— Почну з цитати: «Та культура, которая со времен Петра живет и развивается в России, является органическим и непосредственным продолжением не московской, а киевской, украинской культуры... Таким образом, украинизация оказывается мостом к европеизации». Ці слова належать відомому російському князю Миколі Трубецькому (написані 1926 року в Парижі), якого важко запідозрити в українському націоналізмі, стосуються не тільки Росії — внесок українців у науку і культуру інших народів, зрештою, в розвиток світової цивілізації важко переоцінити, він дуже вагомий. І лише тривалою бездержавністю України можна пояснити те, що багато кращих дітей України через ті чи інші обставини працювали на інші державні народи, збагачуючи їхню історію, науку, культуру.
— Факти, віднайдені Вами, й справді вражають!
— Ну, скажімо, понад 10 президентів Російської імператорської академії наук були українці, випускники Києво-Могилянки. Закінчивши цю академію, Михайло Ломоносов написав славнозвісну «Граматику руської словесності». До речі, його прізвище надто виділяється поміж Філатових, Панфілових, Аракчеєвих. А серед козацьких прізвищ є Кривоніс, Кирпоніс, міг бути й Ломиніс...
Другий відомий український навчальний заклад — Острозьку академію — відкривав разом із Костянтином Острозьким єпископ Кирило Лукаріс, який згодом став Вселенським патріархом. Нинішній митрополит Київський — українець Володимир Сабодан колись був ректором Московської духовної академії.
— Отже, наші співвітчизники розпорошені по світу і в часі. До яких глибин Ви докопалися?
— Про історичного діяча на ймення Одоакар, що з 476 року правив Римською імперією, європейські історичні джерела згадували досить часто. Називали його князем русинів (рутенців) — так зазначено в написі, що зберігся в кам’яній печері неподалік австрійського міста Зальцбург на мармуровій плиті, яку відносять до XV століття.
Рутенцями, як відомо, називали українців. Чи ж збереглася пам’ять про таку колоритну постать на нашій землі хоч у легендах? Виявляється, не тільки в легендах, а й у писемних джерелах, зокрема в літописі Самуїла Величка «Сказання о войне козацкой з поляками».
— Напевно, теперішній студент Києво-Могилянки сказав би: «Римський імператор з України — це круто!»
— А хіба не круто, що ад’ютантом Симона Болівара, героя визвольної боротьби в Латинській Америці, став українець із Волині Михайло Скибицький? Хіба не круто, що наш співвітчизник Василь Мамалига на чолі повстанських загонів у серпні 1894 року розгромив голландську армію і встановив свою владу на індонезійському острові Ломбок? Звістка про поразку окупантів дуже скоро поширилась архіпелагом, і повстання спалахнуло з новою силою.
17 серпня 1945 року кількасотрічна боротьба індонезійського народу завершилася проголошенням незалежності.
А чи не круто, що Степан Разін та Омелян Пугачов є національними героями України?
— Невже?
— Здебільшого про Стеньку Разіна знають завдяки російській пісні «Из-за острова...». Та, окрім цієї легенди про нещасну княжну й вельми обмеженої інформації зі шкільних уроків історії, либонь, нічого. Жаль, звичайно, утоплену княжну, жаль і самого Степана Разіна, який склав свою буйну бунтарську голову за царським указом на Красній площі в Москві 6 червня 1671 року після лютих тортур.
А тим часом і Степан Разін, і повстання під його проводом прямо пов’язані з Україною. Та й сам Степан Разін був українцем, бо народився він, як сказано в документах, «в малороссийской станице Зимовейской на Дону», тобто в тій самій станиці, де через сотню років народився ще один великий бунтар — Омелян Пугачов, Омелько Пугач, українство якого доведено. Мешканці Зимовейської переселилися на Дон з України на початку ХVІІ століття. Між іншим, справжнє правильне прізвище Разіна — Разя. Він знав 8 мов!
У судовій слідчій справі Омеляна Пугачова основною причиною його повстання названа (цитую): «эта извечная малороссийская склонность к неудовольствию». Точніше не скажеш: волелюбний дух бунтарського українського народу, народу козацького, не міг примиритися з московським самодержавством, холопством.
Тож глибоко символічно, що найбільшим бунтарем Московії XVII століття був Степан Разін, а у XVIII столітті — Омелько Пугач, його земляк і односелець. Повстання під їхнім керівництвом в історіографії невипадково названо селянськими війнами, які потрясали імперію до основ. Ще 1663 року Степан Разін на чолі загону донських козаків разом із запорожцями успішно воювали проти кримських татар. Він не раз бував в Україні — і на Гетьманщині, і на Січі.
Навесні 1670 року Степан Разін очолив народне повстання, що охопило Дон, Поволжя, Підмосков’я. Не обійшло воно й Україну, особливо Слобожанщину. Це був спільний виступ донських і запорозьких козаків, українських і російських селян, інших поневолених Московією народів і племен проти спільного ворога — московського царя. Повстанці прагнули свободи, їх ідеалом була козацька держава.
