Звісно, щось міг би написати краще. Напевно, це в усіх так. Але я не люблю перечитувати себе, бо тоді в мені вже редактор працює. А творчій людині треба писати на імпульсі, на інтуїції, так писали всі геніальні поети, скажімо Мандельштам, Пастернак (особливо ранній), Ахмадуліна, молода Юнна Моріц (зараз вона пише, вибачте, маразми), так писав до кінця днів Давид Самойлов (він стежив за тим, як про його творчість відгукується Лідія Чуковська, їхнє листування — видатне явище). У щоденнику 15-річний Самойлов написав, що він обов’язково стане великим російським поетом. Поставив мету і домігся її.
Я в юності не ставив перед собою такої мети, просто писав. І коли в 15 років у мене вийшов перший професійний вірш, я просто зрадів, показав батькові, він був військовим лікарем, дуже любив книги, четверту частину зарплати витрачав на їх придбання, тому у нас була чудова бібліотека.
З того моменту я почав серйозно працювати над творами, раніше самовпевнено вважав: усе, що напишу, буде добре. Насправді було достатньо прохідних нецікавих рядків. І я усвідомлено поспішав навчитися працювати над собою, бо якщо ти по-справжньому інтелектуально дорослішаєш, то й творчість твоя дорослішає. За Монтенем людина до 44 років іде вгору, а потім спускається вниз. Якщо ти до 30 років не написав кілька хороших рядків, то ти потім їх не напишеш, хоч би як пнувся. Були приклади, коли починали дуже пізно, але видатних результатів не було. Все-таки треба, напевно, починати в 12–20 років, але ніяк не пізніше. Це я для себе з’ясував.
— Роз­ка­жіть тріш­ки про Ваш ро­до­від, пріз­ви­ще-то у Вас ві­до­ме, гуч­не і зна­ме­ни­те.
— Я подивився в Інтернеті: Потоцьких сотні, в тому числі Ігорів. По батьку мій прадід навчався у Віденському університеті на філософському відділенні, був революціонером, його засудили до вислання, і він виїхав до Росії. Оскільки у великому місті він не мав права жити, оселився в єврейському містечку Стара Руса під Хмельницьким. Одружився, народилися дві доньки, та він кинув дружину і поїхав до Парижа.
Там, урешті-решт, став державним рабином, тобто здійснював зв’язок між мерією і синагогою. Одружився вдруге, доньок від першого шлюбу відправив до Швейцарії. Моя бабуся і її старша сестра закінчили класичну гімназію. Повернулися в Стару Русу. Сестра бабусі померла під час голодомору, бабуся загинула в кінці 1941 року.
Я дуже схожий на графа Яна Потоцького, який написав легендарну книгу «Рукопис, знайдений у Сарагосі» (його портрет зберігається в Музеї-замку у Ваньцугу (Польща), художник — Олександр Варнек). Також схожий на молодого Байрона, як стверджують мої друзі.
Батько навчався в Київському медінституті, виш перевели до Челябінська. Там батько пройшов за рік два останніх курси медичного інституту і весь курс відправили на фронт. Його сестра і брат загинули. У Старій Русі буквально всіх знищили, останніх людей замкнули в церкві і спалили.
У Чорній книзі Гроссмана і Еренбурга найбільше сторінок відведено знищенню євреїв у Старій Русі. Одну дівчину врятував українець, він у неї закохався і вивіз на возі під сіном. Його потім посадили на 10 років, тому що він два дні був поліцаєм. Після звільнення він із врятованою коханою виїхав до Ізраїлю, їхня донька закінчила Ленінградську академію мистецтв, стала художником. Про цю цікаву історію я написав.
Про сім’ю батька, про Одесу та Париж я написав повість «Вулиця Розьє».
У мами були лінії польських шляхтичів. Одна — в Лодзі, інша — в Кракові та Варшаві. Мені показували будинки, якими володіли предки. Знайшлися документи, які це підтверджують. Родичі-чоловіки в Польщі були офіцерами, багато хто загинув у сталінських таборах.
