Культура
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Недiля Листопад 29, 2020

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 20 Грудень 2019 12:47

На перехресті століть

Rate this item
(0 votes)

Ім’я журналіста Станіслава Прокопчука добре знане й шановане поміж шанувальників друкованого слова. Коло тем, яких торкається автор, — незвідане. Тут і заглиблення в історію та політику, в плетиво економічних проблем, у міжнародні відносини, екологію, у світ науки й культури тощо.

Щоб переконатися в справдешності мовленого, дуже рекомендую завітати до бібліотеки та познайомитися з книгою Станіслава Прокопчука «На перехресті століть. У пошуках прозріння», яка щойно побачила світ.
Автор робить спробу дати відповідь на найболючіше запитання: чому наша видатна, талановита нація й сьогодні залишається, за словами видатного мислителя Олександра Довженка, «вічною вдовою»?

Коли ж українці навчаться не тільки дивитися, але й бачити і критично оцінювати те, що діється довкола нас? На мою думку, це публіцистичне широкоформатне видання обсягом 400 сторінок сповна окреслює визначену автором мету.
* * *
У творчості Станіслава Прокопчука простежується особлива тяга до проблематики промислової, до тем паливно-енергетичного комплексу, зокрема атомної енергетики.
За роки роботи в журналістиці він побував на всіх великих енергетичних підприємствах нашої держави і зарубіжжя (в Польщі, Індії, Китаї та ін.), десятки разів відвідував понівечену ЧАЕС та місця довкола неї.
Зустрічався з багатьма ліквідаторами, в тому числі з такими знаковими постатями, як директор Інституту проблем Чорнобиля Володимир Токаревський, знаний як видатний учений, доктор фізико-математичних наук, професор, викладач Пенсільванського університету (Філадельфія, США), спеціаліст, який входить у групу консультантів МАГАТЕ.
Вражає своєю суворою правдою інтерв’ю з Петром Швидьком — людиною, за словами автора, високопорядною й обов’язковою, готовою до кінця бути корисною суспільству. А ще він надзвичайно жорсткий і принциповий у справах державних, тобто там, де йдеться про наші з вами інтереси.
За власним устремлінням П. Швидько провів п’ять найгарячіших років у самому епіцентрі ліквідації наслідків «катастрофи ХХ століття». Видатний учений і винахідник, автор способу великотоннажного захоронення радіоактивних відходів, Петро Васильович рішуче й непоступливо виступав за максимальне зниження радіаційного навантаження на людей там, де всю небезпечну роботу з ліквідації наслідків аварії можна було виконати технічними засобами, особливо на першому етапі боротьби з підступною радіацією.
На превеликий жаль, цього принципу дотримувалися на зруйнованій станції далеко не всі з «рульових». Ось чому автор книги взяв близько до серця жорстку й відверту тезу П. Швидька й не побоявся оприлюднити її в офіційному органі: «Не хочеться вірити в це, але, на мою думку, в 1986–1987 роках чорнобильської ліквідаційної епопеї, як і в роки Голодомору та Другої світової війни, тривало навмисне знищення величезного прошарку найкращого генофонду моєї країни».
У цілком відвертій і щирій бесіді з журналістом П. Швидько доводить це на конкретних фактах. А ще він вважає закриття ЧАЕС у 2000 році злочином влади і аргументовано підтверджує свою думку.
У чорнобильському циклі журналіста є публікація особливо вражаюча. Називається вона «Смертельна доза». Автор підготував її на основі зустрічей із першим директором Чорнобильської АЕС Віктором Брюхановим, так би мовити, «до» і «після», зокрема після його десятирічної відсидки, яку він відбував ні за що, ні про що, а по суті — за академіків-ядерників і їх найвищих чиновників-кураторів, що з часом і було доведено.
Автор публікації був присутній на цьому судовому процесі, чи то пак — судилищі. Брюханов і тоді, й пізніше категорично заперечував поняття «експеримент», тобто вважав, що в роботі з реактором був звичайний робочий процес, блок виводився в плановий капітальний ремонт. Екс-директор ЧАЕС почасти схилявся до думки багатьох спеціалістів, які припускали, що тут могла спрацювати диверсія, однак висока московська комісія за участю чиновників КДБ заявила, що вона «не простежує такої першопричини вибуху».
Здавалося б, крапку поставлено, ще одну версію як таку відкинуто. Але журналіст не відкидає її і вводить до своєї розмови з авторитетною людиною. Ось такі драматичні «згустки», несподіванки, чесні, неупереджені факти і складають канву кожної розповіді, інтерв’ю, власних репортажів, написаних на чорнобильській хвилі. Тим-то їм віриш, трепетно переймаєшся написаним.

