— Вікторе Васильовичу, на які творчі і життєві пріоритети вийшли?
— На цьому етапі життя, коли мені під вісімдесят, вже всі ресурсні шлюзи відкрито, баржі пливуть здебільшого під двома назвами — «Родина» і «Творчість». Я перебуваю в гурті моїх провісників, серед них — Олег Чорногуз, Петро Засенко, Іван Драч, Валентин Чемерис, всі ми 1936 року народження. А з Іваном Драчем нам у жовтні виповниться 79.
Це — вік такий, коли радієш, що вижив, озираєшся і думаєш: «Дякую Богові, що вийшов зо всіх скрут, з пекла, голодовок, хвороб, війни, коли нікому не потрібні були діти і кров’ю сходило півпланети і ніхто не знав, як усе повернеться, а ти залишився живий та майже неушкоджений і до цього дня без творчості себе не мислиш».
— Сталінщина, хрущовщина, брежнєвщина, горбачовщина, період Незалежності, війна з Росією — все це випало на Вашу долю...
— Ми потрапили на полігон, де все випробовують на людях. І вижити — це вже щастя, перед собою, рідними, людьми, перед Богом, слава Йому, що уберіг, хоч нас уже залишилася жменька. Але жменька ще по сей день і думає, і живе, і працює.
Для мене останні чотири роки, особливо 2015-й, були несподівано плідними, я багато написав такого, про що ніколи не писав, скажімо цикли віршів про один із регіонів Київщини. Тільки тоді, коли почав туди їздити, я зрозумів, яка в нас древня країна, і невипадково, що саме ці землі тримали на собі і князів, і хоробрих звичайних людей. Ці незвичайні горді люди вміли захищати свій край.
Київщина перша отримувала страшні удари, але тут жили київські князі, отже, звідси починалась Україна як держава. Хай що там кажуть наші сусіди про початки, але почалася слов’янська держава з Києва, Київщини, Чернігівщини, Переяславщини, отут вона формувалася і вже згодом обростала різними краями та місцинами, які, відчуваючи, як важливо мати мудрих князів, ставала під їхні хоругви, щоб зберегти самобутність свою і спільноту слов’янську.
Це мене зацікавило як поета. А як прозаїк я працюю чи то над споминами, чи то над мемуарами, чи то над щоденниками. Півкниги написав про свою дорогу, звісно, йдеться не тільки про мене (звідки я і хто) та складність моєї долі, а про те, що робилося на землі, де я ріс, де спілкувався із земляками. І людей, які навкруг мене були, хотілося всіх в оповідь помістити, хоч епізодично, але вони мають туди потрапити, бо я радів будь-якій людині, яка мені хоч одне добре слово сказала, я не міг її забути. Я, сирота, потрапив у дитячий будинок і дійшов до нинішнього дня нормальною успішною людиною, я не скаржуся на життя, ні на кого не скаржуся, радію від того, що живу, працюю.
Майже перестав співати, бо для цього потрібне міцне здоров’я. Оперним співакам, як і спортсменам, треба вчасно залишити професію і піти на іншу роботу, яка б відповідала фахові. Коли людина виходить на сцену без колишнього темпераменту, здоров’я, енергії, які потрібні актору, особливо співаку, а в залі тисячі людей, то навряд чи вона змусить аплодувати і викликати на «біс!». Звісно, визнання — то є щастя, але для цього потрібні не тільки талант, школа, а й здоров’я.
Тож я вчасно залишив спів і одразу пішов працювати в Український фонд культури. Борис Олійник, дякую йому, покликав до себе. Там пропрацював чверть віку. З ним цікаво сотворювати, він собі все життя не дає спочинку й спокою, й всі ті, хто біля нього, так само в роботі, роботі, роботі. Борис Ілліч каже так: «Перше: прокинувся — вже добре. Друге: помолися, що ти живий-здоровий. Третє: запитай себе, а що сьогодні зробиш хорошого для людей?»
— Вікторе Васильовичу, так склалося, що першу — артистично-співочу — половину життя Ви працювали серед музичних талантів України. Потім Ви опинилися у світі літератури, спілкуєтеся з корифеями красного слова. Хто в цій сфері став для Вас доленосним, визначальним?
— Передусім це Олександр Аврамчук, головний редактор журналу «Українська мова та література в школі». Новеліст, блискучий знавець мови і дивовижний організатор. Він не боявся нікого, бо відчував правоту. Уявіть такого могутнього критика, як Анатолій Шевченко, це — відома постать, і раптом його виганяють з усіх установ, де він працював чи співпрацював, не дають йому можливості влаштуватися на роботу, приписують без причини буржуазний націоналізм. Ну який він націоналіст? Якісь необґрунтовані звинувачення. І Аврамчук взяв до себе на роботу Анатолія Шевченка, нікого не побоявся, і той плідно працював у виданні.
Журнал «Українська мова та література в школі» користувався великим успіхом, це був помічник учителів України, практично кожен учитель-мовник виписував його, читав у ньому те, що в жодному підручнику не знайдеш. Наклад був величезний. Отже, Олександр Аврамчук був для мене колосальним авторитетом.
