Суспільство
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Середа Грудень 02, 2020

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 10 Жовтень 2014 03:00

Вибори-2014: на старт викликаються... (частина 3)

Rate this item
(0 votes)

Чим ближче до 26 жовтня, тим більше в Україні посилюється передвиборна боротьба. На тлі подій на сході вона подекуди навіть викликає відверте несприйняття. Особливо тоді, коли пошукачі депутатських мандатів масово перетворюються на небувалих експертів військової справи. Це, щонайменше, незвично, адже досі парламентські кампанії більше нагадували позаочні дискусії невизнаних геніїв у галузі економіки...
У минулих числах ми детально проаналізували передвиборні списки пропрезидентського блоку Петра Порошенка, пропрем’єрського «Народного фронту», а також Радикальної партії, «Свободи», «Батьківщини» та «Громадянської позиції». На черзі — подальше знайомство з імовірними представниками майбутньої Верховної Ради.


«Самопоміч»
Нагадаємо, 25 травня партія львівського міського голови Андрія Садового уже святкувала свою першу значну перемогу, пройшовши до Київської міської ради. Щоправда, на тих виборах досягти успіху було легше. Передусім тому, що для проходження в Київраду достатньо було подолати лише тривідсотковий бар’єр, тоді як у Верховну Раду прохідний «рубікон» становить 5%.


Утім, п’ять місяців тому «Самопоміч» підкорила серця понад 6,5 відсотка киян, відтак нині має у столичному представницькому органі п’ятьох депутатів. Однозначної відповіді на запитання, чи вдасться повторити цей успіх 26 жовтня, поки що немає. Однак деякі аналітики вважають, що у цієї молодої партії певні шанси є.
Цікаво, що навіть при формуванні свого передвиборного списку очільники не демонстрували надмірних амбіцій: їхній список складається усього з 60 кандидатів. Причому, сам мер міста Лева облюбував собі явно непрохідний 50-й номер, вочевидь, тим самим демонструючи свої істинні пріоритети стосовно подальшої діяльності.
Очолює ж список «Самопомочі» 32-річна громадська активістка Ганна Гопко. Вона — одна з тих, хто здобув широку популярність після Революції гідності, зокрема після роботи над реанімаційним пакетом реформ. Частину з тих важливих документів спромігся ухвалити навіть чинний, далеко не ідеальний парламент. Зокрема, це — закони про освіту, відновлення довіри до судової системи, прозорість державних закупівель...
Під другим номером від «Самопомочі» балотується командир батальйону «Донбас» Семен Семенченко, котрий, схоже, теж не потребує зайвих представлень на відміну від більшості інших кандидатів, котрі широкому загалу маловідомі (принаймні, поки що). Виняток становлять лише директор Всеукраїнського благодійного фонду «Українська правнича фундація» Оксана Сироїд (№ 4) і, звичайно ж, глава Люстраційного комітету Єгор Соболєв (№ 13).