IMG 20191217 113541
* * *
Важко уявити сучасного журналіста без його проникнення у високу політику. Не став винятком і Станіслав Прокопчук. Отак і з’явилися в його творчому доробку розлогі розмови з першим Президентом незалежної України Леонідом Кравчуком, його наступником Леонідом Кучмою, колишніми Головою Верховної Ради України Іваном Плющем, секретарем РНБО Володимиром Горбуліним.
Мені особисто дуже припали до снаги вміщені в книзі дві розлогі розмови з директором Національного інституту стратегічних досліджень, доктором економічних наук, академіком НАНУ В. Горбуліним.
Поважний учений і політик, один із лідерів нації, В. Горбулін не втомлюється повторювати: «Маємо постійно пам’ятати, що проблема виживання Української держави — це не проблема наших союзників, партнерів чи ще когось — це наша проблема. І наші сили мають бути спрямовані саме на це — забезпечити її виживання.
Але не тільки виживання, а й розвиток. Стабільний інноваційний розвиток, без якого не посядемо гідного місця у глобальній системі економічних і військових відносин. А цей розвиток неможливий без науки».
У цьому розділі автор вміщує вельми цікаві роздуми ще одного українця, якого, без перебільшення, знає увесь світ. Мовиться про знаменитого творця мікромініатюр, народного художника України Миколу Сядристого.
Далеко не всім відомо, що він віддав мікромініатюрній творчості десь до семи відсотків свого життя. Всю решту часу Сядристий присвятив вивченню нашої драматичної історії, розвінчуванню тоталітарної комуно-фашистської системи.
Непросто «витягти секрети» з цієї геніальної людини, але Станіславу Прокопчуку це вдалося. Взагалі журналіст уміє підібрати ключик до серця кожного, з ким бесідує. Зрозуміло, що цьому передує не тільки чисто людський фактор, а й велика підготовча робота до бесіди зі своїм героєм.
Тим-то і Сядристий відкрив перед ним усього себе, що вилилось у дві яскраві публікації, уміщені в книзі. У них майстер мікромініатюри виступає як яскравий незалежний історик, філософ, публіцист.
Перегорнувши гори книг «революціонерів і реваншистів», тисячі й тисячі унікальних історичних документів, він доводить, що «марксизм — нацизм — фашизм — ленінізм — комунізм» мають багато спільного. Приміром, Гітлер і Муссоліні вважали себе учнями Леніна.
На основі глибокого аналізу прочитаного Микола Сядристий доходить висновку, що історія нас нічому не вчить, що ми її не знаємо і не робимо відповідних висновків.
«Суспільство платить величезні жертви за те, що воно приходить до правильних рішень із великим запізненням. Згодом люди ставлять пам’ятники тим особистостям, до яких вчасно не прислухалися. Ці пам’ятники великим людям нації, які говорили правду при житті, — своєрідна спокута натовпу за свою тупість, яку він виявив тоді, коли треба було прислухатися й приймати виважені рішення...»
Певен: кожен, хто прочитає ці глибокі й чесні думки Великого Українця, зрозуміє: попри все Україна не дрімає, вона прозріває, утверджується. Цією ідеєю перейнята вся книга.
* * *
Станіслав Прокопчук вдячний долі. Вона подарувала йому безліч зустрічей зі знаменитими людьми. Деякі публікації про них він розмістив у розділі «Епоха устами неповторних особистостей. 20 незабутніх інтерв’ю».
Знаний публіцист не раз удостоювався честі зустрічатися з легендарним авіаконструктором Олегом Антоновим, писати про нього. Саме Олег Костянтинович в одній із розмов звернув його увагу на молодого талановитого конструктора Балабуєва.
«Будете в інтерв’ю перераховувати провідних спеціалістів, — звернувся він до С. Прокопчука, — неодмінно поставте це ім’я серед перших. Перспективний конструктор». І справді, вже в 40 років П. Балабуєв стає головним конструктором КБ — першим заступником генерального конструктора.
Є в житті Станіслава Федоровича особлива сторінка, пов’язана з авіацією. Саме він у травні 1989 року був серед пасажирів наймогутнішого у світі літака «Ан-225» («Мрія»), на зовнішній підвісці якого тоді «примостився» 65-тонний космічний корабель багаторазового використання «Буран».
З того історичного демонстраційно-випробувального польоту і зав’язалася тривала дружба Станіслава з командиром повітряного судна Олександром Галуненком, який, як зазначає автор, виріс до заслуженого льотчика-випробувача, Героя України, справжньої людини-легенди, на рахунку якої 263 світових авіаційних рекорди. За 110 із них, установлених в одному польоті на «Мрії», його ім’я занесено до Книги рекордів Гіннесса.
