Ця антиказка для дітей та дорослих — теренівський синтез уяви, фантазії, а разом із тим і суворої реальності. Вона про самоствердження і зростання юної особистості, напрацювання сердечного імунітету проти жорстокості, байдужості, неправди.
Саме ця книжка і стала приводом для нашої розмови.
— Пане Вікторе, Ваша книжка «Хлопчик з планети «Ч» та Вогняні Пси» стала найбільш рейтинговою в Україні у своїй віковій категорії, а торік вона вийшла у Польщі і незабаром побачить світ у Словаччині. Це що, слава заусміхалася?
— Ліна Василівна Костенко ідентифікувала славу з прекрасною жінкою, яка принесе на могилу квіти, так що давайте поки що не будемо її квапити, хай ще не купує гвоздик (сміється). Але й справді якось так розташувалися планети, що книжка набула достатнього розголосу, для мене це незвично. Наприклад, та ж повість «Найд» була відзначена дипломом «Книжкове левеня» на Міжнародному дитячому фестивалі у Львові.
— Лауреат Шевченківської премії художник Леонід Андрієвський поставив Вашу книжку в один ряд із такими популярними творами світової белетристики, як «Пригоди Тома Сойєра» і «Пригоди Гекльберрі Фінна» Марка Твена, «Пригоди Олівера Твіста» Чарльза Діккенса, «Без сім’ї» Гектора Мало, «Срібні ковзани» Мері Додж... То як, Ваша книжка стала реальною подією в дитячій класиці? І хто він, Ваш хлопчик із планети «Ч» — Том, Гек, Олівер?
— Та ні, він — це він, Потворко. Наш український хлопчик. І живе Потворко теж на українській планеті «Ч», яка почорніла від вибуху, — тут асоціації з Чорнобилем очевидні. І вже можна говорити, що незабаром з’являться твори й про дітей із планети «Д» — української донецької планети, яка теж димить і палає. Це на іншій, симпатичній і затишній планеті жив його французький одноліток, ходив у пурпуровому шовковому плащі й спілкувався з мудрим Лисом...
— Критик Микола Славинський якраз і говорив про паралелі між «Маленьким Принцем» Екзюпері і хлопчиком із Чортоярів.
— Бачте, всі діти всього світу схожі між собою — і водночас усі діти між собою не схожі.
У Пастернака є влучне визначення, що ми всі більше схожі на час, у якому живемо, ніж на своїх батьків. І тому, розповідаючи про Потворка, я намагався розповісти й про час, в якому нам доводиться жити. Час, коли вчителька продає у церкві свічки, а комусь долари (у внутрішній кишені) розширяють аорту й зігрівають серце.
— Книжка написана про наших реальних, а не вигаданих дітей (на зразок Гаррі Поттера). Може, це й стало запорукою її успіху?
— Можливо, й це, але тільки певною мірою. Мені здається, що головне — не про що чи про кого написано художній твір, а головне — як.
За великим рахунком, усі поети й прозаїки пишуть про одне й те ж саме — про любов і свободу. Тільки по-різному. Але саме про це, про любов і свободу, навіть якщо це стосується дітей, бо діти ще дужче, ніж дорослі (які призвичаїлися), хочуть волі і хочуть, щоб їх любили.
І через це маленький кріпак Тарасик Шевченко тікав на волю від п’яного дяка, який із нього знущався. І через це в нас так багато дитячих віршиків і пісеньок про материнську любов. І знов-таки через це не має значення, що ми пишемо про реальних дітей, а не про чарівників типу Гаррі Поттера.
Має значення інше: щоб діти були так виписані, аби ми їх полюбили. Відчули, зрозуміли, за щось пробачили, як потім вони за щось пробачатимуть нас. І ще ні в якому разі, щоб ми їх не виховували й переперевиховували, це абсолютно безперспективне й нудне заняття.
Я говорю аксіомні речі: не повинно бути романів або віршів про заводи, піонерські чи ще якісь там інші табори — маємо побачити, почути, відчути людину, старшу чи зовсім підлітка, маля, і якщо це станеться, то й буде відповідь на запитання, як написалося. Тоді все воно буде реальне й водночас казкове, хоч я особисто не бачу й не хочу бачити якоїсь межі між реальністю й вигадкою. Між поезією й прозою.
Довженко хто — прозаїк? Але ж його «Зачарована Десна» — то поезія найвищої золотої проби. А Вінграновський із його щемливим Сіроманцем? А «Гуси-лебеді» Стельмаха? Мабуть, немає більш безглуздішого заняття, як визначати, хто з нас поет, прозаїк, есеїст, публіцист, критик і критикеса... Тут просто — од Бога чи від «усердія».
І ще література, на мій погляд, така собі двополюсна штука: один полюс — це пошанування традицій, діткливе, обережне до них ставлення, а інший — це постійне руйнування стереотипів.