Я написав повість «Вулиця Подільська» — про переплетіння двох гілок у роду мами — єврейської та польської.
— Роз­ка­жіть про гео­гра­фію Ва­шо­го твор­чо­го іс­ну­ван­ня.
— Мені пощастило, тому що мене друкували журнали в Москві, Пітері, Харкові, Києві, вони мали величезні наклади в Радянському Союзі, це — «Смена», «Радуга», «Сельская молодежь». «Аврора» з накладом у 840000 екземплярів (1989 р.) надрукувала на обкладинці малюнок до мого вірша (аврорівці зізнавалися, що це був безпрецедентний випадок). Мене друкував журнал «Мурзилка» з тиражем у 5 млн 200 тис.
Мої твори у перекладі французькою мовою неодноразово видавали в Парижі.
Або ось у Сент-Уені (передмістя Парижа) тамтешня консерваторія провела композиторський конкурс — треба було написати музику до чотирьох моїх дитячих віршів (переклала Елізабет Меркс). У конкурсі брали участь понад 40 юних композиторів — французи і українці.
До речі, шість разів я виступав на міжнародному «Радіо Франції».
Я випускаю книжки разом із художником-легендою Миколою Дронніковим. Він написав багато портретів видатних людей, серед них — Галич, Висоцький, Окуджава, Бродський. Ми з ним зробили збірку віршів про Париж, випустили книжки про Бродського, про віолончеліста Растроповича, про киянина-балетмейстера Лифаря. Випустили мої імпровізації про Прагу і Мексику. Ці книжки вийшли в Одесі та Парижі.
Мені пощастило, що повість «Вулиця Розьє» вийшла вже восьмим виданням. До цього вона друкувалася в газетах, в альманасі «Дерибасівська-Рішельєвська», уривки публікувалися в Сан-Франциско і Нью-Йорку. Вийшло понад 30 рецензій та відгуків у Канаді, Нью-Йорку, Єрусалимі, Києві, Москві.
А ще я випускаю рідкісні книги з кращими одеськими художниками — літографські, офортні, вони надходять у музеї та провідні бібліотеки світу. Наприклад, у Києві була презентована літографська книжка «Зірка Давида», яку ми зробили з Григорієм Палатніковим. Першим її придбав Музей книги бібліотеки Гарвадського університету. Книжку придбали Російський музей у Києві, Музей книги і друкарства в Києво-Печерській лаврі.
— У чо­му ро­дзин­ка цієї книж­ки?
— У ній відтворено літографії (текст і малюнок), які друкувалися на камені. Це оригінально і цікаво. Так робили російські та українські футуристи на початку XX століття, тож можна говорити вже про традицію. «Зірку Давида» також придбала Варшавська публічна бібліотека, Третьяковська галерея, «Ленінка», Національна бібліотека Білорусі, Національна бібліотека Ізраїлю.
Я також роблю з художниками книги в одному примірнику (малюнки й вірші). Вони вже є в кращих університетах США, Швейцарії, в Консерваторії Амстердама.
Виставка моїх рукотворних книг відбулася в 1994 році в Куопінській консерваторії у Фінляндії (м. Куопіо). Там же були виконані два цикли романсів на мої вірші — «Зірка Давида» і «113 ліхтарів». Обидва цикли були перекладені фінською мовою. Музику написала моя дружина — композитор Людмила Самодаєва.
У подібних проектах беруть участь такі майстри, як народний художник України Микола Прокопенко, Григорій Палатніков, Геннадій Гармидер. Він, між іншим, чудово ілюстрував книги Валентина Катаєва (його ілюстрації до роману «Белеет парус одинокий» вважаються одними з кращих), ілюстрував Бабеля для київських та одеських видавництв. Ми з ним теж кілька книг зробили. У Франції французькою мовою вийшли «Казки єврейського містечка» з моїм текстом і його малюнками. У Парижі підготовлена для друку повість «Вулиця Розьє», а у Варшаві записана її аудіоверсія.