Для мене є дивовижною постаттю по сей день Петро Засенко, високого духу поет і людина, голова приймальної комісії Національної спілки письменників. Я не розумію, чому до цього часу йому не присуджено найвищу у нашій державі премію імені Тараса Шевченка, він заслуговує на неї.
З перших його книг класики звернули увагу, що це — світило. Але йому на багато років зіпсували долю, тривалий час була замкнена його душа, бо збірку «Князівство трав» (1969 рік) радянська влада знищила — весь надрукований тираж, Засенка звинуватили в націоналізмі, звільнили з роботи. Його ім’я занесли до чорних списків із забороною виступів і можливості друкуватися. Все переборов, почав знову писати.
Серед моїх стовпів — Борис Ілліч Олійник. Це — світової величі словотворець. Прив’язувати політику до нього я абсолютно не хочу, політика стече і забудеться. Він приніс славу слову нашому. Як писав Тарас Шевченко? «Возвеличу малих отих рабов німих! Я на сторожі коло їх поставлю слово». Серед тих, хто стояв на сторожі рідного слова, один із найнайчесніших воїтелів — Борис Олійник.
Мене підтримувало видавництво «Молодь». Я приходив туди наче в домівку, радів, що маю доступ до таких майстрів слова, як Валерій Гужва, Дмитро Чередниченко, Григір Тютюнник. Коли Тютюнник почитав мої перші вірші, він сказав: «Вітю, в тебе є чудові рядки. Пиши. Спів співом, а вірші пиши, в тебе справжня поезія».
Я вдячний, що серед тих людей, які на все моє життя допомогли, професор Київського університету Анатолій Мусієнко. Це також Юрій Ковалів, він на відстані чує, хто як пише, чи варто звертати увагу, чи ні. Чуття його як літератора безбереге, дивовижний чоловік.
Я неймовірно вдячний Миколі Славинському, це — людина дивовижної партитури — критик, прозаїк, блискучий журналіст. А поет — діамантовий, читаю його нову книжку «Янгол милосердний», вона заслуговує найвищої оцінки.
На мене колись звернув увагу Юрій Мушкетик. Він, на відміну від інших редакторів, не побоявся надрукувати мої твори в журналі «Дніпро». Його звільнили загалом за те, що умів любити сміливе, справжню літературу, не боявся партократів і друкував вільнодумців. Я запитав: «Юрію Михайловичу, чи не мої вірші винні?» А вірші справді були дуже сміливі, їх ніде не хотіли друкувати, тільки він насмілився. Мушкетик сказав: «Та все приплюсували. Але нічого, Вітю, виживемо, вистоїмо».
Величезна підтримка йде від Миколи Лукова. Це теж людина великого таланту. Уявіть, скільки у нас поетів, але на устах мого народу пісні Миколи Лукова, зокрема такі шедеври, як «Росте черешня в мами на городі...», «Кущ осінньої калини»...
Ніхто не має на сьогодні такого накладу, як журнал «Дніпро», редагований Миколою Луковим. Він публікує все найпрогресивніше, найсвіжіше, найталановитіше, що є в царинах української поезії, прози, драматургії, критики. Це — унікальний журнал.
От я трішки і розказав, хто мої друзі.
— Невже ворогів нема?
— Навалом! Та я з того моменту, як почав осмислювати людей, вчинки, буття, сушив голову над тим, чому така талановита нація, такий талановитий роботящий народ, не обділений Богом ні землею, ні талантом, взагалі нічим не обділений, складається з людей, які заздрять по-чорному одне одному. Це, мабуть, у генах, це не витруїш і соляною кислотою.
У мене теж багато ворогів. Але я дивлюся на це по-філософськи, бо якщо весь час звертатимеш на них увагу, це може довести до божевілля. А коли ти відчуваєш, що вищий за заздрісників, бо за тобою правота, вони ніколи твій потік не перегатять, ці нікчеми неспроможні зупинити тебе.
— Є дві позиції. Можна принципово протистояти ворогам, а можна, як сказав один мій розумний знайомий, ворога переграти, перекувати на приятеля.
— В українській реальності ворога можна переграти, а от перекувати на приятеля нереально.
— Здається, схильність до розбрату стала майже національною особливістю.
— Подивимося на те, що робиться навкруг. Хто б у нас не приходив до влади, хто б не пробивався на високе місце, його готові розідрати, його проклинають, щоб не дати йому встигнути щось зробити із задуманого. Відразу ж починають: «А хто батько, а хто мати? А звідки він? А чого в нього є зайвий піджак, а в мене немає? А чого в нього краща машина, а в мене гірша?» Се хвороба давня.
Ну чого ми, все маючи від Бога, за 400–500 років так і не спромоглися стати справжньою державою? Як цього добилися десятки європейських країн, зокрема наші сусіди Болгарія, Польща, Литва, Латвія, Естонія. І вони воювали, і на них нападали. А ми до цього часу одне одного проклинаємо, одне одного вбиваємо. Гризуть недовіра і заздрість, навіть коли ти не таке вже високе місце зайняв. А спробуй стати міністром, уже на тебе буде націлено безліч рогаток, аби змістити з цього місця.