У розгорнутому інтерв’ю «Не можна втрачати висоту» Галуненко відкрився журналістові й першому «серед пишучої братії» розповів про деякі нештатні ситуації, які йому довелося пережити в польотах і на яких він, людина скромна й стримана, досі ніколи не акцентував своєї уваги.
Кожному з уміщених двадцяти інтерв’ю притаманна своя «ізюминка», у кожному читач знайде для себе багато нового, досі незнаного.
Думається, що любителям прекрасного неодмінно ляжуть на серце роздуми знаменитих артистів Ади Роговцевої, Софії Ротару, Віктора Степанова.
Як людина духовно багата, вихована на людських цінностях, С. Прокопчук у своїх інтерв’ю в більшості випадків навертав «підопічних» на питання віри в Бога.
Дуже гарно відповів на це головний герой публікації «Актор — провідник задуму Господнього» В. Степанов. Ось його слова: «Я православний до самих кісток. І свято вірю, що душа людини безсмертна. Тіло тлінне, дух бадьорий. Тіло пішло, а дух у вигляді згустку енергії продовжує жити і вдосконалюватися».
Дещо інший, але вельми вражаючий погляд на це у знаменитого Миколи Амосова, ще одного героя книги: «Фізичного Бога немає, але ідея Бога існує. Вона цілком необхідна. Без ідеї Бога не буде міцної моралі, міцного стану суспільства. До Бога ми ще не вернулись — лише намагаємося повернутися».
У розмові зі знаменитим на весь світ лікарем і філософом С. Прокопчук добирав ті запитання, яких найбільше чекали читачі. І на кожне з них одержав чіткі відповіді, в яких — увесь внутрішній світ цієї людини, її непереборне прагнення зробити людей здоровими й щасливими.
Ці відповіді актуальні й сьогодні, бо в них — дорогоцінні, актуальні поради медичного світила тим, хто прагне затримати в собі молодий дух до старості.
Міцна, щира дружба єднала С. Прокопчука з таким народним лікарем-корифеєм, як Микола Касьян. У нарисі «Одержимий Касьян» журналіст згадує, що вони товаришували майже 30 років.
Свого часу знаменитий «костоправ» перебрав своїми чутливими пальцями хребці практично всіх космонавтів Союзу і членів союзного Політбюро. «Вилікував і Раїсу Горбачову, — і всерйоз, і піджартовуючи, казав Касьян. — За три сеанси вона стала здоровою, а я — народним лікарем СРСР».
За добу через руки Касьяна проходило близько 300 хворих вагою не менш як 50–120 кг. І кожного треба було підняти й струсити, щоб поставити зміщені хребці на місце. Навряд чи кожен штангіст, зазначає автор нарису, піднімає щодня на тренуванні по 25–30 тонн ваги. І так 45 років поспіль, майже без вихідних.
Якось С. Прокопчук делікатно зауважив Касьяну, щоб не трудився так важко, щоб зменшив навантаження. Той майже обурився: «Ти, Станіславе, знаєш, для чого я живу — заради цих нещасних людей, заради цих крихіток, особливо з бідних сімей, до яких байдужі «світила від медицини».
Є в Музеї незабутнього Касьяна в Кобеляках цілий розділ, присвячений тим доброчинцям, що постійно захищали і пропагували справу «Батька української мануальної терапії». На видному місці в цьому розділі — матеріали, присвячені Станіславу Прокопчуку. Так повелів сам Микола Касьян, нині вже незабутній.
* * *
От ми й перегорнули деякі сторінки книги, яка народилася на перехресті століть. Вона вийшла надто цікавою, глибокою, широкоформатною у відображенні життя. Це — справжня сучасна публіцистика, створена натхненним серцем журналіста, який багато чого в житті встиг побачити й пережити. Тож і сприймається вона як часточка пережитого й переболеного кожним із нас.
Попри велику напругу часу, який нам випало прожити і яка глибоко розкрита в цьому хвилюючому збірнику, він суціль просякнутий оптимізмом, твердою вірою в кращу долю українського народу, в неодмінну перемогу над темними силами, що дмуть на нас із Півночі, перемогою над внутрішнім безголов’ям. У цьому твердо переконаний і сам автор, який явив нам справжній взірець журналістської майстерності.
Книгу «На перехресті століть. У пошуках прозріння» цілком можна віднести до найкращих зразків серед сучасних журналістських видань. Вона й справді несе в собі красу української душі, дух доброти, людських чеснот, дух віри, надії й любові. І неспроста Станіслав Прокопчук із чистим батьківським серцем присвятив її світлій пам’яті свого улюбленого сина Дмитра, який поклав своє молоде життя у двобої з неправдою, в борні за справедливість.

Андрій МЕЛЬНИЧУК,
заслужений журналіст України

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».