Зі столиці у глибинку
Занепад кіноіндустрії відбувався так швидко, що вже через кілька перших років незалежності руйнівні процеси майже остаточно доконали українське кіно. Кількість відзнятих художніх фільмів за рік зменшилася з 45 всього до чотирьох у 2000 році. Причому більшість фільмів, які таки спромоглися зняти на вітчизняних кіностудіях, у прокат виходили російською мовою.
Здавалось би, криза остаточно підім’яла під себе «найважливіше з усіх мистецтв». У тому числі документальне кіно, яке відігравало дуже важливу роль для суспільства.
Ще три-чотири роки тому про документальне кіно в Україні майже не згадували. Воно просто зникло. А спроби реанімувати його одинаками-аматорами нагадували скоріш любительський марафон на витривалість, ніж системний та професійний підхід у масштабі держави.
Але останні новини з відродження документального екрана дивують своєю результативністю. Виявляється, документальне кіно в Україні не тільки є, але й стрімко відвойовує колись утрачені позиції. Більш того, виходить на міжнародний рівень.
Підтвердження цьому — проведення в Полтаві майже одночасно двох фестивалів документального кіно. 8–9 вересня в місті на Ворсклі пройшов VIII Всеукраїнський екологічний кінофестиваль «Полтава-ДОК», учасниками якого стали кінодокументалісти з Луцька, Житомира, Полтави, Дніпра, Кременчука, Одеси, Рівного, Києва, Гадяча.
А вже через тиждень (14–16 вересня) полтавців та гостей обласного центру запросили на ІІ Міжнародний фестиваль документального патріотичного кіно «КіноДок», участь у якому взяли українські і зарубіжні аматорські та професійні творчі колективи з України, Грузії, Швеції.
Організатором фестивалю екологічного документального кіно, який уже увосьме проходить у Полтаві, виступив директор фестивалю «Полтава-ДОК» Олександр Калашник, відомий полтавський кінодокументаліст.
Саме за його ініціативи та наполегливості в обласному центрі 2010 року і було започатковано кінофестиваль документального кіно «Полтава-ДОК». Полтавським документалістам удалося зацікавити глядачів своєю тематикою, бо проблема охорони навколишнього середовища нині болить більшості полтавців.
Після успішних дебютів на Міжнародних кінофестивалях документального кіно у Швеції, Фінляндії, Естонії, Індії тощо, де полтавські документалісти заявили про себе вже як досвідчені творці короткометражного кіно, вони наважилися на проведення Всеукраїнських фестивалів документального кіно «Полтава-ДОК» на тему екології.
«8–9 вересня ми провели вже восьмий екологічний кінофестиваль у рамках «Полтава-ДОК», учасниками якого стали кінодокументалісти з Луцька, Житомира, Полтави, Дніпра, Кременчука, Одеси, Рівного, Гадяча, Києва... — розповів «ДУ» О. Калашник.
Конкурсний перегляд було поділено на два блоки — «Мистецтво жити» та «Людина та природа». Саме на ці теми і пропонували журі свої фільми 24 учасники фестивалю, які презентували 31 конкурсну кінострічку...»
Конкурсна боротьба під час перегляду стрічок розгорнулася між документалістами, котрі претендували на головні призи. Журі «Полтава-ДОК», яке очолив Борис Савченко — народний артист України, кінорежисер, сценарист, письменник, визначилося з переможцями.
Серед таких стрічок у номінації «Людина та природа» стали фільми «Сім природних чудес Волині» Руслани Мельник із Луцька, «Безхатні тварини» Катерини Стрельченко з Дніпра, вдала мультиплікація в стилі дитячого малюнка «Подаруйте птахам чисте небо» Володимира Комара з Кременчука.
Заслужену перемогу в номінації «Людина та природа» одержав полтавець Дмитро Вовк — автор фільму «Борщик у глиняному горщику», який розповідає про «Фестиваль борщу», що його проводять в Опішному на Полтавщині.
У номінації «Мистецтво жити» конкурсанти представили найбільше документальних стрічок. Журі присудило перемогу стрічці «Кавалери» Віктора Булиги з Рівного.
Крім цих фільмів, дипломами фестивалю відзначено фільми «Дума про сина» В’ячеслава Бігуна за кращий сценарій та його втілення, «Безхатні тварини» — за кращу операторську роботу Дмитра Панкова, дитячо-юнацьку студію «Березіль» із Кременчука за вдалий дебют.
Цікаво, що реанімоване документальне кіно завойовує не тільки зали столичних кінотеатрів, але й утверджується в провінції. Приміром, організатори «Полтава-ДОК» не обмежилися лише одним обласним центром України — Полтавою, а в пошуках потенціального глядача просуваються в глибинку.