— Причина? Чому британцям чи латишам це не притаманне в такій мірі, як нам?
— Я багато про це думав, можливо, тому, що Україна наче прохідний двір (географічно) незахищена з усіх боків, пруться до неї, як до гарної дівки чи молодиці. І вона, щоб уберегтися, вижити, одному збреше, другому нещиро скаже, третьому пообіцяє, четвертому щось вигадає. Можливо, це і на людях відбилося, навіть генетично. Згадаймо історію, хто тільки не ліз сюди.
Інколи досліджували чистоту породи українців. Та яка вона там генетично чиста! Уявіть, скільки сунулося людей: скандинави, сармати, прибалти, татари, монголи, скіфи, тюрки, турки, французи, іспанці, німці... Воїни захищали, а жінки все одно народжували дітей. І виховували ким? Ніби українцями. Але кров — гримуча суміш... Складне це питання.
— Певно, молодим читачам буде корисно розібратися за Вашої поради, кого варто з поетів і прозаїків читати. Втім, а чи є де читати?
— Я нині з різних ракурсів оглядаюсь, кого слухати, кого читати. Проза, яку нині пишуть різні люди різного віку, з різними уподобаннями, вельми складна, і її треба доносити різноманітними літературними журналами. Проте спробуй знайти в Україні видання, яке б надрукувало твори молодого автора, дало б йому хід, щоб люди читали, оцінювали і раділи за тебе і ти сам порадів від того, що тебе побачив світ.
— Журнали — це полігони для апробації творів, а їх майже немає.
— Немає. Мене, бува, запитують: «Шановний Вікторе Васильовичу, як же так? Ми працюємо, назбиралося вже стільки написаного, а надрукуватися ніде, рукописи лежать. Незатребуваність відбиває охоту».
— Ситуація майже безвихідна. І що відповідаєте?
— Кажу їм: «Я в такому ж стані, як і ви. Не ображайтеся на мене, я справді майже нічим не можу помогти». Ну просив кілька разів за хороших прозаїків і поетів, і тільки один спроможний журнал «Дніпро» їх друкує. Молоді автори оббивають всюди пороги, ніде їх не друкують, і раптом Микола Луків оприлюднює твори, хай по одному віршу, по одному оповіданню, по одному драматичному твору, по одній новелі. І тоді всі розводять руками: «О, який геніальний твір!» А чого ж ви цих авторів ігнорували, вони по кілька разів висилали вам у видання, а ви відкидали, відкидали...
На жаль, оце «ти — мені, я — тобі» підступно діє; коли є хтось знайомий у журналі, то надрукують, а так чорта з два. Ну, звісно, друкують таких авторитетів, як Юрій Щербак. Але! На Шевченківську премію номінувалася його трилогія «Час смертохристів», «Час героїв» і «Час тирана». Я уважно прочитав усі три томи. Дуже подивований: як можна було на таку прозу не звернути увагу і не присудити Щербаку найвищу премію України. Ці аналітично-психологічні трилери незвичайні і надзвичайні, в них вкладена колосальна ерудиція, розповідається про те, що було, є і може нас чекати.
Та державну премію, бува, дають людям, яких не читають і не знають. Дивна ситуація склалася в комітеті Шевченківської премії. Як таке може бути?
Отже, повторюю, у нас є чудові поети і прозаїки різних поколінь, але їх не публікують, не дають широкої дороги. Наклад книжки у 200 примірників — це насмішка. Люди зараз не знають сучасної літератури, хіба що тих, хто вирвався і прорвався, скажімо Матіос чи Кокотюху, однак це ж не показник, значить, у них була можливість вибитися, а чимало є не гірших, але їх ніхто не знає. Це — велика мука, велика трагедія, що літературі не дають крил, щоб вона летіла до людей.
— Яку нову книжку готуєте?
— Я вже її написав, у ній, зокрема, мої поїздки в 2014 році в зону АТО, коли Слов’янськ тільки звільнили і я побачив, що там жахливе творилося. Вірш «Слов’янськ» дуже характерний. Мистецька група з Польщі зафільмувала моє прочитання на відео, в Україні цей ролик не крутиться, зате його показали в шести слов’янських державах: у Польщі, Болгарії, Словаччині, Чехії, Хорватії, Сербії.

Тривогою диха вселенський екран —
В Слов’янську слов’яни вбивають слов’ян.
Болить, не втихає ця рана із ран —
В Слов’янську слов’яни вбивають слов’ян...
Охоплює жах не одних донеччан —
В Слов’янську слов’яни вбивають слов’ян...
Та навіть здригнувся в пеклі сам Чингіз-хан:
— В Слов’янську слов’яни вбивають слов’ян?!
Спини братовбивство, наш Боже! Повстань!
...В Слов’янську слов’яни вбивають слов’ян.

Назвав я свою нову книжку «Партитура буття». Вона просотана надією, що правда всіх нас виведе до світла і миру.
Володиминр КОСКІН, фото автора