По закінченні школи я подався з чарівної Чернігівщини до столиці за освітою. Двадцять літ працював на різних посадах у редакціях українських газет та журналів, написав кілька книжок публіцистики.
1987 року у видавництві «Молодь» побачила світ перша книжка художньої прози «Поїздка до матері», наступного — «Журавлі з отчого краю». У ці ж роки в моєму перекладі українською мовою видавництво «Веселка» видало книжку повістей накладом 215 тис. примірників російського класика-фантаста Олександра Казанцева «Дзвін сонця» та видавництво «Молодь» — фантастичний роман іншого класика Івана Єфремова «Година бика» тиражем 150 тис.
Праця в структурах української влади доби незалежності на певний час урвала творчість, але вже 1996 року видав книжку повістей «Жалість», а 1997-го — «Полин-люби-мене-не покинь». Затим — романи «Агонія» (2004 р.), «Любов і смерть узурпатора» (2006 р.), «ДОПР» (2009 р.), підготовлені у видавництві «Дніпро».
Новим романом «З неба зіронька упала...» з благословення видавництва «Дивосвіти» продовжую тему художнього дослідження трансформації людської душі в драматичний період зміни суспільних формацій, коли людина постала перед одвічним вибором: як жити, як зберегти неперехідні християнські цінності — доброту, милосердя, співчуття, що помітно девальвуються від навали матеріального збагачення, гонитви за дзвінкою монетою, породжених первісним накопиченням капіталу...
— З незалежністю України Ви подалися у владу. Як Вам вдавалося писати за неймовірного цейтноту часу?
— Не згадуйте, бо тяжко. Вдавалося надзусиллями. Зараз думаю: якби той час повернувся, вже, може, й не витримав би. А тоді...
Про це написав у рецензії на роман «Агонія» (2004 рік) Василь Шкляр. У «Дзеркалі тижня» він дивувався: «У час, коли всі письменники немов присіли й оглядалися — писати чи не писати в щонайскладніший час для української літератури — Іванина пише й видає. Дивовижно, як він знаходить сили й час для творчості, обтяжений працею у владних коридорах».
Гріх казати, але розкрию «секрет». І в Адміністрації першого президента України Л. Кравчука, і у Верховній Раді України зайнятість моя була неймовірною. Я наближався у своєму житті до ювілею. Переглянув якось повісті, написані ще в радянські часи і останнім часом, відібрав три з них, але книжки ще не бачу. У задумі ж у мені жила-мучила повість про повернення мешканців, виселених через Чорнобильську катастрофу до своїх домівок. Людині ніяк не жити без своєї рідної землі.
І саме тоді у мене похитнулося здоров’я — неймовірне напруження буднів далося взнаки. Кладуть мене до лікарні. Полежав день, а потім привіз друкарську машинку, на що лікарі у Феофанії вкрай дивувалися: такого ще в них не було. Я відповів: «Не було, то колись же має бути». Так була написана повість «Полин-люби-мене-не покинь», що дала назву книжці, яка вийшла друком у видавництві «Експрес-об’ява» 1997 року.
— Як Ви оцінюєте сучасний літературний процес?
— Українська література ніколи не була в привілейованому становищі. Більше того, історія літератури не знає жодного бодай сприятливого періоду для нашого письменництва. Наше художнє слово завше виживало, а письменники були під прицільним оком влади та численних недоброзичливців. Хіба зараз ми не чуємо зневажливого: «Что они там пишут?..»
А тим часом і XVIII, і XIX ст. дали взірці творчих здобутків, гідних найпереконливіших творінь людства: Котляревський, Шевченко, Марко Вовчок, Панас Мирний, Іван Нечуй-Левицький, Франко, Леся Українка. І це за найпідліших утисків українського слова, нашого письменства царатом. Українське слово дуже часто було під забороною.
Початок XX ст. приніс плеяду блискучих творців, яких знищено сталінською системою: М. Куліш, М. Йогансен, В. Підмогильний, М. Хвильовий, М. Вороний, М. Яловий, М. Яворський та ін. Цей список, на жаль, можна продовжувати й продовжувати.
І все ж українська поезія уславилась іменами О. Олеся, М. Рильського, П. Тичини, В. Сосюри, А. Малишка... А які блискучі майстри прози — Григорій і Григір Тютюнники, М. Стельмах, О. Гончар, Є. Гуцало.
А Іван Багряний, Улас Самчук, Василь Барка, котрі в літературі змушені були творити в еміграції, бо система тотально винищувала їх та їхніх побратимів по перу.
Нова хвиля злету — шістдесятники минулого століття: В. Симоненко, М. Вінграновський, Л. Костенко. І. Драч, Б. Олійник. Що ім’я — то викликає подив, як за утисків системи, неймовірної цензури ці та інші таланти на щабель підняли українську поезію і прозу.
