сприймається стан нашої літератури очима пересічних українців, народжених у Радянському Союзі. Якщо вийти на вулицю і запитати в ста людей: «Назвіть десять кращих найвідоміших українських футболістів» — вони назвуть. Назвуть десять найвідоміших українських політиків, десять найбагатших громадян України. А от десять кращих письменників сучасних, не тих, яких ми вивчали у школі колись, — не назвуть. Якщо це не студенти філологічного факультету або вузький прошарок людей, котрі читають, то, власне, для пересічного українця українська література закінчилася саме на Мушкетику, Загребельному, Ліні Костенко.
Сучасні автори тішаться, коли у них книжка виходить накладом у 10–20 тисяч. У країні з населенням 45 мільйонів наклад навіть у сто тисяч — ніщо. Це мізерний вплив на думку читача і суспільства. Я завжди називаю наш час проґавленим відродженням. От було Розстріляне відродження, коли більшовицька держава з певних політичних міркувань просто знищила ціле покоління українських письменників, які справді уособлювали справжнє відродження української літератури.
Нині і держава, і народ України великою мірою проґавили мистецьке відродження.
Я глибоко переконаний, що наша література аж нічим не гірша, ніж, скажімо, польська, німецька, французька. Вона має всі ознаки розвиненої європейської літератури, зі своїми напрямами, стилями, формами, школами, цікавими, самобутніми, деінде кумедними. Програють видавці, поставлені від початку в умови, коли нема преференцій порівняно з російською книжкою. Програють ті, хто має просувати українську книжку на ринку: наші піарники, менеджери, організатори, книгорозповсюджувачі.
— Уявімо наступну ситуацію, яка може трапитися на будь-якій книжковій виставці. Підходить до Вас інопланетянин чи просто молодий допитливий читач і наївно запитує: «А хто такий Сергій Батурин? У чому нерв його творчості?»
— Про що найголовніше мої романи? Про вибір порядної людини в складних життєвих умовах чи в якихось зламних моментах історії. Про це мій роман «Охоронець», увесь фантастичний цикл «Легенда», роман «Ост», присвячений українцям — жертвам нацизму. Про це роман «Польовий командир».
Ідея завжди така: хоч як складаються обставини, людина має завжди вміти залишитися собою, не втратити себе, не загубити духовний стрижень.
Практично в усіх моїх романах присутній ще один персонаж — місто Київ. Я уроджений киянин, виріс у столиці. Тут знайшов собі друзів, залицявся до дівчат, тут усе пов’язано з моїми батьками. Я частинка цього міста. А от у моїх фантастичних романах, крім Києва, уважний читач упізнає Вишневе, Львів.
— Якою мірою Ви мандрівник? Чи Вам достатньо письмового стола і уяви-фантазії?
— Знаєте, письменником-домосідом був Жуль Верн. У нього були енциклопедії, натуралістичні, географічні журнали. Він вигадував свої пригоди. У мене не так. Я потребую живих вражень, зміни обстановки. Пригадую, як було торік. У п’ятницю виходжу у відпустку і кажу дружині: «Хочу на море». Вона працює в школі, багато займалася дитячим туризмом, є знайомі у турфірмах. Вона телефонує — і вже в неділю ми їдемо до Алушти в нині анексованому Росією Криму. Чудове місце, номер готелю виходив на берег моря. Я прокидався опів на шосту, робив собі каву по-польськи...
— Що писали?
— Прямо на березі я написав за сім днів половину роману «Бурштинові очі», котрий є другою частиною трилогії «Легенда». О восьмій починали бігати спортсмени. Ми йшли купатися, потім — сніданок, знову йшли на пляж. Я писав під плескіт морських хвиль, плавав і знову писав.
Люблю їздити, чомусь потягом. Обожнюю Карпати, був у Європі. Це важливо для письменника — зміна місць, портретів-облич, нові враження і нові знання. Були такі, як Жуль Верн, Ігор Северянін. Вони обмежувалися кабінетом, вмикали уяву, розум, талант — і більше нічого не треба. Мені необхідно спілкуватися, десь їздити. Я, мабуть, більш мобільний, ніж Жуль Верн.
— Від чудового поета Олексія Довгого я почув, що письменник — це апріорі аполітична постать. Він подав приклад Тараса Шевченка, якому політичність згодом приписали, хоча Тарас Григорович просто виплескував свої враження і думки. А як на Вас впливав Майдан і нинішня ситуація? Наскільки сучасність вривається у ваші твори? Ви можете жити без теленовин?
Є приклади письменників, які, «зарившись» у селі, пишуть твори з напрочуд тонким розумінням сьогодення. У них навіть телевізорів немає, а вони все знають. Серед них, скажімо, блискучий мислитель Володимир Базилевський.
