Культура
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Недiля Жовтень 25, 2020

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 11 Липень 2014 03:00

Діалог із паралельними світами

Rate this item
(0 votes)

Нині гостро відчувається брак якісної сучасної драматургії. Та було б помилкою стверджувати, що вона взагалі відсутня або нецікава українським театрам. Приміром, у репертуарі Класичного художнього альтернативного театру вже кілька років представлена вистава за твором Андрія Кисельова та Євгена Рушковського «Єврейський годинник». А нещодавно тут народився спектакль «Морг № 5» за п’єсою української письменниці Неди Нежданої «Той, що відчиняє двері». 

Може виникнути запитання, чому театр, який має у своїй назві слово «класичний», ставить сучасну драматургію. «Коли ми беремося за сучасну літературу, то впевнені, що пройде певний час, і вона стане класикою», — зазначила художній керівник КХАТу Катаріна Сінчілло.

Можливо, пропонований наразі твір ще зарано називати класикою, але за 15 років від дня написання він встиг завоювати прихильність глядачів далеко за межами України, був перекладений на більшість європейських мов, а останні прем’єри переглянули глядачі Франції та Австралії. Кілька років тому сценічне прочитання п’єси відбулося на сцені Київського театру-студії «Міст».

Очевидно, було б не зовсім коректно порівнювати ту постановку з новою роботою КХАТу, але сам твір у режисерському прочитанні кхатівців сприймається як інша п’єса. Він став звучати актуальніше, почали більш контрастно проявлятися асоціації із сьогоденням. А це засвідчує, що Н. Неждана має дар пророцтва.
Історія двох жінок (артистки Катаріна Сінчілло та Ірина Бенюк), які опинилися у зачиненому приміщенні моргу, навряд чи залишить когось байдужим. Спочатку Вірі та Вікторії здається, що вони вже на тому світі, потім, що залишилися після ядерної війни як останні люди на цім світі. А можливо, це лише божевільня чи будинок розпусти? У зачиненій іззовні кімнаті час від часу дзвонить телефон, але телефонні поради не дають ясності і ще більше заплутують героїнь. Після останнього дзвінка жінки дізнаються, що тепер мають право вибору, як розпоряджатися своєю подальшою долею. Проте чи готові вони зробити цей вибір?
«Вистава нагадує кожному про щось своє, близьке лише йому. А в кожній постановці п’єси ми бачимо нові її сенси. Сьогодні вона набуває нової актуальності. Морг — зависання в системі, яка заважає нам жити. Ми зараз зрозуміли ближче, що таке смерть. Вибір сприймається інакше. Адже від особистого вибору кожного нині залежить, по який він бік барикад», — зазначила автор.
Життя — це дар Божий. Але як ми ним розпорядимося — залежить від кожного з нас. Це ж саме стосується і нашої держави. Незалежність України — також Божий дар, і як розпорядитися цієї незалежністю, ми обираємо самі. На жаль, дотепер не зовсім вдало. Сміх у спектаклі переходить у сльози і навпаки. Саме так відбувається і в житті.
Зберігши авторську канву, творці вистави привнесли чимало цікавих творчих знахідок. Зокрема, тут з’явився чорний Кіт (заслужений артист України Віктор Кошель). Очевидно, новий образ виник неспроста, адже ця тварина, на відміну від людей, уміє робити правильний життєвий вибір. А коли під завісу Кіт виливає на себе молоко, то це можна вважати очищенням.
Інша знахідка — своєрідні пародії героїнь на представників як лівих, так і правих політичних партій, що, незважаючи на ідеологічні відмінності, насправді є однаковими за своєю сутністю, і їхня єдина мета — будь-що прийти до влади. Це не є прямим копіюванням нашої дійсності, адже те ж саме відбувається в усьому світі. Наприкінці вистави героїні одягаються у синьо-жовті кольори, ще раз підкреслюючи, що перед вибором — як жити далі — опинилася не лише кожна з них, а й уся Україна.
Окремо варто сказати про гру акторів. У кожній виставі вони створюють нові образи, що дуже відрізняються від попередніх. Та найбільше здивував Віктор Кошель, який раніше виконував ролі шляхетних героїв, а тепер втілює на сцені образ звичайного кота, що не промовив протягом усього спектаклю жодного слова. Проте це той випадок, коли слова і не потрібні, бо інколи рух тіла чи навіть погляд можуть бути значно важливішими від багатослів’я.
У виставі чимало йдеться про смерть. Але звернення до цієї теми не викликає відчуття приреченості. Скоріше, воно змушує замислитися над тим, як потрібно цінувати кожну мить свого життя та життя близьких тобі людей, оскільки ніхто не знає, яка мить буде останньою.

Едуард ОВЧАРЕНКО 

 

 

 

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».