Мабуть, не кожен сучасний письменник наважиться взятися за художнє осмислення, відтворення окремих сторін нинішнього життя-буття. А от Олександр Бакуменко, який, до речі, виступає в різних літературних жанрах, наважився. І, на мій погляд, справився з цим завданням досить успішно.
У цікавому творі Олександра Бакуменка розповідається про життя хлопця-сироти, який наперекір поневірянням вуличного життя став успішною людиною. У романі порушується безліч соціальних проблем нинішнього українського суспільства: взаємини між людьми різних соціальних груп, прояви корупції, чиновницького свавілля, незадовільного стану медичного обслуговування, відповідальності батьків за виховання дітей, меценатства. Автор роману досконало володіє мистецтвом психологічного аналізу як засобом реалізації оригінальних людських характерів, вмотивованих вчинків, глибоких роздумів і розмаїтих почуттів у свідомості своїх героїв.
Головним чином у романі Бакуменка йдеться про створення характерів, здатних до самоаналізу та вдосконалення, про діалектику людської душі, про якісні зміни у формуванні індивідуальностей. Сучасна художність, з якою тісно пов’язаний психологізм Олександра Бакуменка — не вигадка окремого письменника, а підсумок пошуків у відтворенні образу юної особистості, що з кожним новим поколінням ускладнюється. Тому образ непокірного підлітка Порфира Кульбаки у Гончаревій «Бригантині» відповідно до сучасних життєвих колізій має нове наповнення в образі Богдана Вогневоди в соціальному романі Олександра Бакуменка «Король Ринкової вулиці».
Пильна увага до людської індивідуальності, до того, що відбувається у людській душі у зв’язку зі значними соціальними зрушеннями, сьогодні стає однією з найважливіших рис розвитку української національної культури. На шляху боротьби майбутнього з минулим, переживаючи болючі сумніви, не вірячи своєму щасливому перевтіленню, Богдан Вогневода на наших очах стає іншою людиною.
Читаючи роман Олександра Бакуменка «Король Ринкової вулиці», пригадав розповідь одного знайомого письменника про відвідання ним із групою побратимів по перу дитячої колонії.
— Після закінчення зустрічі з вихованцями цього закритого, досить утаємниченого закладу поділилися своїми враженнями з його начальником, що чимось нагадував своєю зовнішністю і манерою розмови начальника служби режиму Тритузного з повісті Олеся Гончара «Бригантина». Діти як діти, — сказав я. — Щоправда, дехто поглядає з-під лоба, в іншого застигла на губах іронічна посмішка, ще в когось уловлюється в очах прихований біль. А загалом важко повірити, що перед нами злісні правопорушники, а чи й неповнолітні злочинці.
— Скажіть, — звернувся хтось із письменників до начальника колонії, — Ваші вихованці після закінчення терміну перебування тут пишуть Вам листи?
— Пишуть.
— Звідки?
— З тюрми, — не моргнувши оком, випалив начальник. На якусь мить присутні сторопіли. Запала мертва тиша.
— Переважно... з тюрми, — уточнив співрозмовник, і, ніби виправдовуючись, додав: — Адже виховуємо не тільки ми. Впливають життєві обставини, вулиця, «друзі». Ось чому нерідко наші зусилля наставити своїх вихованців на шлях праведний виявляються марними.
Головному героєві згаданого вище роману Олександра Бакуменка пощастило більше. Хоч починалося трагічно...
Туманного вересневого ранку двірник Іван Семенович Калюжний, батько трьох дітей, підібрав на сміттєзвалищі... немовля. Загорнуте у просякнуту вологою і димом мішковину, воно ледве подавало ознаки життя. Лікарі пологового відділення місцевої лікарні, куди зі страшною знахідкою в руках примчав Іван Семенович, врятували дитятко. Ним виявився хлопчик, викинутий на смітник якоюсь невідомою особою, яку не можна вважати людиною, а тим паче — мамою. Хлопчика назвали Богданом, прізвище придумали — Вогневода (бо ж пройшов крізь вогонь і воду), а по батькові записали Івановичем, оскільки Іваном звали його рятівника.
Де тільки не побував Богдан у свої дитячі і юнацькі роки! У дитячому будинку, в названих батьків Миколи Андрійовича та Раїси Дмитрівни, які вирішили усиновити хлопчика, серед безпритульних, жебраків, шахраїв, грабіжників після того, як утік з дому, у виправно-трудовій колонії суворого режиму, у в’язниці. І все це упродовж перших 20 років юного життя.
Та згодом за фінансової підтримки сумнівних знайомих він стає успішним бізнесменом, пробує себе у різних сферах виробництва. Його помічають, обирають депутатом обласної ради. Здавалося б, із минулим покінчено. Та потяг до легкої наживи, матеріального збагачення, яке пронизало наше суспільство, вплинули і на Богдана Вогневоду. За дерибан землі він знову потрапляє за ґрати. Вирок — п’ять років. Відсидів три. Зразкова поведінка та амністія допомогли йому вийти на волю. Ось така передісторія становлення молодої людини.
На жаль, це явище, підмічене Олександром Бакуменком, стає широко розповсюдженим, майже типовим у наш нестабільний, розхристаний час. Поки Вогневода перебував у в’язниці, бізнес його, побудований на сільськогосподарському виробництві, керованому партнерами, процвітав. Як не дивно, але саме після повернення з місць не дуже віддалених у свідомості Вогневоди відбувся морально-психологічний злам. Він почав дивитися на бізнес під іншим кутом зору. В центрі його уваги постала людина праці.