Майже класичне поєднування протилежностей, і тут важливо не сплутати одне з іншим та не передати куті меду.
— Заговорили про Екзюпері, і мимоволі згадалося його відоме «відповідаємо за тих, кого приручили».
— Знаєте, в чому парадокс? Це ми думаємо, що відповідаємо за тих, кого (як нам здається) приручили до себе. А от вони, наші чотирилапі хвостаті істоти, так само вважають, що це вони нас приручили й відповідають за нас. І тому вони за нас хвилюються — чи ми не заблукали, чи не втрапили в якусь халепу, бо їм зовсім невідомо, де ми пропадаємо зранку до вечора, куди йдемо, і знов-таки через це ті ж собаки, наприклад, так радіють вечорами і такі влаштовують навколо нас танці, коли ми нарешті повертаємося й вони нас зустрічають біля хвіртки.
А раз так, то немає якоїсь окремої — скажемо так — собачої, котячої або людської планети (я їх зумисне ставлю в один ряд), а є одна, спільна для всіх нас, ніжна, м’яка і тендітна в космічному масштабі, крихка, як тонке скло, Земля.
Та разом із тим Бог усім нам (і в тому числі й тваринам) дав право вибору. Приміром, той же Найд, зголоднілий пес, мав вибір: або залишитися зі своїми колишніми господарями і при цьому все мати — собачу ковбасу, улюблені курячі лапи, теплий і сухий затишок, або знову повернутися до старого діда, який жив у глухому лісі й годував його лише однією картоплею. Але Найд повертається саме до нього, старого немічного діда. Бо якось відчув своїм собачим нутром, що коли не повернеться, то самотній дід помре від тиші.
— Ваша книжка вийшла за шкільною програмою, і тепер напевне потрапить у школи, де зможе навчити добра, зможе допомогти головному: виховати, зробити дитину кращою...
— Перепрошую, головне — зовсім інше, головне — щоб вчасно опинитися біля дитини, саме тоді, коли їй це найбільш потрібно.
— У цьому теж завдання дитячої літератури?
— Література й завдання — то взагалі речі несумісні. Це — протилежні речі, ніяких завдань. І ніяких схем. Дехто дитячу літературу розуміє приблизно так (тут уже усталена матриця): понатягувати у вірш чи оповідання різних звіряток із суфіксами (лисичка, курочка, вовчик et cetera), наділити їх даром мови, як на Водохреща, коли всі тварини між собою починають розмовляти,— і от уже й дитячий твір, можна друкувати.
Уже шановані автори понатягали на себе дитячі штанці, змалилися — і більше нічого особливого й не треба. Одна «дитяча поетеса» (беру зумисне в лапки) навіть випустила щось на зразок методички «Як навчитися писати вірші для дітей?». Жахіття і тільки.
Треба не змалюватися, не опускатися до рівня дітей, а потрібно якраз навпаки — підійматися до їхнього рівня. Розуміти, що в дітей не лише сміхотливі, а й дуже серйозні очі, бо вони відкривають світ тими очима. І тому дитяча література має бути насамперед глибинною, психологічною, це — як казки Василя Сухомлинського, унікального українського педагога, в якого мені свого часу пощастило вчитися.
— На думку ще спадає історія про Пеппі Довгупанчоху шведської письменниці Астрід Ліндгрен, адже Ваш Потворко теж досить часто бешкетував і чинив, так би мовити, наперекір тому, що мають робити хороші хлопчики. Чи не була небезпека повторитися? Тобто як Вам удалося уникнути перегуків зі світовими бестселерами?
— Щоб не бути на когось схожим, треба послуговуватися єдиним рецептом — уникати фальші. Бо коли твій герой (перепрошую за цю банальну дефініцію) буде таким, яким він є насправді, а не фальшивим, штучним, то він уже буде сам собою, уже не буде Томом Сойєром, його копією. Тобто потужне магнітне поле того чи іншого автора або персонажа можна подолати (і відірватися від нього) лише тоді, якщо уникнеш фальші.
— Фальші — у чому?
— У всьому. У кожному слові, жесті, інтонації, вчинках, обставинах. Це як у полотні, на яке клали наші матері вишиті маки, — у ньому не повинно буди жодної фальшивої нитки, воно має бути наскрізь правдивим, це полотно.
А якби ми ще й зачепили більш дорослі (і тому сумніші) речі, то я б ще додав, що найбільша фальш — в уходництві, в підігріванні сильним світу цього. Хоч які там вони сильні? В якому зараз Ростові той «сильний та великий» Янукович, про якого Ганна Герман колись говорила, що він могутній і загадковий, як Африка?
— Кажуть, що піти в політику — це те саме, що застрелити в собі митця. В політику аж бігом кинулися комсомольські вожаки, партократи, а у Вашій біографії значиться, що Ви були слюсарем, авіатором. Тож як Вам відчинилися двері у владу?
