Пам'ять
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
П'ятниця Вересень 25, 2020

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 29 Серпень 2014 03:00

Ми отримали божевільні дози опромінення...

Rate this item
(0 votes)

СЕРЕД ТИХ, НА КОМУ ВИВЧАЛИ ВПЛИВ ЯДЕРНОЇ ЗБРОЇ, БУЛО ЧИМАЛО УКРАЇНЦІВ

 29 СЕРПНЯ — МІЖНАРОДНИЙ ДЕНЬ ДІЙ ПРОТИ ЯДЕРНИХ ВИПРОБУВАНЬ

«Кращих рекомендували впартію...»

17 вересня 1954 року на шпальтах головної газети СРСР «Правда» з’явилося повідомлення ТАРС:
«Відповідно до планів науково-дослідних та експериментальних робіт останнім часом у Радянському Союзі було проведено випробування одного з видів ядерної зброї. Мета випробувань — вивчення дії ядерного вибуху».
Про силу ядерного заряду, місце проведення випробувань не було сказано жодного слова. Тим більш про те, що в них брали участь десятки тисяч військовослужбовців Радянської Армії.


На початку 50-х років США провели кілька військових навчань, під час яких випробовували ядерну зброю. Це дозволило їм вивчати вплив радіації на людський організм. А ось Радянський Союз, маючи на озброєнні атомну бомбу, у цьому плані відставав від свого головного конкурента. Тож вище політичне керівництво країни вирішило наздогнати його. І восени 1953 року з’явилася з грифом «цілком таємно» постанова уряду, яка зобов’язувала Збройні Сили розпочати підготовку «до дій за особливих умов», а відповідальність за це була покладена на Міністерство оборони.
Ще не висохло, як мовиться, чорнило на цьому документі, як робота закипіла. Головним завданням було знайти полігон, який би відповідав усім вимогам, котрі висувалися до майбутніх маневрів. Спочатку військові свій вибір зупинили на Капустяному Яру. Але згодом група вищих офіцерів під керівництвом генерал-лейтенанта І. Глєбова запропонувала Тоцький полігон, розташований між російськими містами Самарою і Оренбургом.
Цей вибір не був випадковим. Річ у тім, що саме тут наприкінці 20-х років облаштували полігон, де випробовувалися новітні методи застосування артилерією та авіацією отруйних речовин, в яких брали участь представники Червоної Армії і... німецького Рейхсверу! Я не помилився: у ті роки молода Країна Рад і Німеччина тісно співпрацювали в різних сферах, та найбільше у військовій. До того ж даний район був малонаселений. А ще (і це головне) його рельєф, рослинність дуже нагадували рельєф і рослинність Західної Європи, країни якої, як відомо, були чи не головним ворогом СРСР, поступаючись лише США.
Влітку того ж року в напрямку Капустяного Яру потяглися сотні ешелонів, які везли військову техніку, будівельні матеріали і навіть худобу, а також особовий склад частин, які дислокувалися в різних регіонах країни. За кілька місяців, що передували навчанням, було вирито тисячі окопів, бліндажів, протитанкових ровів, траншей та інших оборонних споруд. Словом, створили ситуацію, максимально наближену до справжньої.
...14 вересня 1954 року з одного з військових аеродромів Астраханської області у повітря піднявся літак Ту-4, на борту якого була атомна бомба потужністю 40 кілотонн. За 10 хвилин до того, як вона була скинута, на землі пролунав сигнал «Атомна тривога», і весь особовий склад, задіяний у цих навчаннях, сховався в укриттях, а екіпажі танків, бронетранспортерів і самохідних артилерійських установок зайняли свої місця в бойових машинах. О 9 год. 33 хв. штурман бомбардувальника капітан Л. Колкорін натиснув кнопку скидання, і «Тетяна» — так конструктори нарекли бомбу — відділилася від борту літака. Сталося це на висоті 8 тисяч метрів. Через 45 секунд, перебуваючи на висоті близько 400 метрів, вона вибухнула...
На початку 90-х років я познайомився з Володимиром Зелюком — жителем Могильова-Подільського, що на Вінниччині, учасником тих випробувань. Ось що він мені розповідав:
— У 1954 році я проходив службу в мотострілецькому полку, який дислокувався у Білоруському військовому окрузі. Якось командир роти сказав, що нашому підрозділу, переможцю соціалістичного змагання в 16-й загальновійськовій армії, належить виконати завдання державного значення. Яке саме — не уточнив. Через кілька місяців нас завантажили у залізничні вагони, і ми відбули в невідомому напрямку. Навіть коли дісталися полігона, не могли нічого второпати. Натомість приступили до облаштування наметового містечка, де нам належало поселитись. А солдати будівельних загонів тим часом зводили ціле військове містечко!