«Ми хочемо зробити так, щоб фільми-переможці подивились якомога більше наших земляків, — поділився О. Калашник. — Тому плануємо вже найближчим часом продемонструвати кінострічки, які стали лауреатами фестивалю, в районах області...»

Від Попелюшки до... «Берегині»
Якщо ігрове кіно в Україні хоча повільно, але впевнено знаходить свою дорогу до глядачів, то доля документальних стрічок менш удала. Це підтвердили і організатори ІІ Міжнародного фестивалю документального патріотичного кіно «КіноДок».
У день відкриття фестивалю на прес-конференції в Полтаві голова журі «КіноДок», голова Національної спілки кінематографістів України, кінокритик, сценарист, лауреат Державної премії України імені Олександра Довженка Сергій Трамбач зазначив, що нині у світі проходить велика кількість фестивалів. Що свідчить про те, що попит на кіно постійно зростає. А от документальне кіно все ще перебуває в ролі патериці.
«З прокатом документального кіно нині справді є проблеми. Тож подібні фестивалі — це спосіб подивитися, навести фокус на певні явища, зрозуміти тенденції в кінематографі. До того ж це ще й спосіб спілкування з глядачами...» — констатував С. Трамбач.
Про завдання документалістів представникам ЗМІ розповів і член журі «КіноДок», відомий кінорежисер, заслужений діяч мистецтв України, лауреат Державної премії України імені Олександра Довженка Михайло Іллєнко. Метр українського кінематографа наголосив, що нині головним завданням для кіно є створення спільного міфу — національної ідеї.
«З 1991 року і до початку 2000-х ми фактично втратили зв’язок із глядачем. Сьогодні ж поступово налагоджуємо його. Для об’єднання нам потрібні коди, паролі, спільний міф. Саме це працюватиме на солідарність. Саме це є головним завданням сучасного документального кіно», — зауважив М. Іллєнко.
Чому для проведення фестивалю обрали саме Полтаву? У Полтавській ОДА з відповіддю на це запитання не вагаються:
«Ми раді приймати ІІ Міжнародний фестиваль патріотичного документального кіно на Полтавщині. Наш рідний край колоритний і неповторний.
Недарма на його теренах Олександр Довженко знімав фільм «Земля», який, до слова, за версією ЮНЕСКО, входить до списку топ-5 шедеврів світового кінематографа, — зазначив на відкритті фестивалю заступник голови Полтавської ОДА Микола Білокінь. — Нині маємо можливість переглянути фільми, які пишуть нашу історію...»
Схоже, «КіноДок» зробив свій помітний внесок у боротьбу документального кіно за вітчизняного глядача. Увазі глядачів було запропоновано два десятки кінострічок відомих українських документалістів, серед яких фільми Сергія Волкова «Стіна», Андрія Боркунова «Музика наша зброя», В’ячеслава Бігуна «Серце мами Гонгадзе», Юлії Гонтарук «Сором», Євгенії Мельнік «Авдіївка», Василя Глинчака «Мій друже єдиний», Світлани Шимко «Ленінопад».
Перегляд відбувався в престижному полтавському кінотеатрі «Wizoria Колос» (оренду кінотеатру, вхід до якого для полтавців був безплатним, та інші витрати, пов’язані з кінофестивалем, оплатила Полтавська обласна влада. — Авт.).
Програма триденного фестивалю «КіноДок» передбачала багато інших цікавих заходів, безпосередньо не пов’язаних із кіно, але покликаних «розбудити» полтавців та привернути їхню увагу до фестивалю, який проходить в їхньому рідному місті.
Так, одночасно з переглядом конкурсних фільмів було організовано зустрічі глядачів із майстрами кіномистецтва, різноманітні виставки, концерти, конференції, велопробіг, турнір із бойових мистецтв, виставка раритетних автомобілів, працювало містечко майстрів, виступали кращі музичні колективи Полтавщини та країни тощо.
Головним призом фестивалю стала статуетка «Берегиня». Крім неї, переможцям вручили ще і грошові премії, розмір яких не називають.
* * *
У колі організаторів та глядачів обох кінофестивалів, котрі пройшли у Полтаві, не приховували своєї стурбованості відсутністю належної уваги до вітчизняного документального кіно. Нині воно відроджується не стільки завдяки турботі держави, а радше завдяки невтомній праці ентузіастів, чиї лави поповнюються професіоналами.
Головним чинником, який стримує розвиток та популяризацію документального кіно в Україні, називають його неприбутковість. Тому проведення подібних кінофестивалів дає відчутний поштовх розвитку українського документального кіно. Кіно, яке має вже незабаром зайняти свою нішу у вітчизняному кінематографі і стати вагомим атрибутом сучасної української культури.

Олександр БРУСЕНСЬКИЙ,
м. Полтава