— Для мене перші двері, що певною мірою уособлювали владу, відчинилися так: десь годині о сьомій ранку (щоб застати мене до роботи) вони подзвонили у двері. Вони — це хлопчики з «контори», КДБ тоді називали конторою глибокого буріння. А зачинилися двері так: у видавництві «Радянський письменник» уже була верстка моєї другої книжки. Після того як я раптом став буржуазним націоналістом (це в робітничому цеху на «Арсеналі»), набір книжки розсипали й один (не буду говорити хто, він уже покійний) чиновник від літератури сказав, щоб мого й духу не було у видавництві.
Взагалі, з дверима багато асоціацій. У Вавилоні, наприклад, було 100 дверей, і всі вони були мідні. А в нас їх були тисячі, і всі броньовані, і всі з віконечком, крізь яке час від часу вилітала чиясь душа.
Отже, про політику. Якось я прочитав у Івана Драча приблизно таке, що політика — це не його пійло. Втім, коли свого часу ми (Мовчан, Терен, Чмир) створили першу (!) в Україні ініціативну групу Народного руху й попросили Драча її очолити (бо ж він був секретарем Спілки, а ми — рядова письменницька піхота), то Іван Федорович аж кудись далі відсунув свій недописаний аркуш і взявся за Рух.
Політика — і не моє пійло, «але ж, але ж!» — як говорила Ліна Костенко. Кому буде потрібне інше, наше літературне пійло, якщо не буде української мови? Хто буде читати наші книжки, хто вчитиме в школах вірші наших відомих поетів (невідомих просто не буває, це ж не солдати), якщо щезне Україна й сліду не залишить на землі, як писав Тарас Шевченко? Яке в нас усіх буде майбутнє, якщо діти почнуть лепетати не свої, а чужі слова? І тому письменники й змушені йти в політику. Зобов’язані йти. Це як на фронт, коли ніхто не питається, хочеш ти туди чи не хочеш.
І тому Спілка письменників започаткувала Товариство української мови, «Просвіту», а перший з’їзд Народного руху відкривав Олесь Гончар. І все це не лише забирало час, перекреслювало творчі плани — це насамперед вимагало мужності. Скажу для прикладу: коли ми створили у Спілці ініціативну групу Народного руху (увага — першу в Україні!), то вже наступного дня тодішнього голову Спілки Юрія Мушкетика викликали в ЦК й попередили, щоб у Спілці Руху не було й духу. І тоді Юрій Михайлович просто вийняв свій спілчанський квиток, поклав його на стіл і сказав, що якщо у Спілці не буде Руху, то його, Мушкетика, теж там не буде.
Але скажіть, що таке політика взагалі? Участь у якійсь організації? Депутатство? Виступи на мітингах? Необов’язково. Коли Тарас Шевченко написав «Поховайте та вставайте», то він уже став політиком найвищого рангу, поводирем нації. І коли в часи безугавної хвальби й партійного всеуславлення Андрій Малишко написав «Рідна мати моя, ти ночей не доспала» — то це теж була політика: материнська, рідна, українська, вкрай необхідна, щоб нагадати нам — хто ми і чиїх батьків діти.
— У Вашій повісті діти ставлять одне одному запитання — що «най-най-най»? Що найбільше? Найгарніше? Найрідніше? Це схоже на якусь гру. А от якби й ми задалися таким дуже простим запитанням: що особисто для Вас «най»? Найкраще в житті, в літературі і навпаки — відворотне або й найстрашніше?
— Якби я спробував відповісти, що найкраще в житті чи літературі, то багато людей мені не повірили б. Чому? А тому, що в кожного воно своє, найдорожче і найрідніше. Щось збігається з моїм власним, а щось ні. І до того ж усі ці поняття, імена час від часу змінюються, одного дня я дужче люблю калину, а іншого тополю. Сьогодні я буду вкотре перечитувати Костянтина Бібла, а завтра для мене не буде проникливіших слів, ніж у Володимира Булаєнка.
Іншими словами, щастя настільки багатогранне й мінливе, що «най-най-най» просто не може існувати за своєю природою. Ось чому мій Потворко просто назвав найріднішою свою стару хату, бо це було найближче до істини.
А от протилежне... На мою думку, найвідворотнішим і найстрашнішим є вождізм у всіх його відтінках і проявах. Тобто не тільки в персоналіях (Сталін, Гітлер, Путін), а в системі, в стереотипах, мисленні, цензурі і навіть мисленні (якщо таке є). Вождізм — це ідеологія орди, Росії незалежно від того, під що вона маскується в конкретний часовий період історії. У неї завжди ті самі зуби — однаково, білі вони чи червоні.
І тому говоримо про альтернативу, про Свободу. Якщо мене Бог простить, то я навіть перефразую Святе Письмо: спочатку було Слово, і те Слово називалося Свобода.
Володимир КОСКІН