Режисер намагався з-поміж фактів біографії і творчого доробку Тараса Шевченка відшукати те, що в радянські часи ігнорувалося. Тоді постать Кобзаря трактували лише як революціонера-демократа, борця за народну свободу. Насправді ж він був нестримним бунтарем, а до того ж ще й освіченою людиною. У цьому можна вкотре переконатися, ознайомившись із листами та щоденниками митця.
Приміром, поет писав про те, що Данте був вигнаний зі своєї країни, але при цьому йому не забороняли писати й малювати, як самому Тарасу Григоровичу. Шевченко був знайомий із творчістю цього італійського класика, а також цікавився працями Шопенгауера, інших майстрів світової літератури.
Для багатьох також буде відкриттям, що Шевченко дуже поважав і цінував російську театральну культуру, російську літературу, часто говорив із захопленням про творчість Гоголя і Лермонтова. Так само і російські письменники віддавали належне тому, що творив Тарас Григорович. І це лише частина невідомої донині інформації про Шевченка, яку можна отримати, побачивши цю виставу.
«Завжди один» — спектакль не тільки про Тараса Шевченка. Насамперед, це постановка про талановиту людину, яка була зацькована системою, залишилася віч-на-віч із репресивним апаратом і розчавлена ним. Артисти не намагаються буквально зіграти Шевченка. Від його імені вони проживають тексти, знаходять у них і загальнолюдське, і приватне звучання. Як відомо, талановиті люди живуть передчуттям. Саме таким передчуттям живуть і учасники вистави.
Цікавий режисерський прийом — Тараса Шевченка грають відразу два актори — Петро Панчук та Дмитро Савченко. При цьому якщо перший говорить українською мовою, то другий — російською. Що цим хотів показати режисер, можливо, це продовження теорії, що в Шевченка було дві рідні мови? Напевно, що ні. Але ж не забуваймо, що значна частина творів Шевченка була написана саме російською. І щоб краще зрозуміти митця, варто згадати його щоденник і листи, уривки з яких мовою оригіналу і декламує Дмитро Савченко.
Дехто може здивуватися, що до вистави потрапили і уривки з «Мертвих душ». Але тут варто зазначити, що Шевченко багато писав про Гоголя. Він просив Рєпніну надіслати йому «Мертві душі». Читав цей твір із насолодою, а також говорив, що Гоголь — «істинний знавець серця людського». Саме тому у виставі цей твір виринає як спогад. А вірш Лермонтова «Выхожу один я на дорогу» з’являється через те, що Шевченко неодноразово згадував його на самоті вночі у киргизькому степу.
Можна сприймати чи не сприймати українсько-російського Кобзаря. Але те, що російський театр звернувся до української культури, не може не викликати поваги до цього творчого колективу. До того ж майже половину вистави звучала українська мова, а це для Театру російської драми явище унікальне.

Едуард ОВЧАРЕНКО