Немало талановитих письменників працює в наш час: М. Слабошпицький, В. Шкляр, В. Медвідь, Ю. Буряк, М. Догинець, П. Мовчан. Боюсь когось із справжніх художників слова образити, не згадавши прізвище, що заслуговує на добре слово. Яка потужна творча особистість — Володимир Базилевський.
— Це покоління дещо старших письменників, а як Вам нинішня творча молодь?
— Запитання непросте. У жодному разі не маю наміру когось із молодих принизити чи образити. Не візьму такого гріха на душу. Серед них чимало здібних і обдарованих прозаїків та поетів. Наприклад, Сергій Жадан. Але я ні серцем, ні душею, ні розумом не сприймаю так звану літературу, принесену сучасною молоддю. Суцільні вульгаризми, хамство персонажів, мовні неоковирності і матюччя. Звідки плеяда молодих взяла, що література — це вільне, я б сказав, вільготне поводження зі словом. Свобода слова, свобода писати в жодному разі не те, що я щойно зауважив. Культуру мови, естетику, етичні норми ніхто й ніколи не знімав з рахунку, замислюючи твір. Оцей несмак, сподіваюсь, у багатьох мине, як перехідне, і до художнього слова буде таке ж бережливе ставлення, мов до зіниці ока.
Та й це ще півбіди. Біда в тому, що вражає дрібнотем’я. Таке враження, що нібито нема про що писати. Якийсь побутовізм, містечкове життя показані в багатьох творах молодих авторів. Але ж погляньмо довкруг: нова система наплодила безліч проблем, вартих уваги вдумливих письменників. Як за останні десятиліття трансформувалася людська душа під тиском нових обставин, коли людину кинуто на жахливе виживання в казан немилосердного накопичення капіталу. Коли гроші і жадоба наживи підмінили одвічні християнські цінності — совість, честь, порядність, милосердя і співчуття...
Та й деякі молоді автори позбавлені у своєму письмі елементарної людської скромності, неперехідних чеснот. Є лише крихти самоцензури, самоконтролю — що на умі, те й на папір. Класична українська і світова літератури зіткані з іншого матеріалу, а письменники стали справжніми світочами гуманізму й культури. Бо художня література — це, насамперед, частина загальної культури нації.
— Як би Ви охарактеризували романи, що вийшли друком з-під вашого пера останніми роками?
— Якщо лаконічно, то можна визначити так. Зі зміною політичної та економічної формацій незбагненно змінилася людина. Багатьох своїх знайомих, з котрими багато літ начебто їли один і той самий пуд солі, я тепер просто не впізнаю. Стали хамелеонами. Очевидно, спрацював інстинкт прилаштування до системи, в якій гроші і нажива — зелене світло до щасливого життя.
Хоча... Накрасти — накрали, а щасливими не стали, бо стали рабами своїх грабунків. Як їх зберегти, як не втратити в час, коли вовчі закони є нормою ось таких спритників? Це проблема. Людська психіка, людська душа трансформувалися до патологічного переляку і тремтіння, аби зберегтися самому і своїм нечесно надбаним статкам.
Саме це й лягло в основу художнього дослідження. Від роману «Агонія» і аж до «З неба зіронька упала...» простежую колізії та катаклізми, що відбуваються з душами сучасників, котрі втратили назавжди той спокій життєвий, який не купити за жодні грошові знаки, і, власне, втратили в собі те, що гідно тримає будь-яку людину за будь-яких обставин. Я усвідомлюю, що від народження є певна частина людей, котрі мовби призначені бути такими, трансформуватися, якщо того вимагає час. Це все зі складної людської природи, а тому бачу своїм завданням якісніше поглибити художнє дослідження сучасника саме в цьому ракурсі. Звідки це в людині? Адже народжуються всі нібито дітьми Господа, а потім стають пасинками диявола. У загальних рисах я розкрив свої творчі плани.
— Нині проблема з проблем видати книжку. Система державного книговидання, по суті, зруйнована, а щоб твір побачив світ, потрібні чималі кошти. Приватні видавництва майже не беруться за підготовку і друк, якщо в автора нема грошей. Поділіться власним досвідом видання найсвіжішого роману.
— Це окрема історія, що заслуговує на увагу. Проблема для письменника вельми «крута»: він зараз, як ніколи, збіднів, животіє на межі виживання. Такий жорстокий час, і дістати 20-30 тисяч гривень — надзавдання. Дожилися: цензури і обмежень, окрім внутрішніх, жодних, зась і грошей. Добре було б, якби спонсорство, а в ширшому розумінні — меценатство в гуманітарній сфері, в царині духовності й культури процвітало. Та на жаль...
Уявіть собі, що я вперше постав перед складним вибором: де взяти гроші на видання роману «З неба зіронька упала...» До цього я знаходив гроші на видання своїх книжок. Але нині... Я звертався до тих людей, котрі могли проспонсорувати і спонсорували. Їх одиниці, та все ж були. Цього року вони — а це багаті, надто багаті бізнесмени й політики — навіть не відгукнулися. Секретарі ставили їх до відома, що телефонує Іванина, але звідти — глухота. Я не впадав у відчай і ще вірив, що десь-таки прорветься. Не може ж бути, щоб усі стали глухими й німими, заховавшись у шпаринах схованок своїх мільйонів. І помилявся, отримував чергового облизня.