І недарма в романі О. Бакуменка порушується безліч проблем українського суспільства, що стали каменем спотикання для розвитку нової людини у новому суспільстві. Навіть у самій назві твору простежується цікавий підтекст. Як зазначає у своєму коментарі автор роману, «Король Ринкової вулиці» у своєму підтексті має подвійне значення. Адже головний герой роману Богдан Вогневода з кривої бандитської стежки справжнісінької брудної вулиці, що розташована біля міського ринку, виходить на велику дорогу підступного бізнесу.
Пам’ятаєте, свого часу серед людей існувало поширене метафоричне визначення щодо особливо небезпечних злочинців — «бандит з великої дороги». Тож головний герой роману «Король Ринкової вулиці» Богдан Вогневода як відтворення сучасних стандартів із кривої стежки дрібного крадія-правопорушника виходить на велику вулицю сучасного економічного ринку, великого бізнесу, який у своєму контексті передбачає не завжди чесні правила збагачення будь-якої людини.
Нова якість, нове суспільне місце, в якому, зрештою, опинився головний герой роману Богдан Вогневода, у нинішньому соціумі вважається величезним успіхом для людини і стає для багатьох молодих людей взірцем, навіть прикладом для наслідування у досягненні життєвого успіху.
У багатьох чинниках із такою позицією молоді можна погоджуватися й не погоджуватися, а в деяких моментах і сперечатися. Адже власне щастя, власний добробут на чужому горі не збудуєш. А великий бізнес без брудної боротьби конкурентів, претендентів на успішне процвітання у світі капіталу не існує. Принаймні, так ми сьогодні можемо говорити, спостерігаючи глибоке розшарування суспільства на два протилежних табори людей — багатих і бідних...
Важливе місце в романі О. Бакуменка належить монологам головного героя. Внутрішній монолог Богдана Вогневоди увесь час ніби виступає каталізатором його зболеної душі. І це не просто спогади, роздуми про події, про інших людей або проголошення свого життєвого кредо. У багатьох випадках у романі Бакуменка внутрішній монолог головного героя слугує оціночною категорією людських вчинків.
У головного героя роману «Король Ринкової вулиці» відбувається якісне перевтілення, він намагається перевіряти свої думки і почуття, піддає сумніву й аналізу свій негативний досвід, шукає позитивні вирішення існуючих проблем, що й додає до його подоби важливі, з точки зору соціального роману, риси людського характеру.
Авторові роману вдалося створити яскравий характер свого героя залежно від життєвих обставин, усвідомлення ним того, що крива стежка неодмінно приведе до прірви, до загибелі. Богдан вирішив раз і назавжди покінчити зі своїм минулим. Щасливо склалося і його особисте життя. Він одружився, став батьком. На відміну від тих вихованців, які, за зізнанням начальника колонії, пишуть йому переважно з тюрми, колишній правопорушник Богдан Вогневода поновив стосунки зі своїм дитячим будинком, завітав туди з подарунками й словами вдячності за те, що дитячий будинок став для нього рідним домом.
Роман читається з неослабним інтересом. Письмо ощадливе, густе. Кожен його розділ (а їх у романі дев’ятнадцять) сприймається як художньо-викінчена новела. Умовно-композиційно соціальний роман у новелах можна поділити на дві частини: чорну і білу, реалії кримінального існування та повернення головного героя до чесного життя. В умовній другій частині роману автор вдається до цікавого творчого прийому — реінкарнації душі головного героя, його якісного перевтілення на шляху до перевиховання, що надає твору романтичного звучання.
Крім головного героя, на якому тримається сюжетна лінія твору, діє чимало інших персонажів, людей нелегкої долі, складних характерів, нерідко діаметрально протилежних поглядів на сенс людського існування. Такими, скажімо, є двірник Іван Калюжний, Богданів сусід по тюремній камері Сергій Трохимович Криленко, колишній «наставник», відомий крадій у законі «Найда» (Дмитро Петрович Найдьонов), медичний працівник Олена Притула, батьки з минулого життя Іван Андрійович та Віра Федорівна Огнєви, директор дитячого будинку Марія Іванівна Зимина, майбутня Богданова дружина Настя та інші. Всі вони досить індивідуалізовані, наділені притаманними саме їм рисами характеру, що яскраво розкриваються у їхніх вчинках, діях, судженнях.
Одверто кажучи, дивуєшся, як автор із благополучної, інтелігентної родини зумів заглянути так глибоко в душі підлітків, позбавлених материнської ласки, батьківського піклування, перейнятися переживаннями дорослих, які щось зробили не так, у чомусь схибили...
Соціальний роман Олександра Бакуменка «Король Ринкової вулиці» має непересічне значення для національного виховання нашої молоді, для формування національної самосвідомості громадян України. Внутрішній драматизм людини — головне поле дослідження Олександра Бакуменка. Саме на цьому художньому полі він прагне продемонструвати красу людського оновлення й відродження нашої національної самодостатності.
Ва­дим СКО­МА­РОВ­СЬКИЙ,
ла­уре­ат лі­те­ра­тур­но-мис­тець­ких пре­мій
іме­ні Ле­сі Укра­їн­ки та іме­ні Іва­на Не­чуя-Ле­виць­ко­го