— Отже, змішалися польська і російська кров.
— Й українська з боку батька, він представляє Дишлюків із Білоцерківщини.
— У результаті вийшла україномовна письменниця, яка пише для дорослих і дітей.
— Я римувала і співала скільки себе пам’ятаю. Була молодшенькою в сім’ї, і дуже рано моя артистична інтелігентна бабунечка Надя привчила мене до книжок, до читання, до поезії. Мені пощастило, що перша моя школа № 66 із чудовими вчителями була англо-українська. Досі пам’ятаю з теплом і любов’ю свою першу вчительку Марію Дмитрівну Волкову та вчительку з англійської — Луїзу Федорівну Рушай... Десь у класі п’ятому чи шостому до рук потрапила «Лісова пісня» Лесі Українки, і повело!..
Ці образи зачарували душу і збурили щось таке глибинне, що змусило вишуковувати в україномовних книжках, передусім у казках, поетичних збірочках, те справжнє і сутнє, що лишилося нам від дідів-прадідів.
Захопилася палітрою української мови, її можливостями. Кожен день старалася поповнювати словниковий запас, робила для себе словесні відкриття!.. Скажімо: фльорний, рахманний... Які розкішні призабуті слова! Наші слова!
Колись на радіоканалі «Культура» була передача «Чарівне коло» з ведучою Наталкою Бучель, гарною співачкою і творчою людиною. Говорилося про особливості української мови, про те, що нам Богом дане таке мовне багатство і розмаїття, що можемо собі дозволити римовану поезію! Далеко не всі мови мають такі можливості. А ми нехтуємо цим даром і мавпуємо під виглядом сучасності, збіднюючи в першу чергу самих себе. Буяє пласке, поверхневе знання мови, а не занурення в неї, в її природну магію.
— Що спонукало Вас писати для дітей?
— Коли з’явився синочок-первісток — заспівалися колисанки, примовляночки... Зі своїми дітьми я спілкувалася віршиками, і вони в мене у риму й заговорили. А перш ніж друкувати дитячі книжки, я пішла в групу дошкільного естетичного розвитку і два роки вчила школяриків рідної мови за своєю авторською програмою, щоб пізнати психологію дитини та її потреби. І, знаєте, коли я з літературної точки зору хотіла прибрати з віршика деякі сюсюкання — малеча запротестувала: «Негайно поверни назад!» Тобто їм у цьому прагматичному світі бракує української ментальної пестливості, ласкавих, ніжних слів. Отака взаємна педагогіка!
Мабуть, ми обділяємо наших дітей. Особливо тепер, коли диктують теми і тон так звані гаджети. Та коли погладиш ту голівоньку, покажеш книжечку з картинками, почитаєш казочку, прочинеш дверцята в образну систему дивної Країни Дитинства — виникає зовсім інший контакт, інше світосприйняття.
Дитина вже домислює собі щось, дофантазовує, бо в ній пробуджується творчість. Я вважаю, що живе слово і живу книжку ніщо не замінить. Кожна людина — трішки дитина, котрої до кінця позбутися неможливо і не треба.
— Як влилися в літературу?
— Я за фахом режисер, була сценаристом, але література переважила, і я повністю пірнула в неї. Дуже цікава історія видання моєї першої книжки, а вона була саме для дітей — «Наша лічилочка». Багато років тому починав свою діяльність Видавничий дім «Економіст» із серії дитячих книжок-розкладинок «Навчалочки-починалочки», і першою мала вийти «Наша лічилочка», малюнки якої художня рада схвалила, а вірші відомого поета — ні.
У той час дитина голови худради (до речі, відомого кінематографіста Тимура Залоєва) вчилася у моєї сусідки — вчительки молодших класів Віри Миколаївни, яка захоплювалася моїми поезіями і пропагувала їх серед своїх учнів. Тож увечері мені принесли малюнки художника Сашка Нечитайла, і, щоб не зірвати виробничого процесу, я мала пройнятися тими малюнками і написати до ранку вірші... На щастя, все вдалося, і моя перша книжечка побачила світ! Що, здавалося б, можна написати, дивлячись на двох зайців у полі з колоссям і квітами біля снопів? А вийшов отакий віршик:
Між волошок і хлібів
Зайчик Заїньку зустрів.
Ой, гарнюсінька ж вона!
— Я один і ти одна,
Дай-но лапку — нас з тобою
Капловухих стане двоє
І удвох ми на жнива
Зв’яжемо снопів аж два!
І так від одного до десяти. От яка історія! 
— Напевно, Ви і п’єси пишете?
— Буває... Але переважно пишу сценарії. Для Національного цирку України, для Палацу дітей та юнацтва... Саме там ідуть мої тематичні та новорічні вистави.
— У чому Ви ще прикладали і прикладаєте свої сили?