Нарешті вирішую звернутися до одного з колишніх народних депутатів, тепер бізнесмена, з котрим нас єднали близькі взаємини. Ми розуміли один одного, оскільки були журналістами, тобто нас єднали корпоративні інтереси, дружба (я тепер знаю, що то є обман), духовна єдність. Цей, думаю, зарадить. Телефоную: він у Сполучених Штатах Америки, говорить скупо і повідомляє, що в Києві буде наступного тижня.
Добираюсь до його офісу — поблизу президентської Адміністрації. Мене зустрічає струнка дівчина і проводить до колишнього колеги, котрий у цей час розмовляє по телефону англійською, і з тої балачки розумію, що виникли якісь негаразди, тому мій візаві обіцяє прилетіти і влаштувати справу. Потім уже розмова зі співвітчизником. Мій колишній заспокоює його і пропонує піти ввечері в тютюновий клуб, курнути, зіграти в покер. Прикидаю: сьогодні вони залишать у тому клубі суму, достатню для видання мого роману.
І ось я першим насмілився: «Скажи, друже, хто мені може дати на видання книжки?» Очі його бігають, нишпорять з боку в бік, аби не перетнутися з моїм поглядом. «Не знаю, не знаю, не знаю... Ми всі тікаємо, хто куди — за кордон, тут принишкли. Нас давлять, бізнес знищують». І таке інше.
Мовчу і пильно колю його очима. І чую: «Ти б по телефону сказав, не треба було їхати». «А очі?» — відповідаю, підвожуся і виходжу з помпезного кабінету, де на стінах великі фото Сінгапуру, з яким співпрацює мій колишній колега.
— І що? Нічого?
— Я знав, що так буде, але все-таки хотів переконатися ще раз. Моїм ілюзіям, моїй наївності настав кінець. Ви ж знаєте, що увійшли в історію, зажили нашої шани родини Терещенків, Ханенків, Симиренків, Тарновських не тим, що були для свого часу дуже багатими, а тим, що були великими меценатами у сфері культури. Про їхні статки ми як слід і не знаємо, зате шануємо їхнє високе благородство, їхнє глибоке розуміння, що не хлібом єдиним живе людина. А багата — тим паче.
І де тепер сучасні меценати? Їх просто нема. Хоча за мільярдними і мільйонними статками вони стократ перевершили капіталістів і меценатів, яких я щойно назвав.
Нинішні за два десятиліття награбували, перегнали мільярди доларів в офшорні зони і цинічно хизуються з пограбованого ним народу, котрий перебивається з води на хліб, аби не віддати Богу душу. Наші ж борці за «щастя простих людей» сидять на стосах «зелених», відгородилися од збіднілих співвітчизників і патякають у парламенті, з екранів телевізорів, як вони не сплять, а дбають про людей.
Зрозумійте мене, справа не в моїй книжці — вистачило кількох пенсій, які відкладав на ремонт квартири...
— Останні події в Україні сколихнули світ. Європейський вибір більшої частини суспільства кристалізувався. Чи не так?
— Створюючи романи, я в глибині душі прагнув показати внутрішню силу людини, а отже, й нації. Але, зізнаюсь, ніколи не думав, що ми вже сформовані в громадянське суспільство, яке своєю волею вражає, не дає бути байдужою будь-яку мислячу людину. Ми немовби виправляємо фатальні помилки останніх двох десятиліть, коли байдужість багатьох співвітчизників до своєї долі й майбутнього своїх же нащадків пригнічувала. Це ж ми обираємо тих, хто, відверто кажучи, не мусить, не має права бути біля керма влади. То нас прикуплять кілограмом гречки, то обдурять обіцянками про райське життя, а в підсумку — потерпають прості українці. Про це йдеться, зокрема, в романі «З неба зіронька упала...» І ось немов вибух народної волі: жити так далі ми не хочемо і не будемо.
Аналізуючи події Євромайдану і того, що відбувається нині, я бачу гордих і незалежних українців, котрих не залякати, не зламати. Йдуть під кулі, бо воля і свобода сильніші, ніж сам інстинкт життя. Воїстину слава Україні й українцям, котрі підвелися з колін. Терпець терплячого народу урвався.
І що вражає: люди різних поколінь, а надто молодь, не закомплексована тоталітарною системою, гордо дивляться в Майбутнє. Їх ніколи й нікому не скорити.
Із повним правом пишаюсь своїми сучасниками і гордий з того, що належу до великої нації. Зрозумійте, це не пафос. Це усвідомлення йде від серця. Певен, мине час — і феномен Майдану, перебіг боротьби за цілісність країни вивчатимуть як одне з дивовиж українців, що стали серед правофлангових найпотужніших націй цивілізованого світу.
Володимир КОСКІН