Такими думками у ненав’язливій формі актори намагаються поділитися зі своїми глядачами. А цікавий текст та музичний супровід в яскравому виконанні подарує позитивні емоції.
Ігор Славинський досить рідко грає у створених ним виставах. Очевидно, обирає персонажів, особливо близьких йому за духом та свідомістю. Саме таким є Міша. З одного боку, це начебто автор, який лише спостерігає за подіями, проте час від часу сам стає їхнім безпосереднім учасником. Хоча прямо і не сказано, але складається враження, що І. Славинський грає самого Жванецького, який спілкується зі своїми героями. На це вказує й ім’я персонажа.
А сказані на початку слова: «Усі мої жарти — між словами. Як розсунути слова, як навчитися писати паузу» можуть слугувати прологом до всієї вистави. Його ж роздуми про те, чому співаки можуть дозволити собі виступати під фонограму, а виконавці розмовного жанру — ні, змусять декого іншими очима подивитися на сучасне естрадне мистецтво.
Центральне місце у виставі посідає єврейське подружжя — Ізя (Сергій Мельник) і Віра (Ірина Калашникова) та їхній син Костя (Станіслав Мельник). Їм вдалося тонко передати одеський та єврейський гумор, що переплелися і склали єдине ціле. Такої природної гри на сцені багато в чому вдалося досягти тому, що і в житті вони теж родина.
Надовго запам’ятається глядачам і колоритний персонаж Розалії Вікторівни (Ніна Касторф). Особливо її фраза про те, що радянська влада не може бути ліквідована, але якщо й може, то лише за наказом КПРС. Ці слова, на перший погляд, можуть здатися абсурдними, та якщо замислитися, то вони не позбавлені сенсу.
А Олександр Бегма, можливо, й не вразив своєю грою як драматичний актор, однак те, як ця молода людина довершено виконує на фортепіано найскладніші музичні твори, не може не викликати поваги і навіть захоплення.
Декорації вистави доволі прості. Очевидно, це робилося навмисне, аби глядач не відволікався на другорядне. Водночас музика виступає повноцінною дійовою особою (музичне рішення Наталії Бегми), а рухи добре доповнюють недоказане героями (хореограф-постановник Тетяна Журкович).
Як виявляється, всі події, змальовані у виставі, відбувалися раніше, а зараз вони лише виринають у ностальгічних спогадах автора. Знову ми зустрічаємо наших героїв уже у вечірніх сукнях на престижному концерті, очевидно, далеко від Одеси, можливо, навіть колишнього Радянського Союзу. Трохи сумно. Але це життя.
Можна лише уявляти, що відбувається у потойбічному світі. Та якби Валентин Шестопалов, який створив театр «Актор» і 26 років був його незмінним художнім керівником, побачив з небес спектакль «Одеські дачі», то залишився б задоволеним, адже розпочата ним добра справа має гідне продовження.
Еду­ард ОВ­ЧА­РЕН­КО