— Найбільший і найдорожчий скарб, Василю Васильовичу, то Ваші друзі?
— Саме так. За життя — це мій найбільший скарб. Так велося по життю, що завжди з усіма намагався знаходити спільну мову, порозуміння.
Ось і на мій вечір прийшли ті, хто зміг, а це народні й заслужені артисти України Раїса Недашківська, Лариса Кадочникова, Лариса Хоролець, Людмила Марцевич, Володимир Смотритель, Ніна Ільїна.
Під зоряним небом планетарію зібралася велика й дружня плеяда творчої інтелігенції. Приїхали друзі з різних куточків України: композитори, актори, драматурги, сценаристи.
Мене порадував піснями Заслужений народний ансамбль пісні і танцю України «Дарничанка», який очолює заслужений працівник культури України Петро Андрійчук.
Голова правління Товариства «Знання» України Василь Кушерець, який перебував у відрядженні, висловив свої привітання через відеозапис. Вважаю, що це свято було для всіх моїх друзів водночас.
— Василю Васильовичу, Ваш послужний список такий завеликий... Ви й ні на мить не зупиняєтеся...
— Сьогодні я викладаю в Університеті сучасних знань культурологію й історію української культури. Мрію хоча б мінімальні знання з культурології передати сьогоднішнім студентам. Активний я і в громадській раді, що при Міністерстві культури України. Там працюю в експертній раді театрального мистецтва.
Зараз багато проблем виникає з конкурсною системою. Ці проблеми потрібно не тільки обговорювати, а й вирішувати. До того ж я — член наукової методичної ради з питань вищої освіти Міністерства освіти України. Тут також багато питань, над якими треба працювати.
Та найбільше моє багатство — це Національна спілка театральних діячів України. Я вже понад півстоліття член цієї Спілки. До речі, посвідчення отримав із рук Наталії Ужвій. А далі була співпраця у Спілці із Сергієм Данченком.
Посвідчення з підписами цих славетних особистостей — це мої найцінніші реліквії. Так само як і посвідчення члена Спілки письменників, яке мені вручав Юрій Мушкетик.
— Як починався Василь Неволов: де народився, про що мріяв?
— Народився на Дніпропетровщині, де спекотно, де широко й розлого. Через вісім років народився брат, а ще через вісім років — сестра. Ось така арифметика.
Коли мені було півтора року, в сім’ю прийшов вітчим Володимир. Власне, він став моїм батьком, який виховав мене ось такого. До слова, йому 92 роки, живе на Дніпропетровщині.
Я часто згадую село. Село — це свого роду рентген, коли ти нічого не приховаєш. Коли ти справжній і порядний. Саме звідти у мене перші і яскраві враження про «Наталку Полтавку» Івана Котляревського.
Сільська самодіяльність засіла глибоко в мою душу. Особливо сусідка, яка вечорами перевтілювалася на сцені в Наталку Полтавку...
— Як виношували думку вступити до театрального?
— Втаємничено писав листи на Кіностудію імені Олександра Довженка. Причому отримував відповіді, мовляв, треба добре вчитися, багато читати... До школи пішов дуже рано — мені й шести років не було.
На той час то було нетипово. Просто з мого крайка села всі друзі пішли до школи, а мені не було з ким гуляти. Навчатися сподобалося. В усьому встигав.
Любив хімію, математику, історію, літературу. В першому класі мені довіряли диригувати класним хором. До речі, моя перша вчителька Раїса Яківна Юхименко дожила до цього року й пішла за межу у віці 97 років.
Коли вступав до театрального училища, що в Дніпропетровську, співав: «Сонце низенько, вечір близенько»... Вже так засіла та «Наталка Полтавка» в мою душу...
Про мій вступ ніхто не знав. Ми жили в Кам’янському. Я поїхав на прослуховування. Із 25 можливих балів набрав 25.
