Минають роки, десятиліття, змінюються люди, змінюється життя, а пісня залишається... Та пісня, без якої не відчути ні справжньої радості, ні душевного болю, ні справжньої любові. Такою зіркою була і залишається для нас Клавдія Шульженко. Їй ми і присвятили нашу виставу...» — зізналася О. Гаврилюк.
Не всі знають, що наша землячка Клавдія Шульженко (народилася в Харкові, певний час працювала в одному з харківських театрів, а потім щороку приїжджала в Україну) жодного разу не заспівала про Сталіна. Завжди лише про любов. Тому тема кохання — головна у виставі.
Режисером-постановником та заслуженою артисткою України, виконавицею ролі К. Шульженко Ольгою Когут був взятий саме воєнний період із життя співачки, коли найпереконливіше виявилися її мужність та громадський характер. Як відомо, Клавдія Іванівна щодня виступала з концертами на передовій. Не раз потрапляла під обстріл і могла сама загинути. Її голос підіймав дух бійців і командирів, зцілював поранених, наближав перемогу в тилу. Більше 500 концертів співачка дала у блокадному Ленінграді.
«Клавдія Іванівна була перш за все акторкою. Поглядом, жестом вона приковувала до себе увагу публіки. Глядачі чули кожне її зітхання, бачили кожен поворот голови. Кожну свою пісню вона виконувала як монолог, сповідь, і цим зачаровувала слухачів. Вона не любила співати під фонограму, навіть під записаний акомпанемент. У цьому я солідарна зі своєю героїнею. Адже якщо по-акторськи проживаєш пісню, кожного разу виконуєш її по-новому», — розповіла в одному з інтерв’ю Ольга Когут.
Звичайно, артистка, яка нині виконує зі сцени уславлені «Синий платочек», «Давай закурим!», «Прощай, любимый город», «Три вальса», поступається вокальними даними видатній співачці, але вона сповна компенсує цей недолік своїм драматичним талантом. За півтори години Ольга повною мірою проживає свою роль, стає єдиним цілим зі створеним нею образом.
Нестандартне сценічне вирішення Олексія Вакарчука (панорама блокадного Ленінграда, госпіталь, у центрі вантажівка, збоку рояль, у глибині — портрети Шульженко) допомагає заглибитися в епоху 40-х років минулого століття. А жива музика у виконанні Вадима Аскевича створює особливу, неповторну атмосферу.
Ось що сказала одна з глядачок після перегляду вистави: «Я дуже сподівалася, що спектакль мені сподобається. Дуже. Але я не очікувала, що він мене так вразить. До сьогоднішнього дня я не плакала на виставах. Мені здається, що більше, ніж це, я сказати не можу. Дякую». Дійсно, важче точніше передати емоційний стан після перегляду цієї постановки, яка не може не торкнутися сердець сучасного глядача.
Еду­ард ОВ­ЧА­РЕН­КО
Фо­то із сай­та те­ат­ру