Згодом замполіт повідомив, що ми станемо «першими учасниками випробування могутньої зброї, створеної за наказом партії і уряду». Всі мовчки слухали офіцера, не розуміючи, що нам випала честь бути — за великим рахунком — першими піддослідними кроликами. За кілька днів до випробувань ми посилено харчувалися: нам давали по кілька котлет, сметану і навіть шоколад.
Ми були у бліндажі, коли почули вибух і під нами здригнулася земля. Всі зрозуміли, що час «Х», про який нам стільки говорили, настав. Не скажу, що злякався, але на душі все ж було тривожно.
Після того як стався вибух, почалася артилерійська підготовка по умовному противнику, після якої до епіцентру вибуху відбули відділення радіаційної розвідки. В одному з них служив мій земляк Анатолій Карток. Тож він мені потім розповів: чим ближче наближалися солдати до епіцентру вибуху, тим важче їм дихалося, всі вони почали відчувати різку втомлюваність, а у декого взагалі стали підкошуватися ноги...
Години через 3–4 наш підрозділ отримав наказ атакувати умовного противника. Перед цим видали протигази — більше ніяких засобів індивідуального захисту не було. Ну ми і пішли в «атаку». Вибравшись на поверхню, побачив наслідки атомного вибуху: випалений повністю ліс, десятки м’ятих танків і бронетранспортерів. Навіть ті з них, що були від епіцентру вибуху за 5–7 кілометрів, деформувалися.
Не можна було без сліз на очах дивитися на худобу: всі вівці, коні, корови, які були прив’язані і приречені на смерть, загинули. Смерть їх була мученицькою. Земля нагадувала суцільний шлак, чагарники і переліски, які ще недавно зеленіли, щезли.
Наступного дня відбулися комсомольські збори, на яких кільком моїм однополчанам дали рекомендації для вступу до партії. Як воїнам, котрі «відзначилися при виконанні урядового завдання». При цьому кожен солдат дав представнику особливого відділу КДБ, який був при кожній військовій частині, підписку про нерозголошення державної таємниці. Коли я поцікавився у капітана, що буде, коли порушу обіцянку, він відповів:
— Замість своєї України поїдеш на Колиму...
Коли ми повернулися в місце постійної дислокації, то 15 хлопців із нашої роти потрапили в госпіталь, де провели по кілька місяців. Повернулися худими, блідими, і незабаром усіх їх комісували. Через кілька років трьом із них написав листи, але відповідь отримав лише від одного — Олексія. А ось замість Валерія та Анатолія написали їхні матері, повідомивши, що їхні діти померли від «невідомої хвороби»...
А ось погляд на ті події генерал-лейтенанта А. Зєлєнцова:
— Наші військовослужбовці проявили себе як справжні герої: не знаю випадку, щоб хоча б один солдат чи офіцер запанікував, побачивши в небі яскравий спалах.
Ми потурбувались і про цивільне населення, яке проживало в навколишніх селах, вивівши їх у безпечні зони. Наприклад, мешканці сіл Ольховка, Маховка і Єлшанки, розташованих на відстані 5–6 кілометрів від епіцентру вибуху, заздалегідь залишили свої домівки, отримавши згодом нове житло.
За спогадами офіцерів і генералів, які брали безпосередню участь у Тоцьких навчаннях, вони, на відміну від американських, проводились у більш безпечних для людей умовах. Але разом із тим інформація, оприлюднена на початку 2000-х років російськими журналістами, змушує засумніватись у достовірності таких тверджень. Такий приклад: із 45 тисяч учасників атомних навчань на той момент у живих залишилися всього дві тисячі. На вік це не спишеш, бо в них брали участь молоді люди — у віці 20–30 років.
А чому архіви Тоцької районної лікарні, що стосувалися 1954–1980 років, були знищені? Мабуть, тому, що, заглянувши до них, можна було дізнатися про причину смертності жителів району. А вона, як стверджує один із дослідників Тоцьких навчань, була пов’язана здебільшого з онкологічними захворюваннями, спровокованими саме ядерним вибухом.
Більш того, оренбурзькі учені вивчили імунологію дітей — онуків тих людей, які пережили вибух. На думку академіка Михайла Скачкова, третє покоління людей, які пережили атомний вибух, живе зі схильністю до раку. Серед військовиків — учасників випробувань — таких понад 90%.
За випробуваннями атомної бомби спостерігали вищі військові чини СРСР. Зокрема, маршали Георгій Жуков, Костянтин Рокоссовський та інші воєначальники. Після вибуху, за свідченнями очевидців, вибухова хвиля дійшла і до них, позривавши кашкети, що ніскільки не злякало їх.
Льотчики, які скинули атомну бомбу, були удостоєні орденів Леніна, командир екіпажу достроково отримав звання полковника, а також автомобіль «Победа»!..