— У відстоюванні спадщини, у плеканні юних талантів, у підготовці нових видань, у гідних публічних виступах, у публіцистиці... Я пишу статті на теми виховання, духовності, збереження залишків природи (запаскуджуючи водойми, нищачи зелені зони, свідомо займаємося повільним самогубством) та архітектури, переймаюся проблемами молоді та наших кирпатих-вухатих.
Керувала Всеукраїнським літоб’єднанням «Вітрила» в Українському домі, вела поетичну студію в Палаці дітей та юнацтва, упорядковувала літературний альманах «Вітрила-2000», редагувала твори початківців, була членом журі літературних фестивалів та конкурсів, організатором творчих виставок у Дитячому фонді України.
— Є полярні точки зору: українська література препогана; ні, вона — чудова, особливо потужні твори з’явилися в роки незалежності.
— У кожного свій кут зору, дивлячись про яку літературу йдеться, бо вона неоднозначна.
Я ж виховувалася на дитячих віршах Платона Воронька, Наталі Забіли, Грицька Бойка і, як на мене, на вже класичному Барвінку та Конику-Дзвонику незабутнього Павла Глазового та Богдана Чалого.
Якось у вихідний день йшла Хрещатиком на прямий ефір радіостанції «Промінь» саме з питання літератури для дітей та її ролі у вихованні... Сновигали ряджені, різні істоти з іноземних мультиків: лунтики, шреки, покемони, міккі-мауси... Яскраві, симпатичні... Та де ж наші поділися: Котигорошко, Солом’яний бичок, Пан Коцький, той же Барвінок з дівчинкою Ромашкою? Все було запозичене, чужедухе, наче свого й не маємо...
У передмові до своєї книжки «Нічка-Чарівничка», тобто у своєрідному зверненні до батьків, я зазначила, що на гаррі поттерах українських патріотів не виховаєш. А нинішнє покоління виховується саме на таких «героях».
Мене бабуня навчила читати з трьох років, так і я вчила своїх синів, звертаючи увагу на те, щоб вони всотували і відчували саме рідні образи, наші. Втім, це не зайве у будь-якому віці. Сьогоднішнім дітям лунтиків і так втицяють у мізки, в очі, в куди хочете, передусім через мультики і комп’ютерні ігри. А от українську книжечку читати — це душу полікувати. Ну як можна не знати Платона Воронька?
Я пошила на святки
Нашій киці чобітки,
Шапочку наділа,
Тільки не зуміла
Трусики надіти —
Хвостик ніде діти.
Такі речі запам’ятовуються на все життя. Мудрий Воронько ще за радянських часів писав: «Каша, аби не наша», відчуваючи загрозу втрати рідних цінностей, тобто якщо не наша, то можна вже їсти... Отак і живемо за принципом «каша, аби не наша», споживаючи ГМО та фальсифікати на українській плодючій землі, забуваючи, як пахне справжнє ненахімічене яблуко...
— А як Ви оцінюєте те, що нині пишуть наші молоді і немолоді автори?
— На мою думку, переважає кон’юнктурна а-ля патріотика — хто гучніше гавкне чи довше плюне у бік Росії або криклива «полуничка». Може, сутнє до рук не потрапило... Та відверто за браком часу нема коли й своє до ладу привести, і тому «височить нечитана гора і лежить прочитана низина...» А струни серця відлунюються на наших чудових дитячих письменників: Тамару Коломієць, Ганну Чубач, Олексу Кононенка, незабутніх Анатолія Костецького, Юрія Ярмиша, Віктора Каву, Ірину Жиленко з моєю улюбленою «Новорічною історією про двері, яких нема, і про те, як корисно іноді помилитися номером». Є кого читати! А пропагують бозна- що. Є грошенята — ти зірка, два слова заримував — і, бач, літератор!.. А от справжність десь по шухлядах заглушена, затамована розцяцькованою нахрапистою нікчемністю.
— Як Вам ціни на дитячі книжки?
— Книжка дорога, бо маленькі наклади й тому висока собівартість. З іншого боку, на сигарети тратять до десяти і більше гривень щоденно, а на пиво — я вже мовчу. Вибачте, на книжку для дитини раз на кілька місяців витратитися — святе діло, усвідомлюючи її значення. Книжечку для здешевлення можна видати і скромно — без блиску і лаку, необов’язково розкошувати, але має бути гарна кольорова картинка під цікаве, захоплююче слово.
Хороша дитяча книжка спрацює на завтрашній день, на формування дитини, її розуму, смаку, справжніх цінностей, а це потім ні на які гроші не купиш. Вихована на хорошому слові, на хорошій музиці дитина зовсім інша, в неї рівень, самооцінка, світогляд глибші і людяніші.
— Які у Вас траплялися історії, пов’язані з читацькою аудиторією, з виданням книжок?
