Вітальня[col=130]
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Понедiлок Серпень 10, 2020

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 11 Грудень 2015 16:30

Григорій Булах: маю три пристрасті – акторство, літературу, живопис

Rate this item
(0 votes)

Наш спів­роз­мов­ник — Гри­го­рій Бу­лах, май­стер ху­дож­ньо­го сло­ва, на­род­ний ар­тист Ук­раї­ни, по­ет, про­за­їк, пе­ре­кла­дач.
Пра­цю­вав із ком­по­зи­то­ра­ми Іго­рем По­кла­дом, Рос­ти­сла­вом Ба­би­чем, Олек­сан­дром Зло­тни­ком, Ва­си­лем Во­ло­щу­ком, Пав­лом Двор­ським.
Знач­ним є йо­го вклад у роз­ви­ток між­на­род­ної куль­тур­ної спів­пра­ці, зок­ре­ма з брат­ньою Сло­вач­чи­ною. Він є без­по­се­ред­нім іні­ці­ато­ром пуб­лі­ка­ції книж­ки сло­ваць­ко­го пись­мен­ни­ка-ук­раї­но­знав­ця, оче­вид­ця і лі­то­пис­ця Пол­тав­ської бит­ви Да­ні­ела Крма­на «По­до­рож­ній що­ден­ник (Itinerarium 1708–1709)», ви­пус­ку ба­га­то­міль­йон­ним ти­ра­жем у Пра­зі юві­лей­них по­што­вих ма­рок Т. Г. Шев­чен­ка і у Ки­єві — сло­ваць­ко­го по­ета П. Й. Ша­фа­ри­ка, праць чесь­ко­го ака­де­мі­ка Мі­ку­ла­ша Не­врло­го.

Тво­ри Гри­го­рія Бу­ла­ха пе­ре­кла­де­но ба­гать­ма іно­зем­ни­ми мо­ва­ми.
Доб­ре во­ло­діє сло­ваць­кою та чеш­ською мо­ва­ми.

