Культура
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
П'ятниця Вересень 24, 2021

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 21 Вересень 2018 15:58

Володимир Кальненко: є знаки у житті людини

Rate this item
(0 votes)

Художник Володимир Кальненко народився на Київщині. Свого часу навчався в Інституті імені Рєпіна (Петербурзька художня академія, саме та, в якій навчався Тарас Шевченко).

Там, на берегах Неви, започаткував «Тарасові ночі». А у 1986 році, коли вибухнув Чорнобиль, художник повертається в Україну. Бо зболіла його душа прагнула відроджувати українське мистецтво.
17 вересня в Музеї гетьманства, що в Києві, відкрито виставку «АПОКРИФИ» українського художника — живописця, ілюстратора, педагога Володимира Кальненка.

Два масштабних триптихи — «Майдан» та «Усім борцям за волю України» демонструють його біль, його виклик, його «закований у художній пензель патріотизм».
У картинах поєднано автобіографічні моменти (зображення власного синабійця, цитування власних картин) із постмодерністичними елементами, біблійними сюжетами, постреволюційними і вічними символами.
Мистця формувало село. Володимир Кальненко переконаний:
— Кожна людина запрограмована. Це абсолютно доказово. Якщо людина йде своєю стезею, вона неодмінно досягне успіху. Я пригадую своє дитинство. Ранок. Сонце викотилося з Нових Безрадич (село на Київщині).
Я вибігаю з хати, мчу запиленою дорогою і кричу: «Сонце! Сонце!» Іноді в пам’яті зринають такі картини... Наприклад, образ рідної бабусі Катерини, яка вкладала в мою душу любов до Тараса Шевченка...
Малювати Володимир почав рано і де тільки можна. Затамовуючи подих, спостерігав, як працював сільський маляр дядько Семен. А ще йому до безтями подобався запах тих фарб: аж у голові паморочилось!
Якось батько побачив, як син малює вугіллям на стінах старої клуні. Бажання малювати зростало. І тоді четвертокласника батько привіз на навчання до Київської художньої школи імені Тараса Шевченка.
Йому поталанило на педагога — навчався у графіка Олександри Павловської. Перед ним відкрилися двері у світ мистецтва. Частенько бував удома у родині Якутовичів.
Одного дня, нікого не попередивши, він зривається і їде до Петербурга, аби на власні очі побачити шедеври світового мистецтва. Звідти пише захоплюючі листивраження своєму педагогу. Пізніше мудрий педагог стане на захист Володимира і його не звільнять із художньої школи...
Успішно закінчивши художню школу, через два роки Володимир вступає до Інституту живопису, скульптури та архітектури імені Іллі Рєпіна в Ленінграді.
Сам художник вважає за успіх стати студентом академії. Митець отримує добру підготовку з рисунка, майстерно опановує живопис, стає одним із найкращих копіювальників Рембрандта.
За кілька років до диплома розпочинає роботу над картиною «Гоголь». Та, оскільки рік закінчення Володимиром інституту було оголошено ленінським, йому довго не затверджують тему диплома.
І все ж ця робота була прийнята на ХІV Всесоюзну виставку вибраних дипломних робіт студентів художніх вишів, з якої... полотно таємничемістично зникло. Ну зовсім погоголівськи.
— Я знав: рано чи пізно — повернуся на Україну, — розповідає художник. — Бо ж рано чи пізно вірні діти повертаються до матерів. А до того треба було жити й працювати, а Україну плекати у зраненім тугою серці.
Своєрідним прозрінням для художника стає знайомство з народною картиною, зокрема славнозвісними «Козаками Мамаями». Власне, він знайшов своє, рідне, знайоме з дитинства.
Воно давно в ньому жило, лише треба було сказати самому собі: «Саме це — твоє!» Так народжуються й постають роботи «Автопортрет з «Козаком Мамаєм», «Я — Козак Мамай, мене не займай», «Вставай, козаче молодий, твоя Вкраїна плаче!»
Саме таким чином митець стверджував — український народ є і завжди буде! Він гостро відчуває тугу за рідним краєм. Але ностальгія для нього — це не страждання, а вияв любові до рідної землі.