Так само є всі підстави вважати і Омелька Пугача національним героєм України.
— Вік живи — вік учись. Я вражений...
— Після придушення московськими і польськими військами гайдамацького повстання — Коліївщини — в Україні, в якому, за деякими даними, брав участь і Омелько Пугач, він втікає аж у Передкавказзя, на Терек. У нього виникає задум об’єднати всіх козаків — запорозьких, донських, слобідських, волзьких, яїкських — і підняти повстання, залучивши до нього й покріпачених селян та всіх пригноблених, щоб захопити Москву і встановити скрізь «вільні козацькі порядки».
Хтозна, якою була б майбутня доля України, якби російський уряд, спішно уклавши мир із Туреччиною, не послав проти повстанської армії Пугача свої найкращі війська.
Повстання під проводом українця Омелька Пугача налякало російську царицю Катерину II: саме після його придушення вона вирішила знищити Запорозьку Січ — цей розсадник бунтів і непокори, острівець свободи в морі абсолютизму, зрозумівши, що доки буде в Україні Січ, доти житиме й Україна.
— Ще кого з українців вдалося повернути Україні?
— Їх десятки. Скажімо, сліпий Василь Ярошенко (Єрошенко) — видатний український учений, просвітитель, японський і китайський письменник, есперантист, громадський діяч, мандрівник, поліглот (знав двадцять мов) — народився 31 грудні 1888 року у заможній селянській родині у селі Обухівці на Слобожанщині.
Серед героїв моїх досліджень — вождь першого українського повстання князь Михайло Глинський. Останній кошовий Запорозької Січі Петро Калнишевський, якого на соловецькій Голгофі в Росії розпинали протягом кількох десятиліть.
А феєрична доля Миколи Миклухо-Маклая! Про своє походження найкраще сказав він сам кореспондентові сіднейської газети «Сідней морнінг геральд» 1884 року: «...Моя особа є живим прикладом того, як щасливо з’єдналися три одвічно ворожі сили. Палка кров запорожців мирно злилася з кров’ю їхніх, здавалося б, непримиренних ворогів, гордих ляхів, розбавлена кров’ю холодних німців. Я дуже люблю батьківщину свого батька — Україну, але ця любов не применшує поваги до двох вітчизн батьків моєї матері — Німеччини й Польщі».
Як бачимо, немає жодних натяків на російське походження. Російська імперія взагалі була злою мачухою для цього видатного українського мандрівника. Вченого й гуманіста зі світовим іменем.
Так, саме українського, хоч світ знав його як російське світило. Микола Миклуха про свої мандри та відкриття звітував Російському географічному товариству й Академії наук. Проте цей син українського народу належить передусім людству, його внесок у світову науку — величезний. Микола Миколайович Миклуха не зміг здобути освіти в Росії — він там лише помер 14 квітня 1888-го. Його виключили з Петербурзького університету за неблагонадійність без права вступу до будь-якого навчального закладу імперії.
Після закінчення Ієнського університету — до цього він навчався в Німеччині в Гейдельберзькому і Лейпцігському університетах — працював на Канарських островах, в Марокко, на узбережжі Червоного моря в Єгипті, Саудівській Аравії, на островах Індонезії, в Малацці, Південній Америці, Австралії, на островах Тихого океану. Та зосередимося на одному аспекті цієї незвичної людини: Микола Миклуха і Україна.
Його прадід — запорозький козак Степан Миклуха — відзначився в російсько-турецькій війні при штурмі Очакова, за що був удостоєний офіцерського чину і дворянства. Батько ж мандрівника і вченого Микола Ілліч Миклуха народився 1818 року в Стародубі Чернігівської губернії, з відзнакою закінчив Ніжинський ліцей і пішки вирушив до Петербурга; здолавши понад тисячу кілометрів, вступив до Інституту корпусу інженерів шляхів сполучення. Він був національно свідомим українцем, знав і любив творчість Тараса Шевченка. Став начальником пасажирської станції в Петербурзі.
Мати Катерина Семенівна була родом з України, деякий час жила в Малині на Житомирщині, де мала маєток.
— А звідки взялося Маклай?
— Він змінив своє прізвище після виключення з Петербурзького університету, додавши до нього козацьке прізвисько свого прадіда — Маклай. Таким чином, із Росії до Німеччини виїхав Микола Миклуха, а через кілька років повернувся вже Миклухо-Маклай... Під цим прізвищем він і увійшов у світову історію.
— Отже, у Вашій галереї видатних українців римський імператор, вчені-просвітники, князі, козаки, письменники, бунтарі, монахи, мандрівники-вчені. Уявляю, скільки українських митців розлетілося по світу.