— Гри­го­рію Іва­но­ви­чу, роз­ка­жіть про те, що ни­ні є для Вас го­лов­ним.
— Це питання таке, що стріляє в серце, бо надто загрозлива ситуація в країні. На кону стоїть наша українська державність, адже путінська орда вбиває молодість, цвіт і красу Вітчизни. Донбас подарував Україні багатьох видатних людей, звідти наші світочі — Григір Тютюнник і Василь Стус, які, наче вугілля з шахт, видобували поетично-філософське осмислення нашого життя.
Нині населення Донбасу одурено і скручено в баранячий ріг російським імперіалізмом. Без цього фактора біди на Сході України не сталося б! Гібридно-окупаційний жах почався після того, як ми відчули себе вільним народом і нацією, вигнали геть януковичей-азарових-пшонок, які загнилися на верхотурі, безпардонно запускаючи руки в кишені людей.
Нині в епіцентрі стоїть проста, незахищена людина: селянин, шахтар, письменник, лікар, скульптор, учитель, тобто будь-яких професій трударі, що живуть працею, а не оборудками, та вони нині перебувають на межі між жити і не жити, бути і не бути.
Якщо раніше мільтон відбивав нирки Василеві Симоненкові за його творчість, світобачення і любов до України, то тепер Путін відбиває душу українському народу, проти нас стоїть російська армада.
Отже, все, що стосується нашої незалежності і територіальної цілісності, для мене є пріоритетом.
— У Вас за пле­чи­ма ве­ли­кий шлях, Ви ба­га­то чо­го ба­чи­ли і пе­ре­жи­ли. Хто до­ле­нос­но на Вас впли­нув?
— Я передусім актор, жив романтикою, сцена витворювала все-таки не бунт, а красу, і ми, студенти Театрального інституту, натхненно плекали квітку мистецтва, жили у вимірі фантазій, створювали казку. І водночас навкруг нас жорстоко розвивався світ, і нам, акторам, було тяжко збагнути його і себе. Звичайно, що в цій добі були ті форпости-люди, які мені особисто відкривали очі, формували бачення України. Великим відкриттям світу для мене стала поезія Василя Симоненка. Слідом за ним у моє життя прийшла творчість Євгена Маланюка.
Доленосним став для мене Мікулаш Неврлий, академік Національної академії наук України, якому 15 листопада виповнилося 99 років. Він віднайшов мене за випадком долі, зробив мене письменником, увів у тяжку борозну літератури, і я цей плуг пру, дякуючи цьому чехові, який завжди жив Україною.
— Чо­му са­ме Ук­раї­ною?
— Бо народився Мікулаш Неврлий у чесько-українській родині. Його батько Ярослав був залізничником у Чернівцях, на українській Буковині, за часів Австро-Угорщини. З молодих літ на чеха Ярослава великий вплив мав Іван Франко, завдяки якому він вивчив українську літературну мову і закохався в усе українське.
Мати Мікулаша — галичанка Євгенія Целевич була педагогом. Лихоліття Першої світової війни і окупація росіянами Західної України закинули родину Неврлих у далекий Ростов, де 15 листопада 1916-го в них і народився малий Микола. Згодом сім’я перебралася до Харкова.
На початку 30-х років радянська влада розпочала боротьбу з українським національним рухом в УРСР. 16-річний Мікулаш відправляється до Москви, де в чехословацькому посольстві добивається отримання документів на виїзд для своєї родини на батьківщину предків. Так Мікулаш Неврлий урятував від загибелі батька й матір, бо в сталінській державі на них чекало тільки знищення.
Крім Карлового університету, Неврлий навчається в Українському вільному університеті, де студіює українську філологію.
Після початку Другої світової війни Мікулаш Неврлий долучається до оунівських похідних груп і доходить із ними до міста Василькова на Київщині. По поверненні бере участь у підпільній боротьбі проти німців у Празі. Участь у Празькому повстанні в травні 1945-го рятує Неврлому життя у соціалістичній Чехословаччині. Нова влада затуляє очі на участь Неврлого в українському національному русі до війни.
На щастя, український чех дочекався того часу, коли в Україні запанувала воля. І незалежна Україна не забула його плідної праці. 2003-го року Мікулаша Неврлого обрано іноземним членом Національної академії наук України. Його твори видаються у Києві, Львові та Ужгороді.
І я щасливий, що Мікулаш Неврлий, мій тесть і татко, і сьогодні живе і бунтує, засуджуючи Росію, яка вбиває наш народ, деморалізує українців.
— Ось чо­му Ви не тіль­ки ар­тист, а й по­ет і пе­ре­кла­дач.
— Ви знаєте, я — бур’ян, який закоханий у життя. Адже я ще займаюся живописом, я зараз можу виставити до ста живописних полотен.
— А звід­ки ак­тор­ство, спря­мо­ва­не на су­то ук­ра­їн­ські те­ми?
— Думаю, це від мами і тата. Мама — це пісня України. А тато був вихором, бурею, натиском. Молодим парубком він мало не загримів надто далеко. Якось у клубі в селі Піски Лохвицького району на Полтавщині він вийшов на сцену і сказав: «Цей Йосип Сталін своїми рогами перекопирсав нам усе життя». Уявіть, за життя Сталіна! Якимось дивом минулося.