Тоді й з’являється цикл полотен на мотив «повернення додому»: «Летіли лелеки з далекого краю», «Любов у неї очі відняла, кохання забрало вуста», «Якщо помножити любов усіх людей»...
Володимир Кальненко створює свій світ, живучи поза Україною. Він влаштовує щотижневі зібрання українців — так звані «четверги в майстерні». Стає одним з організаторів проведення щорічних Шевченківських вечорів у Ленінграді.
Йому вдається збирати український гурт звідусіль до меморіальної кімнатимайстерні Тараса Шевченка в Академії мистецтв.
Саме він, Володимир Кальненко, започатковує традицію не спати в ніч із 9го на 10 березня з 1964 року... Тлумачить це так: «Українцям в Україні і світі не можна спати в цю ніч, бо проспимо...»
У «Тарасову ніч» у майстерні художник розвішував на стінах портрети кобзарів, які приїжджали на вечори. В майстерні звучала жива бандура, читали «Кобзар» Шевченка. Вечори надихали художника на створення мистецького циклу «Кобзарі України», які нині експонуються в Музеї кобзарства в ПереяславіХмельницькому.
Якось в один із приїздів до Переяслава, що на Київщині, трапилася дивна історія з козацькою бандурою видатного майстра Олександра Корнієвського.
Сам художник розповідає:
— Було це, здається, в сімдесятих роках. Я приїхав у Переяслав і твердо вирішив купити бандуру. Де, як — про це не думав. На вулиці спитав у чоловіка: «Де у вашому місті можна купити бандуру?»
І що ж, він каже: «Я можу продати, але вона побита, її треба буде відремонтувати». Виявилося, що цей інструмент дуже довго, може, й років двадцять, значився в міліції у якійсь справі як «вещдок», і коли він переїжджав на інше місце, виявився зовсім непотрібним.
Цьому чоловікові її хтось із міліцейських начальників і віддав, мовляв, бери, діти будуть гратися. Я вже не пам’ятаю, скільки за неї заплатив, мабуть, рублів 40, не більше.
У Ленінграді мені порадили, що відремонтувати її зможе лише колишній реставратор Ермітажу. Знайшов його адресу. Він узявся за однієї умови: візьме не грошима, а спиртом. То я потім по всіх аптеках ходив 20грамові пляшечки скуповувати.
Згодом виявилося, що бандура ця — роботи Олександра Корнієвського. От і виникає три запитання: де взялася в Переяславі його робота, якщо він там ніколи не був? Чому бандура опинилася в міліції? Що це за літера «Д» на корпусі інструмента?
Є над чим попрацювати дослідникам. Мені, на жаль, немає коли цим займатися. Потрібно творити — малювати, поки Господь дає на те сили.
Володимир Кальненко повертається в Україну саме тоді, коли сталася Чорнобильська катастрофа. На відміну від тих, хто втікав подалі, він вважав, що повинен бути вдома, на рідній землі.
Свого часу знайомиться з гончарами Опішного. Це дає йому потужний поштовх до творчості. На його картинах з’являються тексти віршів, народних пісень. А 8–22 травня 1991 року Володимир Кальненко стає провідником пішого походуреквієму «Останнім шляхом Кобзаря», присвяченого 139річчю перенесення праху Тараса Шевченка.
Саме він несе посмертну маску Шевченка від Петербурга до Києва. 21 травня на теплоході «Кременчук» піднімає український прапор, один із перших в Україні.
2001го, коли Папа Римський Павло ІІ приїжджав до України, мав честь із ним зустрітися. Зустріч відбулася біля церкви Святого Миколая.
— Він благословив мене,— розповідає Володимир Кальненко,— й тихо мовив: «Тяжкий шлях українця, але тобі треба ним іти». Я був зачудований, що він знає мою рідну мову. Отож одразу почав писати картину «Папа Римський розмовляє українською».
До речі, картина перебуває в Канаді. А у майстерні художника, що на вулиці Бориспільській, є копія роботи. Понтифік намальований на тлі тріснутої ікони. Поряд — ангел і україночка, яка гладить ягнятко.
Він справді неперевершений — Володимир Кальненко. Ми ще довго будемо відкривати його дивосвіти. А він обіцяє ще не раз нас подивувати своєю неординарною майстерністю.

Людмила ЧЕЧЕЛЬ,
фото автора

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».