Цього разу актор та режисер звернулися до творчості Ярослава Стельмаха (1949–2001), феномен драматургії якого полягав у тому, що навіть у так звані часи соціалістичного реалізму в літературі він не написав жодної кон’юнктурної п’єси, режисери самі виявляли бажання ставити його твори без вказівок згори, а актори прагнули бути задіяними у постановках за Я. Стельмахом.
П’єси драматурга, що їх можна віднести до нової хвилі 70–90-х років, повернули глядача до сучасного театру. У багатьох своїх творах він стверджував, що будь-яка душа — самостійна, незмінна і є абсолютною цінністю. Вже більше десяти років у репертуарі Київського академічного молодого театру представлено виставу «Синій автомобіль» за участю народного артиста України Олексія Вертинського, що за цей час по суті стала вже культовою. Отож потрібно було мати певну сміливість, аби здійснити нове сценічне прочитання п’єси.
«Синій автомобіль» можна вважати сповіддю автора про те, настільки складно бути творчою особистістю у нашому прагматичному світі. Іноді непросто народжуються звичайні слова, складніше з них створити речення, ще важче — твори, що складаються з цих речень. А потім твори стають книгами, які нерідко роками припадають пилом на бібліотечних полицях.
Тобто життя письменника — річ доволі заплутана, але водночас надзвичайно цікава. Непростий характер такої творчої людини і демонструє глядачам Михайло Фіца. З першої до останньої хвилини цієї вистави актор тримає глядача у постійній цікавості та напрузі, розповідаючи про довге і змістовне життя свого персонажа.
Михайло проживає життя п’єси Ярослава Стельмаха як своє власне. Йому досить природно вдається перейти від першої частини, сповненої гумору та парадоксів, до другої, трагічні нотки якої змушують зал, котрий щойно вибухав від сміху, на мить завмерти. А чи був персонаж п’єси колись щасливий? Мабуть, ще в дитинстві, коли йому подарували маленький синій автомобіль. Так, дійсно, щасливими ми буваємо найчастіше саме в дитинстві, але усвідомлення цього приходить лише з роками.
Ось що про виставу сказали самі глядачі. Катерина: «За силою емоційного впливу я не бачила подібних вистав. Михайло — просто актор із великої літери. Велике спасибі акторові та режисерові за цю виставу».
Іван: «Якщо буде можливість, то піду на цю виставу знову. Це настільки сильна робота, що важко говорити про її плюси та мінуси. Чудова п’єса, чудова постановка, чудова гра актора. Що тут ще говорити, лише «браво».
Однак Михайло Фіца скромніше оцінює свої заслуги, а успіху завдячує насамперед удало вибраному драматургічному матеріалу і збирається й надалі працювати над виставою.
Еду­ард ОВ­ЧА­РЕН­КО