Батько був велетенський могутній чоловік, сильної волі, він мені казав: «Гришо, пам’ятай, синку, в тебе є лише Україна. Сьогодні ми в Радянському Союзі живемо, а ти не знаєш, що Союз зробив. Він знищив у нашому селі Піски 70% людей. Я у 1933 році був молодим залізничником. Та у рідному селі викопав понад сто могил, бо не було кому копати, а я був кремезний, до мене весь час приходили люди, стукали у віконце: «Іване, померла мати (тато, брат, сестра, дитина...), допоможи могилу викопати».
Батько через усе своє життя проніс цю трагедію, вона позначилася на моєму братові і сестрах, на мені, ми виховувалися на батьковому болю, на сумі за вільною незалежною Україною. Звідси в серці корінець любові до України. Він дуже зміцнів після зустрічі з інтелектуалом Мікулашем Неврлим, який побачив мене вперше на концерті, я читав поезію Євгена Маланюка.
Неврлий після концерту звернувся до мене: «Чоловіче добрий, можна з Вами познайомитися?» — «Прошу». — «Я іноземець, з Чехії, але моя мама — українка. Ви мене сьогодні дуже схвилювали поезією Маланюка, цю людину я особисто знав. Дивно, що Ви посміли винести на сцену його «Земну мадонну». Це був 1968 рік, час надзвичайно цензурований, жахливий, проте підпільно поширювався самвидав... І раптом я стрічаю людину, яка каже: «Євген Маланюк і Олександр Олесь — мої близькі друзі, з якими пов’язане моє життя».
Ще одним моїм наріжним каменем став Григір Тютюнник, з яким я дружив. Після смерті побратима я першим виніс на сцену Національної філармонії його творчість, створивши програму «Мить і вічність» за восьма новелами. На генія української літератури тисли, з усіх боків його лаяли, нищили, підло цькували. А тут раптом сольний концерт із його творів! Я розумів, що може статися. Тому попросив головного режисера філармонії Прокопа Пасіку: «Вечір у неділю, тож афіші розклейте в суботу».
Якось Пасіка прибігає до мене додому. Не застає і лишає записку у дверях: «Гришо, з’явись негайно. Мене в ЦК викликали». Біжу. Пасіка каже: «В ЦК дали прочухана, сказали: «Як Ви, режисер філармонії, посміли виносити Григорія Тютюнника на сцену? Це — одіозна постать. З програми приберіть три новели — «Чудасія», «Обмарило», «Три зозулі з поклоном». — «А що ж замість?» — запитую. «Вони сказали: «Хай читає з книжки!» Я обурився: «Як? На сцені я читатиму з книжки? Це ж ганьба! Ні, не буду».
У суботу вночі я сам розклеїв афіші. Пасіка зі сльозами на очах нагадує: «Дозволили читати з книжки. Викинь три крамольні новели». — «Прокіпе Трохимовичу, я цього не робитиму, я не буду міняти програму». — «У мене партбілет заберуть». — «Закопайте його в землю, скажете, що загубили». — «Та ти що? Мене тоді взагалі четвертують».
На концерт приходять із ЦК партії три особи проконтролювати. Публіки — море. Я виходжу на сцену і... мене клинить, я забуваю початок новели «Три зозулі з поклоном». Намертво! Пауза триває. Зал затамував подих. А я мовчу. Потім кажу: «Я забув перше слово». І із залу чоловічий голос нагадує: «Я виходжу з-за клубу, в новенькому дешевому костюмі...» Це був рідний брат письменника Василя Шкляра — Петро, який чудово знав Тютюнника. І я, відчувши полегкість, почав читати.
Це була бомба, фурор! Публіка — у захваті. Навіть цековські працівники активно плескали. У залі була Григорова мама, у чорній хустці, у чорній одежі, уявляю, як кожне слово відлунювало в її серці.
— Чи до­зво­ли­ли Вам із ци­ми но­ве­ла­ми по­тім ви­сту­па­ти?
— Був якийсь партком, нас із Пасікою драконили. А потім сталося диво. Я з програмою «Мить і вічність» об’їхав усю Україну, зокрема читав «Три зозулі з поклоном».
— Що є най­ха­рак­тер­ні­шим для Ва­шої на­ту­ри?
— Мікулаш Неврлий казав: «Григорію, твоя біда, що ти неосяжний простір хочеш обійняти, а треба в одному напрямку іти. Тоді ти дійдеш до височини». Я казав: «Татко, коли я дивлюсь на клумбу, я бачу багато різних квітів. Як я можу віддати перевагу чорнобривцям чи якійсь іншій квітці? Для мене кожна значуща».
Я не міг бути зосереджений на чомусь одному, я дуже розсипаний, бо хотілось обійняти весь світ. Тому й взявся за живопис. Багато разів закохувався у жінок. Писав пісні, їх співають відомі українські виконавці: Софія Ротару, Віталій та Світлана Білоножки, Іво Бобул, Павло Дворський, Алла Кудлай, сини Яремчуки...
Я написав десь п’ять тисяч віршів. Якби ви зайшли до мене в хату і подивилися на стоси паперу, ви б сказали: «Невже оцей чоловік міг стільки написати?»
— А скіль­ки опри­люд­не­но?
— Чимало. У мене регулярно виходять книжки поезій і прози.