Усе вже було зрозумілим. Але ж конкурс — 20 осіб на місце! Так і тримав до останнього все в таємниці. Аж раптом прийшов виклик на навчання. На сімейній раді вирішили, що поїду вчитися.
— Ви, мабуть, були наймолодшим і найуспішнішим студентом?
— Так, мені було 13. Був досить активним. Уже студентом став лауреатом конкурсу читців до 150ї річниці Тараса Шевченка. Диплом переможця мені вручала голова журі конкурсу Наталія Ужвій.
Дивовижні й унікальні вчителі зустрічалися на моєму шляху. У 15 років Станіслав Станкевич вивів мене на сцену Дніпропетровського музичнодраматичного театру ім. Тараса Шевченка.
А ще я стояв біля витоків телебачення: на Дніпропетровській студії вів телевізійний дитячий журнал. Любив поезію й літературу. Зробив переклад «Вишневого саду» Антона Чехова.
— У Вас була така перспектива, можна було залишитися в театрі...
— Вважав, що треба вчитись і йти далі. Працював у Малині. В народному театрі поставив драму про українське село Миколи Куліша «97» і став лауреатом фестивалю народної творчості.
Вступив на заочне відділення театрознавчого факультету Київського інституту імені Івана КарпенкаКарого. Мені поталанило вчитися разом із Богданом Ступкою, Оленою Гапоненко, Йосипом Ярошевичем.
— Та чомусь чиновницька посада перемогла: Ви пішли працювати в Міністерство культури і затрималися там аж... на 32 роки?
— Так долею випадку сталося. Вступив до аспірантури, писав кандидатську роботу. Якось на бульварі Шевченка зустрів однокурсницю Олену Гапоненко. Ось вона й запропонувала мені роботу з творчою молоддю в міністерстві. А це мені було до душі. Вважаю, що творчість не має обмежень.
— Ви працювали з багатьма міністрами культури. Кому б віддали перевагу?
— Усьому свій час. Я прийшов, коли був міністром Сергій Безклубенко. Працювали разом майже два десятки років. Потрясаючим міністром був Іван Дзюба. Прекрасним першим міністром незалежної України була народна артистка України Лариса Хоролець. Із Ларисою Іванівною ми й дотепер співпрацюємо і дружимо.
Роботу в міністерстві я постійно поєднував із педагогічною і творчою діяльністю. З театрами був нероздільний, то — моя стихія. Я мав можливість спілкуватися з відомими акторами всіх республік завдяки співпраці з Театром «Дружба».
— Сьогодні Ви є членом журі багатьох театральних фестивалів...
— Так, уже з десяток літ є членом Міжнародного театрального фестивалю «Мельпомена Таврії», який цього року проходив у Миколаєві, голова експертної групи фестивалю «Відлуння».
Минулого року переглянув 98 вистав як експерт «Київської пекторалі»... Мене це цікавить не тільки як театрального критика, а й як звичайного глядача.
— Василю Васильовичу, Ви вмієте підтримувати дружбу з відомими акторами...
— Так, років десять тому, а це й справді було перед 80річчям народної артистки Галини Яблонської, я не просто познайомився з нею, а й запропонував співпрацю. Саме я був ініціатором і перекладачем моновистави «Самотня леді», яка проходить з успіхом. А Галині Гілярівні вже ось і 90! Щастя в тому, що доля зводить мене з талановитими людьми. І я це ціную.
— Кому завдячуєте насамперед? Що б хотіли, можливо, змінити у житті?
— Насамперед дякую долі за все: свій вибір у житті, чудову дружину, доньку і сина, онуків. У своєму житті нічого не хотів би змінити. Стараюся зберігати добру пам’ять із тими, з ким ішов по життю.
Які ж заслуги й особисті риси Василя Неволова зробили його важливим для українського театру? «На мій погляд, перш за все компетентність і порядність, а ще — залюбленість у театр і людей театру», — так свого часу у передмові до книжки написав Герой України, народний артист України Богдан Ступка.

Людмила ЧЕЧЕЛЬ,
фото авторки