— Це ви також розповіли про Леоніда Кононовича. Він живе в селі, а пише дивовижні речі, приміром, роман «Тема для медитацій». Цей майстерний твір, на жаль, недооцінений нашою спільнотою. Узагалі Кононовича поки що належно не оцінили.
От я якраз перебуваю мимохіть у столичному політичному бедламі. Правда, політична ситуація впливає на мене не безпосередньо, як на поетів, які мало не жили на Майдані. Там зробили «Мистецький Барбакан», читали вірші, співали якісь частівки. Артем Полежака писав гострі вірші-сатири.
— Це робив і блискучий епіграміст Сергій Борщевський.
— Я так не можу, у мене інше єство. Але чому письменник має бути аполітичним? Аполітичною має бути письменницька організація, а письменник має право на громадянську політичну позицію. Чому — ні? У творах і поза творчістю. У мене це виходить опосередковано.
У 2008–2009 роках я написав роман «Польовий командир», який два роки ніхто не хотів друкувати. Там є Антимайдан. Не названа жодна країна, всі топоніми такі: Ненька, сусідня Дружня країна, Велика східна країна. У романі за п’ятого президента (той, що втік до Ростова, був четвертим) польовий командир Помаранчевого Майдану втретє стає міністром внутрішніх справ. Там є скупчення військ сусідньої «братньої» держави на східних кордонах, увесь час з’являються зелені чоловічки, які зривають і палять українські прапори, вішають триколори. Розігрується мовна карта. Йдеться й про проблеми, з якими врешті зіткнеться сусідній народ, котрий поки що не все зрозумів...
Але не все збігається. Немає Майдану. Я не думав, що аж так усе жорстоко відбудеться. У 2009 році я не міг передбачити, що саме такою буде деградація правоохоронних служб, силових відомств, армії, яку свідомо і послідовно нищили та розкладали. Мене запитують: «Ну і що ж ти напророкував?» Я кажу: «Знайдіть роман, він був надрукований у журналі «Київ» у 2011 році, і ви знатимете, чим усе закінчилося».
— А чим закінчилося?
— Не розкриватиму всіх карт. Скажу лише, що в романі країна-агресор стикається з суворими проблемами, пов’язаними з тим, що у неї на сході є потужний сусід, небайдужий до її земель.
— Які творчі перспективи запланували?
— Про плани взагалі говорити важко, тому що зі мною сталася така колізія. Я зібрав матеріали, вивчив і практично готовий на великий історичний роман, дуже важливий для мене. Та раптом прийшов абсолютно інший текст. Він нахабно посунув плечем задумане. Теж має історичне підґрунтя. Я взагалі-то не фахівець історії, тим паче давньої, але новий задум прийшов і сказав: «Я тут буду».
І я почав збирати нові матеріали, бо зрозумів, що зараз напишу саме цей роман, а потім — той. Таке трапляється не тільки зі мною, а й із багатьма письменниками: зупиняється роман і проситься інший. Відклади не в дуже довгу шухляду, не назавжди, напиши те, що проситься, бо воно ж не просто так прийшло.
— Напевно, Ви підключилися до ноосферного банку інформації. Ви за натурою, часом, не езотерик? Чи вірите в тонкі паралельні світи?
— У мене є повість «Відступник». Вона у вільному доступі в Інтернеті. У ній я оповідаю про природу екстрасенсорики й інших загадкових явищ, так, як я це бачу. Направду, екстрасенси — це люди, які вміють під’єднатися до тих чи інших інформаційних полів. Я так вважаю. Певно, і я якось під’єднався.
— Заради чого і для кого Ви робите те, що робите?
— Найбільша цінність — це моя родина: батьки, дружина, діти, онуки. Так склалося, що першими читачами моїх романів, зазвичай, є мої сини Андрій і Павло. Це дорослі чоловіки, які більш-менш сформовані і професійно ствердилися.
У сім’ї незримо зосереджені народ і держава, всі цінності, виховуються мужність, чесність і порядність. Оце найбільша цінність поза моєю особистістю. А для себе найголовніше — завжди залишатися собою. Тим паче, що нам призначено жити в складні часи, в епоху змін.
Я розумію: закони психології такі, що взагалі нема людей, які не брешуть, але слід не брехати, принаймні, собі. Треба бути чесним перед собою, як письменнику — перед своїм читачем, як українцю-громадянину — перед своїм народом. Хотілося б бути чесним і перед державою, але поки що хорошої, справедливої, шляхетної української держави, такої, на яку заслуговує український народ, ми не бачимо, на превеликий жаль. Є спроби весь час мати таку державу, останнім часом дедалі частіші. Є спроби народу «викинути» на поверхню лідерів, які поведуть і віддано, цивілізовано працюватимуть. А народ уже готовий жити в цивілізованій європейській країні. Вірю, що ми переборемо путінську наволоч.

Володимир КОСКІН