А ще я працював на українському ТБ. За своїми сценаріями разом із продюсером Катериною Ростальною створив понад 40 документальних фільмів. Я був ведучим Українського телебачення, вів програму «Живе слово». Об’їздив усю Україну, зустрічався з письменниками, митцями, науковцями, з найвизначнішими людьми, брав інтерв’ю.
Мене дуже розумів Павло Загребельний, любив, як сина рідного, казав: «Грицю, приїдь». І я їхав до нього в Кончу-Заспу. Якось прихопив свого друга Дмитра Грибка, народного художника України, в нього була кінокамера. Ми пробули у Загребельного понад три години, Грибок зафільмував усі розмови. Хто знав, що Павла Архиповича скоро не стане.
— Яка до­ля цих кі­но­кад­рів? Де во­ни?
— Повертаюся з Дмитром додому. А мене вже чекає гість із Німеччини, якого доправив знайомий, бо в мене завжди був притулок. Бува, на ніч приходили Григір Тютюнник, Микола Вінграновський, Федір Маківчук, редактор журналу «Перець». Безліч разів приходив Павло Глазовий. Він умів сміятись, як ніхто у світі, хіба що так сміялися козаки на картині Рєпіна, пишучи султанові листа.
Отже, оселився у мене німець. Ми з Дімою розповіли йому, що зафільмували голову Спілки письменників Загребельного. Ганс каже: «Послухайте, в Німеччині є фірма, яка проявить плівку. Більше того, з вузької плівки переведе на широку, можна буде дивитися на великому екрані. Я все зроблю, перешлю посилкою». Кажу: «Дімо, як бути?» Грибок радить: «Віддавай, Гришо, це чудова можливість».
Я віддаю німцю плівку, не знаючи його прізвища і адреси. Він від’їжджає до Німеччини. І з кінцями. Врешті, Володя Бульба, який, власне, підкинув мені цього німця, підказав його прізвище. Я через посольство віднаходжу його місцеперебування, мені сповіщають: «Ця людина померла». Отак пропала плівка з безцінними кадрами про Загребельного. Шкодую неймовірно.
— Роз­ка­жіть про лі­те­ра­тур­ні сим­па­тії.
— Я з групою колег після гастролей по Західній Україні повертався додому на артистичному автобусі. Раптом голосує якась жінка, просить: «До Слободки Шелехівської довезете?» Водій каже: «Тільки по трасі». — «Ну хоч так». Далі жінка інформує: «Я там працюю в клубі прибиральницею. А також в Музеї Анни Ахматової». — «Як? — підскакую. — Там є Музей Ахматової? Та Ви що?» Прошу водія: «Слухайте, а завезімо жінку в цю Слободку. І Музей Ахматової подивимося». Проте тріо бандуристок зарепетувало: «Нам треба додому! Три години ночі! Ніякої Ахматової не хочемо. Додому!» Автобус зупинився, жінка вийшла і пішла собі.
Поїхали далі. Я кажу: «Ні, стоп, зупиніть машину!» Беру костюм, виходжу і йду пішки до Слободки Шелехівської з траси. За хвилин двадцять мене доганяє наш автобус, мигає фарами. Бандуристка Валя Москвіна з відчинених дверей кричить: «Гришо, сідай уже, ми їдемо з тобою». У них совість заговорила: «Що ж ми людину кинули?..» Їдемо до села, підвозимо й жінку. Вона каже: «У мене є ключі вдома, я зараз відчиню музей». Уночі по Слободці Шелехівській ідемо до музею. Біля бронзового пам’ятника Анни Ахматової у парку зупиняємося. Я задихаюся від хвилювання. Ахматовою я захоплююся до нестями.
Розчиняємо хату батька поетеси. Стоїть рояль, під склом лежить шарфик Анни, голубенький, газовий. Прошу: «Одчиніть замочок!» Жінка каже: «Нащо?» — «Я хочу торкнутися цього шарфика». Відчинила. Я той шарфик накинув собі на шию. Кажу: «Люди добрі, Анна Ахматова, яку я дуже люблю, обіймає мене руками, серцем, душею. Це — історична подія». Обережно поклав шарфик назад. Жінка розповіла дещо про Ахматову, про її батька — українця Андрія Антоновича Горенка, інженера-капітана 2-го рангу.
Ми провели чотири години у Музеї Ахматової. Після того я написав цикл поезій, присвячений їй. Прикро, що вона народилася від українського батька, а прізвище взяла від прабабусі по маминій лінії, татарської княгині. Вона ж Горенко, горе-Горенко.
— Як Ва­ша бурх­ли­ва на­ту­ра від­би­ва­лась у твор­чо­сті?
— Я полюбляв робити веселі гумористичні програми, читав твори Остапа Вишні, Степана Олійника, Павла Глазового, багатьох інших українських гумористів. Сам собі актор і режисер.
— Ваш ко­ле­га Ана­то­лій Па­ла­ма­рен­ко ка­же: «Де я стою, там і те­атр». У Вас так са­мо?
— По-іншому. В Анатолії Паламаренкові є апломб, він у значущість грає, він — роздумливий і помпезний. При тому надзвичайно талановитий, але у позі стоїть. Мені не подобається в позі стояти, я люблю бути складової гущі, де клекоче слово і ярмарок душі відбувається. А Паламаренко — академічний, так потужно декламує — аж луна йде. Чутливий, чудовий актор, але завжди відокремлений, гордий. До мене навіть ревністю спалахнув: «Що, Гришо, Глазового читаєш?» А я справді в Палаці «Україна» читав Глазового. Я нікого не ревную, люблю всіх акторів, у мене ніколи не було заздрощів, бо кожен варить свій борщ.
Володимир КОСКІН

 

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».