Едіт Піаф», в якій виконавиця створила досить переконливий образ однієї з найвидатніших співачок минулого століття. А наразі порадувала новою історією, яку водночас можна назвати і красивою, і страшною.
Розповідь ведеться у формі спогадів Маргарити. Вона, вірменка за національністю, народилася в Баку. Як і кожна дівчина, мріяла про кохання — велике і світле. Він — Абульфаз, азербайджанець. Були часи, коли на національності мало хто звертав увагу. Але настав 1990 рік. Геноцид вірменів у Баку... Жахи погромів... Грабежі... Підпали... Вбивства... Батьки втрачали своїх дітей, брати — сестер, чоловіки — дружин.
Маргарита знову і знову згадує ті жахливі і водночас наповнені щастям дні. Двоє молодих людей грають весілля, молода родина чекає на поповнення. Для них майбутнє має сенс, тільки якщо вони разом. Проте на шляху любові виникають бар’єри, унікальні для періоду і місця: азербайджанець не може жити в законному шлюбі зі своїм ворогом — вірменкою. Та чи здатна міжнаціональна ненависть стати на шляху їхньої любові? Режисер, а за нею артистка намагаються дати відповідь на це вкрай складне запитання.
«За зовнішньої статичності й стриманості рухів актрисі Олені Дудич вдається створити значний обсяг миттєвостейпереживань, інтонаційно, лише емоцією голосу, мімікою, пластикою, паузами, сповненими відчуттям, що сльоза осьось проллється. Вона прагне своєю історією зробити художнє узагальнення, мистецьку проекцію долі її героїні на долі багатьох жінок у різних країнах. Історія її Маргарити трагічна, наче коротке життя Джульєтти, хоча й без фізичної загибелі, та пережите героїнею схоже на пекло», — написав театральний критик Василь Неволов.
Лише дивом Маргариті вдалося вирватися з цього пекла. Доля закинула її до Москви. Тут, звичайно, вірменів не знищували фізично, але від москвичів можна було побачити лише байдужість або зневагу. Довгих сім років чекала Маргарита нової зустрічі з Абульфазом. І ці роки пережити було не легше, ніж місяці вірменських погромів у Баку. Проте на цьому випробування не завершилися, адже подружжю відмовили в наданні візи в Посольстві США, тому що не повірили в їхню красиву і страшну історію.
На сцені лише один стілець. Проте біла сукня виконавиці стає немов декорацією. Вона може бути звичайним одягом, а ще — скатертиною, хусткою або шаллю. Допомагають зрозуміти внутрішній стан героїні мелодії з присмаком вірменських мотивів.
Напевне, потрібен певний час, аби осмислити все побачене на сцені. Страшно, якщо люди, які ще вчора були добрими сусідами, сьогодні починають вбивати одне одного. На жаль, події, змальовані у виставі, багато в чому перегукуються з тим, що відбувається нині в Україні.
Едуард ОВЧАРЕНКО