Батько Дмитра Яворницького — Іван Якимович Яворницький (1827–1885) походив зі збіднілого дворянського роду, родоначальник якого належав до козацької старшини. За свідченням самого Яворницького, з діда-прадіда він був панського коліна. Свій родовід учений виводив від панів з Галичини, які з часом оселилися у Зміївському повіті на Харківщині.
Батько Дмитра Яворницького належав до духівництва, а останнім місцем служби його було село Сонцівка, де він був дяком. За словами самого Дмитра Івановича, його батько «грамотій самоучка», добра і розумна людина, хоч і не вчився ні в якій школі, а сам із себе вивчивсь писати й читати.
Мати вченого — Ганна Матвіївна Терновська (1830–1916) була простою селянкою. Сім’я жила бідно, у селянській хаті. Походження власного прізвища Д. Яворницький пояснював від «явора», або «яворника». «Дід і батько мій, — читаємо в його листі до письменника та видавця В. Л. Левицького, — писались Яворницький, а мені у школі якийсь дурінь причіпив букву «Е», і вийшов я «Еварницький», а воно на ділі «Явор», дерево таке, що здаєтця на клена, тілько листя зеленіше, із зубцями на кінцях, і більше від листя клена» (написання збережено. — Ред.).
Дитинство вченого минуло у скрутних умовах матеріальних нестатків. Проте батько намагався дати синові освіту, залучаючи його до читання. Довгими зимовими вечорами, коли родина збиралася у маленькій хатинці, батько по складах читав дітям книжки. Мати пряла, а Дмитро з сестрою Горпиною лежали на печі й захоплено слухали. Особливе враження справив на маленького Дмитра твір Миколи Гоголя «Тарас Бульба». Трагічний образ головного героя глибоко запав у душу шестирічного хлопчика. Він невтішно ридав над долею козака Тараса Бульби. Пізніше Яворницький згадував, що «як дочитали до того місця, де Бульбу вішають, сльози, дитячі сльози, градом котились у мене із очей». Звідтоді й назавжди захопився Дмитро історією Запорозької Січі та її козаків.
Народився майбутній хранитель козацького духу 6 листопада 1855 року в селі Сонцівка Харківського повіту (нині село Борисівка Дергачівського району Харківської області). З 1867-го навчався в Харківському повітовому училищі. 1874 року вступив до Харківської духовної семінарії, але не закінчив її, й у 1877-му вступив до Харківського університету на історико-філологічний факультет. З 1877 року, відмовившись від офіційно запропонованої на факультеті теми із загальної історії, починає студіювати історію Запорожжя.
Слухає лекції Олександра Потебні та Миколи Сумцова, вільнолюбні ідеї яких вплинули на формування світогляду Яворницького в умовах заборони царським урядом у 70-80-х роках українського слова та переслідувань українських діячів культури. По закінченні університету 1881 року був залишений як обдарований студент позаштатним стипендіатом для підготовки до професорського звання. Водночас працює у 3-й Харківській чоловічій гімназії викладачем історії.
У 1881–1882 роках вийшла перша його праця — «Виникнення і будова Запорозького Коша», за що його було позбавлено університетської стипендії. Здійснює експедиції по місцях Запорозької Січі. З весни 1884 року читає серію публічних лекцій під назвою «Про запорозьких козаків», бере участь у роботі Історико-філологічного товариства разом із О. Потебнею, М. Сумцовим, Д. Багалієм, П. Єфименком. Утім, університетське начальство, за сепаратизм та відверте українофільство, звільняє Яворницького з посади в університеті.
Позбавлений засобів до існування і можливості займатися улюбленою працею, 1885 року він переїжджає до Петербурга, де знайомиться з І. Рєпіним, О. Сластьоном, Д. Мордовцевим, М. Микешиним, пише низку статей з історії Запорожжя, передмову до поеми «Гайдамаки», що вийшла російською мовою з ілюстраціями О. Сластьона. Цього ж року Яворницький стає членом Археологічного товариства, викладає історію в кількох навчальних закладах, влаштовує суботні вечори, які відвідували його земляки, письменники, художники, студентська молодь.