— Маю здебільшого позитивні враження. На Всеукраїнському книжковому форумі в Одесі моя книжка «Нічка-Чарівничка» отримала диплом, увійшла до числа кращих книжок. Була неймовірно цікава зустріч з юними одеситами, їхніми батьками, педагогами, зокрема у бібліотеці імені Аркадія Гайдара. Для мене великою втіхою було, коли російськомовні одесити читали українські вірші і, вдягнені у костюми, як на ілюстраціях художниці Іоанни Дубровіної-Заболотської, розігрували сценки. Непоясниме враження! Тоді переконуєшся, що справа робиться недарма, що вона все-таки потрібна.
— От Ви кажете: «Недарма, що все-таки потрібна», а водночас можна констатувати, що дорослого кіно немає, а дитячого й подавно...
— Це — проблема. Кінематограф, анімація, так як і книжка, грають колосальну роль у формуванні особистості. Тож дивом став факт виходу чудового фільму «Іван Сила».
— А пісні для дітей?
— У Центральному палаці дітей та юнацтва понад десять років тому був започаткований мій проект «Сучасна україномовна та підліткова пісня», який за участі керівника шоу-гурту «Сонях» Юлії Шайкевич звучав (бо йдеться про пісню) на сценах України, і більш ніж десяток пісень отримали визнання і стали лауреатами та дипломантами міжнародних та всеукраїнських фестивалів та конкурсів: «Сонях», «Таємниця», «Дощепад», «По-мі-до-ре-ня», «Бешкетуха», «Бузкові дні», «Навіжена», «Ідем крізь ніч», «Прозорий блюз», «Солодка пісенька»...
Ви, якщо цікавитеся цією темою, напевно чули пісню у виконанні Соломійки Урбанович «Небесні крильця», музику до якої написала Ірина Кириліна, з якою спільно створено не один твір і для дітей, і для хору, і для естради. Ну хто не знає «Новорічну казку» або, як ще її називають, «Дін-дон» у виконанні Ані Лорак, «Будьмо!» у виконанні Ліни Прохорової чи «Зарему», яку не співала, а проживала Ельзара Баталова? Але це інша розлога тема, про яку треба говорити і говорити...
Зараз звучить зовсім інше. На День незалежності України майже не чутно було «Україно, Україно» Тараса Петриненка, яка не лишає байдужим жодну українську душу і має звучати щоденно, як і твір Лисенка «Боже, великий, єдиний...». Пропонується «поплавщина»: «циці, сало, вареники», що сприймається студентством як норма, за якої можна, не маючи хисту, пробитися і зробити кар’єру.
Це замість нашої української глибини та високості. «Поплавщина» фінансується, пропагується і підтримується. І доки такий непотріб в ефірі блиматиме, серйозно говорити про справжню українську культуру немає сенсу.
— Які серед Ваших книжок для вас найважливіші і найулюбленіші?
— Кожна по-своєму: і «Миттєва слабість», і «Незбагненна печаль», і «Я перестала розуміти світ...», і «Між альфою — Омегою», і «Еолова сюїта», і «В Україну гратися не можна», де епіграфом я винесла рядки: «Як вигнати міняйла з храму, коли міняйло храм купив?» і далі вірш не продовжувала...
Для дітей, окрім «Нашої лічилочки», «Абетки» та «Нічки-Чарівнички», видано: «Їжак», «Розфарбуй казково світ», «Загадки пана Портфеля».
Вийшла книжка «Циркова вистава», яка виграла конкурсний відбір Міністерства культури України для наших бібліотек. Це — перша в Україні україномовна віршована книжка про циркові жанри з цирковим словничком і з передмовою видатного діяча циркового мистецтва Бориса Михайловича Зайця (вічна йому пам’ять!), якому завдячуємо, я вважаю, тим, що зберігся наш Національний цирк. Отака у мене радість.
— Книжка не тільки популяризує цирк, але й...
— Вона пізнавальна — розповідає про жанри цирку доступно для сприйняття дитини, ніби очима хлопчика, який дивиться на чарівне дійство в манежі. А словничок пояснює циркову термінологію: що таке шаріварі, лонжа, форганг, еквілібр... У нас такої книжки для дітей ще не було.
Про «Алфавітні забавлянки» я вже казала, а ще майже готові до видання: «Рік-Мандрівник», «Гра у слово «НАВПАКИ» — слова протилежного значення, «Тижневі каруселі», «Що за чудо-чудасія?» про явища природи, «Казка нашого ставка», «Осінь в гості йшла до літа», «Кошлатик», «Загадковий квітничок» — загадки про квіти... Є чимало загадок про звіряток, про героїв українських казок, новорічні загадки...
Про все так одразу і не згадаєш... І це ми говоримо про літературу для дітей, а напоготові й нові ліричні збірки: «Дегустація літа», «Жіноче алегро», «Травнева готика», «Натюрінтим», «Осіння бліц-ілюзія», «Березнеявлення», «В білому безмежжі», «Золоте божевілля метафори»...
Аби вистачило часу...

Володимир КОСКІН