— Буде слушно, якщо я ще розповім про українського геркулеса, який вирізнявся не тільки тілесними м’язами, а й духовними.
Українець Іван Піддубний був одним із найвідоміших атлетів світу й став легендою ще за життя. Упродовж майже сорока років Піддубний змагався в силі з наймогутнішими людьми світу практично на всіх континентах планети, не програвши жодного чемпіонату світу. Він і помер, не переможений ніким, 8 серпня 1949 року в місті Єйську на Кубані, куди перебрався з України разом із дружиною, рятуючись від голодомору 33-го року.
Народився Іван Піддубний 8 жовтня 1871 року в селі Красенівці (тепер Чорнобаївського району Черкаської області). Коли проїжджаєш цією місциною вниз по Дніпру, краса її зачудовує. Ця благословенна земля народила богатиря для мандрівок. У портах Севастополя й Феодосії сім років Піддубний працював вантажником, а з 1898-го виступав із гастролями у цирках.
Він став для світу втіленням образу російського богатиря, хоча росіянином себе ніколи не вважав, як то робили інші. (Усі академічні видання Радянського Союзу та й нинішні російські за інерцією подають його як російського спортсмена.)
Коли в 1932–33 роках у Радянському Союзі проходила перша паспортизація, у його паспорті прізвище було написане «Поддубный», а в графі національність — «русский», без згоди на те власника документа. (Спрямована русифікація прізвищ була тоді неписаним законом.) Він запротестував разом із відомим тоді краєзнавцем Гнатенком, з якого зробили Ігнатенка. Жодні протести не допомогли.
Тоді Піддубний попросив Гнатенка, і той виправив у паспорті «о» на «і», а «русский» викреслив, написавши зверху «українець». Згодом про це хтось доніс, і чемпіона завезли до Ростова-на-Дону в крайове управління НКВС на вулиці Енгельса, 26, де зачинили на кілька днів у підвалі з водою по пояс.
— У чому звинувачували?
— «В злостной антисоветской агитации», бо, крім історії з паспортом, яку витлумачили як прояв «українського націоналізму», були й розповіді Івана про життя за кордоном ще до революції, коли гастролював світом. Усе те діялося 1937 року, у розпал сталінських репресій. Він ні в чому не зізнався, хоч і пекли його електропаяльником, від чого на тілі утворилися рубці.
«Так мене вчили в НКВС на Енгельса «ленізму» (він не вимовляв слова «ленінізм»). За язик та за паспорт. Усе витерпів у чортів у пеклі — я ж чемпіоном світу був, а не тюлькою на двох ногах. Але ж болячок назбирав там, хай їм грець», — резюмував старий, потім згадуючи про прикру пригоду.
Піддубному пощастило тоді вирватися з лабет чекістів — хтось із впливових людей посприяв, пам’ятаючи про колись усесвітню славу українця. Ця слава згодом ще не раз прислужувала йому.
Старожили Єйська розповідали: якась молодиця на міському базарі допитувалася у Піддубного:
— Іване Максимовичу, а чому Ви ниньки такий сумний?
— Згадалося перше кохання та любов остання.
— А як же звали першу любов?
— Україною, звісно, а як же інакше? Бувало, виходячи на сцену, я не молився ні за себе, ні за царя, а за Україну рідну. Тому-то й перемагав, аякже!
Піддубний помер на чужині, на його могильному камені викарбували: «Иван Максимович Поддубный, выдающийся русский советский атлет».
Чому ж «русский», якщо він українець?
Україна любить і пам’ятає його. Щороку в серпні в рідному селі Піддубного на Черкащині проходять турніри силачів. Туди приїжджають сотні молодих богатирів, аби помірятися силами і вибрати наймогутнішого.
— Отже, який напрошується висновок?
— Стільки вихідців із нашої землі творили європейську політику, стільки письменників чужі літератури, стільки науковців підносили престиж не наших академій. Чому так сталося? Чому наш дух, наш інтелект річками збігали в чужі моря й що треба робити, аби надалі не повторилися помилки дня вчорашнього? Цілим своїм життям нам доведеться шукати відповіді на це щемке запитання, однак добре, що воно поставлене.
Народ, котрий не оцінив своїх геніїв, не матиме авторитету, але й геній лиш тоді дістає визнання, коли спирається на авторитет держави. Іван Пулюй зумів довести Альберту Ейнштейну пріоритет у відкритті X-променів, але у відповідь почув приблизно таке: «Автором буде Рентген, бо за ним — світова культура, а за вами — якась Рутенія, якої ви незрозуміло чому тримаєтесь».
Оцю «якусь Рутенію» нам і належить вичавити з власних душ, щоб стати гідними святої України-Русі. Це одна з головних передумов державотворчої самосвідомості її громадян — відчуття своєї особистої причетності до величного процесу творення власної держави України.

Володимир КОСКІН