Атом­на бом­ба як ар­гу­мент
Випробування, що відбулися на Тоцькому полігоні, засвідчили: атомна бомба — це досить переконливий аргумент у діалозі з іншими країнами, особливо США. Але якщо США провели 8 ядерних випробовувань із залученням військовослужбовців, то СРСР лише 2: окрім Тоцьких навчань, подібний захід відбувся на Семипалатинському полігоні у вересні 1956 року. Мета — відпрацювання армійськими підрозділами висадки в зоні посиленого ядерного забруднення і утримання позицій до підходу основних сил. Керував цими навчаннями, у яких брали участь майже 1,5 тисячі військовослужбовців, маршал Нєдєлін.
Заради справедливості слід зазначити, що ставку на ядерну зброю робили не лише керівники Радянського Союзу. Ось що писав із цього приводу президент США Гаррі Трумен:
«Саме мені довелося вирішувати, де і коли слід було використати атомну бомбу. Нехай людей не вводять в оману: я завжди вважав цю бомбу військовою зброєю і ніколи не сумнівався в тому, що її застосування — мій обов’язок. Найвищі військові радники президента рекомендували її використання, і коли я порадився щодо цієї справи з Черчіллем, той без вагань сказав, що він стоїть за застосування атомної бомби, якщо це допоможе прискорити закінчення війни».
Хто б і що не говорив про те, що СРСР лукавив, ратуючи за роззброєння, але з пісні, як кажуть у подібних випадках, слів не викинеш. Так ось, хоча Радянський Союз і вів тоді активні роботи з отримання ядерної зброї, але саме він у 1946 році вніс на розгляд комісії ООН з атомної енергії проект Конвенції про заборону виробництва, застосування і зберігання цієї надстрашної зброї. Зі зрозумілих причин США відкинули цю пропозицію, вважаючи, мабуть, що СРСР безнадійно відстав у реалізації своїх планів. Помилилися...
Із появою атомної бомби у США і СРСР розпочалися так звані ядерні перегони, які не раз і не два ставили світ на межу загибелі. Адже обидві країни накопичили величезні арсенали зброї, здатної, за висновками експертів, кілька разів знищити людство. Проте, слава Богу, до її застосування не дійшло. Досить цікаво з цього приводу висловився Лев Феоктистов — доктор фізико-математичних наук, який брав активну участь у створенні ядерної зброї:
«Я не можу придумати такої ситуації, коли потрібно було б застосувати атомну бомбу, незважаючи на її багаторічне існування. Немає такого мислення, що призводило б до необхідності застосування ядерної зброї. Окрім одного: я про всяк випадок цю зброю мав би, тому що якщо знайдеться хтось, якийсь пройдисвіт, то він отримає гідну відповідь».
Усі, хто мав доступ до її застосування, а це лічені особи в США і СРСР, розуміли: це буде кінець. Усьому людству. Тому ні у кого не потяглася рука до червоної кнопки. Навіть під час Карибської кризи: як аргумент ядерний чинник не спрацював.
За час існування ядерної зброї було проведено понад 2 тисячі її випробувань. Пальма першості у цій справі належить Сполученим Штатам Америки, які провели 1054 випробування.
Радянський Союз, хоч як намагався, так і не зумів наздогнати і перегнати їх: на його рахунку усього 713 випробувань, проведених у Казахстані, у Семипалатинську, а також на Новій Землі. Своє перше випробування він провів улітку 1949 року без залучення особового складу армійських частин і підрозділів, а останній — восени 1990 року. Великобританія провела 45 випробувань, Франція — 210, Китай — 45. Індія — 6, Пакистан — 6, КНДР — 2. У випробуваннях ядерної зброї — тією чи іншою мірою — брали участь багато українців.
У СРСР було менше проведено ядерних випробувань не тому, що вождів країни непокоїла екологія, якій у таких випадках завдавалося величезної шкоди. Вся справа була у фінансово-економічних можливостях, які порівняно зі Сполученими Штатами Америки були у нас значно нижчими.
— Нині важко назвати їхню точну кількість, — говорить президент Всеукраїнської громадської організації «Союз Чорнобиль Україна» Юрій Андрєєв. — Натомість відомо, що на даний час на теренах нашої країни проживають майже п’ять тисяч людей, на яких Радянський Союз випробовував — за великим рахунком — найстрашнішу зброю в історії людства. З них майже тисяча є інвалідами, інвалідність яких пов’язана з безпосередньою участю в експериментах. Із кожним роком їх меншає і меншає. Причому з життя йдуть люди, вік яких становить 60–65 років. Найбільше від онкологічних захворювань.
Сер­гій ЗЯТЬ­ЄВ

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».