Я писав тексти пісень для Одеського українського музично-драматичного театру, потім ці п’єси ставив ТЮГ.
Написав кілька дитячих п’єс, скажімо «Маленького принца» Екзюпері інтерпретував у віршах. Такого ще не було. Спочатку написав лібрето на замовлення одного композитора (музику він досі пише), потім це у п’єсу вилилося.
За моїм сценарієм Одеською кіностудією поставлено фільм «Другий». У ньому, до речі, грає донька Євстигнєєва — Марія Селянська, інші цікаві актори. На прем’єрі фільму я заснув, чесно кажучи. Але коли подивився в Інтернеті, заспокоївся. Потім його показував телеканал «1+1» кілька разів, начебто нічого, я не оганьбився, принаймні.
Нині я веду три літстудії. По-перше, вже 18 років керую найстарішою літстудією «Потік» при Об’єднанні молодіжних клубів. До мене її послідовно вели чудові поети Юрій Михайлик і Юхим Ярошевський. Після того, як вони емігрували, я став вести. Там є дуже талановиті люди, які друкувалися в Києві і Москві (до війни з путінським режимом). Деяким я допоміг надрукуватися в Парижі.
Другу студію «Голоси молодих» я веду в Бібліотеці імені Гайдара. Там, природно, теж є талановита юнь, деякі вже в 12–13 років видають свої книги, я помагаю, звичайно, редагую. І третю літстудію веду в дитячому будинку. Ці хлопці і дівчата теж уже друкуються, скажімо в альманасі «Дерибасівська-Рішельєвська», в газетах — «Одесская жизнь», «Порто-Франко».
— Скіль­ки на сьо­го­дні ви­йшло Ва­ших кни­жок?
— 74. В Одесі, Києві, Парижі. Книжки різні: проза, вірші, дорослі і дитячі. Вийшли розповіді про Мексику, там також переклали мої дитячі вірші іспанською мовою і збираються їх публікувати знову-таки з ілюстраціями Гармидера. Мексика просить, щоб я російською мовою написав книжку «Казки та легенди Мексики», вони її перекладуть іспанською мовою. Їм цікаво, як європеєць їх інтерпретує. Я останній раз у Мексиці прожив 11 місяців, уже начебто її зрозумів.
— Звід­ки взя­ла­ся Мек­си­ка? Чо­му?
— Моя дружина-композитор виїхала в Мексику, в місто Вілья-Ермоса, столицю штату Табаско. У її сестри там музична школа, і вона запросила мою Людмилу на роботу — викладати композицію і фортепіано. Культурна влада Мексики їй уже замовляє опери, їх ставлять іспанською мовою. Люда за три роки вивчила іспанську мову, викладає іспанською.
У цілому вона написала 11 камерних опер, наприклад за романом Юрка Іздрика «Подвійний Леон», за Вашингтоном Ірвінгом, Шекспіром, за Данилом Хармсом — чотири інтермедії. Людмила Самодаєва — лауреат республіканських і міжнародних премій.
— Те­пер зро­зу­мі­ло, яким чи­ном у Ва­шо­му жит­ті з’яви­ла­ся Мек­си­ка. Що во­на дає Вам твор­чо, у що ви­ли­ває­ть­ся?
— Виливається в основному в прозу. Втім, я написав також цикл віршів про Мексику. Там я вперше був 2 місяці, удруге — 4, втретє — 11. Скоро знову поїду в Мексику, думаю, що місяця на чотири.
— Роз­ка­жіть про твор­чі пла­ни.
— Готуватиму дві різні книги про Мексику і про Одесу (розповідь піде десь з 50-х років і до наших днів).
Збираюся дописати «Легенди і казки Мексики». Треба далі працювати над повістю «Вулиця Розьє». Я написав продовження другої частини, вона мені активно не подобається, хоча вже надрукована, я буду її повністю переробляти.
Зараз виходять вірші 2012–2015 років.
Я хочу зібрати сто кращих віршів за весь період моєї творчості і видати книгою.
