Культура
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Вiвторок Жовтень 20, 2020

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 21 Жовтень 2016 23:43

Як держава боролася з почуттями?

Rate this item
(0 votes)

Се­ред остан­ніх по­ста­но­вок На­ціо­наль­но­го ака­де­міч­но­го те­ат­ру ро­сій­ської дра­ми іме­ні Ле­сі Укра­їн­ки осо­бли­ву ува­гу ба­га­тьох гля­да­чів при­вер­тає ви­ста­ва «Вар­шав­ська ме­ло­дія», яку за п’єсою Лео­ні­да Зо­рі­на здійс­ни­ла ре­жи­сер Оль­га Гав­ри­люк.

Ця вистава — історія про світле, зворушливе, можливо, трохи сумне кохання. Колишній фронтовик, а потім студент, який вивчає ази виноробства, зустрів наприкінці 1946 року в Москві дівчину з Польщі, що навчається в консерваторії. Випадкова зустріч переросла у теплі, взаємні почуття. Здається, ніщо не може стати на заваді закоханим, але 15 лютого 1947 року вийшов указ, який забороняв радянським громадянам шлюби з іноземцями...
Через десять років Гелена та Віктор зустрілися у Варшаві.

У кожного з них своє життя, родина. В їхніх серцях ще жевріли теплі спогади про першу зустріч, але чимало умовностей, які сучасному глядачеві можуть здатися надуманими, завадили героям залишити все, з’єднати свої долі і бути щасливими.
Минуло ще десять літ, і знову зустріч. Цього разу в Москві. Віктор та Гелена розлучилися, вже втратив чинність закон, що забороняв одружуватися з іноземцями, але, можливо, тепер головна проблема персонажів не в обставинах, а в них самих?
«Головне — це тема приреченості. Кохання приречене, тому що держава зуміє розтоптати вас своїм паровим катком. І, зробивши свою роботу, вона задоволено потирає руки над вашим прахом і прахом ваших почуттів. І дві людини, коли вони нарешті зустрічаються, можуть з’єднатися. Але їм немає вже чим з’єднуватися», — писав Леонід Зорін.
Уперше постановку цієї п’єси здійснив 1967 року Рубен Симонов у Державному академічному театрі імені Вахтангова. В ній грали відомі актори Михайло Ульянов та Юлія Борисова. Розпочавши репетиції п’єси, яка спочатку мала назву «Варшав’янка», Р. Симонов зіткнувся з протидією цензорів, які відмовлялися ставити гриф «дозволено» доти, доки з вистави не приберуть інформацію про указ від 15 лютого 1947 року. Режисерові вдалося зберегти ключові фрагменти п’єси, але назву її довелося змінити на «Варшавську мелодію».
Того ж року вистава за цим твором уперше поповнила репертуар Київської російської драми. Спектакль, в якому роль Гелени грала Ада Роговцева, виконувався 670 разів і протримався на сцені майже два десятиліття.
У новій виставі режисер та актори не ставляють крапок, а дають змогу глядачам пофантазувати, як могла далі скластися доля Віктора та Гелени. Відчувається, що молоді актори театру Аліса Тункевич та В’ячеслав Николенко глибоко перейнялися своїми персонажами. Створені ними герої вражають своєю достовірністю.
Аби відтворити добу сорокових, а потім п’ятдесятих, шістдесятих років, чималу роботу здійснила автор сценографії та костюмів Є. Дробна. Разом з акторами глядач побуває у філармонії, кімнаті студентського гуртожитку, варшавському ресторані, акторській вбиральні. Уривки з радіопередач тих років російською та польською мовою додають достовірності зображуваному на сцені.
Майже всі покази вистави відбуваються при аншлагах, а це дає підстави сподіватися, що постановку чекає довге сценічне життя.
Едуард ОВЧАРЕНКО

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».