За порадою Яворницького Ілля Рєпін починає працювати над картиною «Запорожці пишуть листа турецькому султанові», користуючись матеріалами та колекцією вченого. Дмитро Іванович надихнув і Миколу Лисенка на створення опери «Тарас Бульба». Але за політичну неблагонадійність Яворницького знову позбавлено права викладати і звільнено з роботи. Однак 1888 року він опубліковує двотомник «Запорожжя у залишках старовини і переказах народу» та «Збірник матеріалів для історії запорозьких козаків».
Навесні 1892 року виходить перший том «Історії запорозьких козаків», і невдовзі Яворницького посилають у трирічне відрядження, а фактично висилають у Середню Азію, де він працює молодшим чиновником з особливих доручень при туркестанському генерал-губернаторі у Самарканді.
1895 року, відбувши заслання, вчений від’їжджає до Варшави, планує скласти у Варшавському університеті магістерський іспит. З 1897 року влада дозволяє Яворницькому жити в Москві, де він стає приват-доцентом Московського університету й 1902 року захищає в Казанському університеті магістерську дисертацію. Того ж року переїжджає до Катеринослава, де стає директором Музею старожитностей Катеринославської губернії.
За радянських часів він з 1920 по 1933 роки працював в Інституті народної освіти у Катеринославі, у 1925-1929 році завідував кафедрою українознавства, був професором. З 1927 року — відповідальний керівник експедиції з виявлення старожитностей під час будівництва ДніпроГЕСу. Сам створив Дніпропетровський історичний музей, брав участь у численних експедиціях по місцях Запорозької Січі. Крім фундаментальної «Історії запорозьких козаків» у трьох томах (1892–1897), написав ще понад 200 праць, присвячених здебільшого українській історії. Виступав також як поет і прозаїк, уклав «Словник української мови» (1920).
Та не все було безхмарно у житті науковця. У 1933 році його було звинувачено в «буржуазному націоналізмі», а керований ним музей оголошений «кублом націоналістичної контрреволюційної пропаганди». З роботи звільнили та протягом чотирьох місяців йому до всього не виплачували академічної пенсії (член ВУАН з 1929 року). Щоб не вмерти з голоду, доводилося нести на ринок різні речі та з того й жити. Допомагали академікові місцеві шанувальники його творчості, приносили продукти.
У 1937 році в Україні було сфабриковано чергову справу так званого «Українського націоналістичного контрреволюційного підпілля» на чолі з головою РНК УРСР Павлом Любченком. Дмитра Івановича також зарахували до верхівки цієї організації й визнали «натхненником» дніпропетровського «контрреволюційного підпілля». Втім, влада прагнула використати Дмитра Яворницького як своєрідну «приманку», на котру мали б «клювати» «вороги народу», передусім «українські буржуазні націоналісти», тож його залишили на волі.
У 1939 році, з нагоди святкування 125-річчя від дня народження Тараса Шевченка, Дмитро Яворницький був обраний до складу ювілейної Шевченківської комісії АН УРСР. До цього свята майже 85-річний учений підготував статті: «Шевченко і Рєпін» та «І. Ю. Рєпін про Т. Г. Шевченка». І в останні роки життя Яворницький вів жваве листування з друзями та колегами.
Життя академіка Дмитра Яворницького обірвалося о п’ятій годині ранку 5 серпня 1940 року. Спочатку він був похований на міському цвинтарі Дніпропетровська.
Заповіт ученого поховати його біля стін створеного ним музею був виконаний лише у 1961 році, коли було здійснено перепоховання. У 1995 році, з нагоди 140-річчя від дня народження академіка Дмитра Івановича Яворницького, у Дніпропетровську біля історичного музею відбулося урочисте відкриття пам’ятника видатному українському діячеві. Він був споруджений на народні кошти. 1991 року Національна спілка краєзнавців України заснувала премію імені Дмитра Яворницького.
А в листопаді 1998 року в селі Борисівка також поставили пам’ятник видатному вченому, вірному сину України, хранителю козацького духу — Дмитру Яворницькому.
Ярослав ШЛАПАК, Укрінформ