Дружина пропонує написати щось незвичайне про Одесу, тобто змішати стару Одесу XIX століття і Одесу XXI століття. Попрацюю над цим.
У планах — написати інсценізацію повісті «Вулиця Розьє», тому що багато театрів просять це зробити.
— Ви ба­чи­ли Єв­ро­пу і Аме­ри­ку й жи­ли там. На­про­шує­ть­ся за­пи­тан­ня: а чо­му Ви до­сі в Ук­раї­ні, а не за буг­ром? Що Ви ро­би­те в кра­їні, яка пе­ре­бу­ває в ста­ні вій­ни? На­звіть при­чи­ни, які на­мерт­во Вас при­в’язу­ють до Ук­раї­ни, до Оде­си.
— Мені пропонували жити в Парижі. Я можу зараз вільно залишитися в Мексиці, бо дружина там живе і через рік уже може подавати на громадянство, вона затребувана в Мексиці. Ми могли б, природно, емігрувати як євреї і в Америку, і в Німеччину. Але письменнику необхідне спілкування з читачем. Якщо такого спілкування немає, поезія і проза вмирають.
Я дуже погано працюю і в Мексиці, і в Парижі, можу там спалахнути циклом віршів і потім надовго завмерти, думати про те: а чи справжні вони? В Одесі мені добре працюється, твори про Париж у мене там краще пишуться, ніж у Мексиці. В Одесі є постійний контакт із читачами, зі студентами, школярами. На мої вечори приходить багато народу, я цим щасливий, як і тим, що людям потрібні мої книжки.
У Мексиці таке траплялося рідко. На мій вечір із перекладачем прийшло приблизно 120 осіб. Люди дуже цікавилися Україною. Футбольний тренер Семен Альтман привіз мені форму національної збірної України з футболу, на 12-му номері було написано: «Потоцький». Я на цей виступ надів форму збірника, пишався. Люди запитували: «Як там у вас? Чому війна йде? Скільки це триватиме? Чому Росія так поводиться?» Відчувалося, що вони справді зацікавлені, а не просто абияк.
Потім мене запросили студенти, щоб я розповів про Україну. Нашою країною цікавляться, їй співчувають і її люблять, бо співчувають завжди не тим, хто нападає, а тим, хто захищається, адже будь-який захист справедливий. У Мексиці це добре знають, там багато крові пролито, досі Мексика бунтує.
І у Франції доброзичливе ставлення: як тільки Росія пішла на нас війною, мені почали телефонувати друзі і казати, що вони в Парижі нададуть мені кімнату, щоб я обов’язково приїхав.
Однак найдивніше, що мені дзвонили друзі з Пітера, Далекого Сходу (я звідти родом), говорили, що вони за Україну, якщо важко, приїжджай і ми тобі допоможемо, чим зможемо. Але я за будь-якої ситуації вже в Росію ніколи не поїду, проте втішає, що не всі там путінці, приємно, що мої друзі залишилися людьми. Це — найголовніше.
Нас із дружиною запросили на престижний фестиваль Охлопкова, що має відбутися в червні 2016 року в Санкт-Петербурзі. У попередній раз ми виступали в чудовому залі Спілки композиторів. Цього разу нас просять, щоб я імпровізував вірші (мені пропонуватимуть рядок), а Люда імпровізуватиме на роялі. Але як їхати до агресора?
Ми виступали в Парижі, в Брюсселі, в Мексиці. Імпровізація — дуже цікаве дійство. Блискучими імпровізаторами були такі поети, як Адам Міцкевич, Артур Рембо, і це треба далі культивувати.
Ось скоро поїду в Мексику, я дружину не бачив вісім місяців, сумую дуже, але я знаю, що за мною нудьгуватимуть студійці всіх моїх трьох студій, мене багато читачів просять, щоб я не виїжджав. В Україні я можу якусь реальну користь людям приносити. А в Мексиці цього не буде. Так, я писатиму, тим паче часу буде багато, можливо, почну книгу спогадів, але знову-таки у мене буде більше контактів із пірамідами, ніж із людьми.
Володимир КОСКІН, фото автора