«Сильна Україна»
Люстраційні успіхи в Україні наразі, на жаль, незначні. Зокрема, й тому до парламенту знову намагаються пройти особистості, котрі упродовж правління Віктора Януковича доклали чимало сил до того, щоб забезпечити йому диктаторські повноваження.
Низку партій та конкретних претендентів, котрі йдуть до Верховної Ради, спостерігачі прозвали «недолюстрованими». Політична сила Сергія Тігіпка — одна з таких. Зокрема, аж 11 чинних народних депутатів, котрі 16 січня голосували за диктаторські законопроекти, що мали знищити саму можливість будь-яких акцій протесту в нашій державі.
Як відомо, більшість із тих «голосувань» були доволі специфічними — після того, як опозиція з усіх сил намагалася не допустити ухвалення диктаторських законопроектів, більшість тодішнього президента «волевиявлялася» за допомогою підняття рук, які ніхто не рахував. Отож офіційно парламентська система «Рада» зафіксувала лише перші два голосування (котрі відбувалися у звичному для ВР режимі) — за законопроект № 3879 «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та процесуальних законів щодо додаткових заходів захисту безпеки громадян». За включення цього законодавчого «шедевру» до порядку денного проголосувало 232 депутати, а за ухвалення в цілому — 239.
Згодом, під тиском революційних обставин, дехто з цих 239-х написав заяви про відкликання своїх голосів. Скажімо, так вчинив тодішній представник президента у ВР Юрій Мірошниченко, який нині балотується від «Опозиційного блоку». Але серед нинішніх одинадцяти кандидатів від «Сильної України» немає навіть таких.
Причому, більшість із цих одинадцяти мають непогані шанси і цього разу потрапити до парламенту, якщо «Сильна Україна» подолає п’ятивідсотковий рубікон (а соціологічні дослідження їй це майже гарантують). По-перше, це сам Сергій Тігіпко, котрий очолює передвиборчий список. Політичні метаморфози Сергія Леонідовича настільки багатогранні, що йому може позаздрити будь-який вітчизняний діяч. Він комфортно почувався на різних посадах в урядах Павла Лазаренка (1997 року), Валерія Пустовойтенка (1997–1999), Віктора Ющенка (1999–2001) і Миколи Азарова (2010–2012). Перебував Сергій Тігіпко і на посаді голови Національного банку (2002–2004), на яку потрапив при розподілі партійних квот останньої більшості часів президента Леоніда Кучми.
Тоді ж Тігіпко намагався застовпити собі місце у владі при потенційно новому главі держави, яким (за задумами Леоніда Кучми) ще у 2004-му мав стати Віктор Янукович — Тігіпко очолив передвиборчий штаб тодішнього кандидата від влади. А вже після фіаско Януковича непогано почувався на посаді радника прем’єр-міністра Юлії Тимошенко.
Після минулих президентських перегонів та почесного для себе третього місця знову повернувся до свого колишнього «патрона». Причому, тепер уже здавалося, що назавжди. Адже окрім свого власного входження в уряд, Тігіпко також увів свою партію «Сильна Україна» до Партії регіонів. З нею ж і потрапив до все ще чинного парламенту.
І от нині політична кон’юнктура підказала Сергієві Леонідовичу потребу знову реанімувати бренд «Сильної України». Другим номером у списку значиться Валерій Хорошковський. Той самий, котрий під час першої половини правління Януковича керував Службою безпеки. До речі, в ЦВК нині були всі підстави не реєструвати Хорошковського кандидатом, оскільки він не виконав норму закону про необхідність упродовж останніх п’яти років проживати в Україні. Річ у тім, що під час другої половини правління Януковича Хорошковський потрапив у немилість і змушений був відсиджуватися за кордоном. Утім, його нинішня реєстрація — це ще один яскравий приклад того, що над люстраційними процесами належить працювати дуже й дуже багато.
Як уже було сказано, до списку «Сильної України» потрапили народні депутати, котрі голосували за «диктаторські закони» 16 січня нинішнього року. Окрім самого Сергія Тігіпка, це — Світлана Фабрикант (№ 3), Лариса Мельничук (№ 7), Олександр Волков, колишній знаменитий баскетболіст (№ 9), Олег Шаблатович (№ 10), Таріел Васадзе (№ 11), Микола Джига (№ 14), Василь Поляков (№ 17), Геннадій Федоряк (№ 21), Юрій Крук (№ 30) та Володимир Макеєнко (№ 31).
Останній із перелічених за часів Євромайдану прославився ще й тим, що замінив Олександра Попова на посту керманича Київської міськдержадміністрації. В останні перед втечею Януковича дні, котрі були для революціонерів найгарячішими, Макеєнко кілька разів закривав станції столичного метрополітену, посилаючись на нібито його замінування. Вочевидь, про все це варто пригадати перед тим, як 26 жовтня йти до виборчих дільниць, чи не так?


«Опозиційний блок»
Саме так нині іменує себе другий «уламок» колись непереможної Партії регіонів. Причому, за персональним складом він виглядає ще одіозніше, ніж «Сильна Україна». Хоча б тому, що тут ще більше чинних депутатів, котрі 16 січня підтримали диктаторські законопроекти Олійника—Колесніченка — п’ятнадцятеро.
З них і почнемо, адже країна мусить пам’ятати своїх «героїв», навіть якщо їхні «подвиги» відбувалися майже рік тому. Отже, заборонити акції протесту в Україні намагалися Олексій Білий (№ 5), Нестор Шуфрич (№ 7), Тетяна Бахтєєва (№ 9), Вадим Новинський (№ 11), Юрій Воропаєв (№ 13), Юлія Льовочкіна (№ 16), Іван Мирний (№ 18), Юрій Мірошниченко (№ 20), котрий, як уже було сказано, згодом усе ж таки відкликав свій голос (наскільки це було щиро — питання інше), Олександр Долженков (№ 23), Олександр Нечаєв (№ 26), Олександр Коваль (№ 29), Вілен Шатворян (№ 32), Олександр Волков, якого в часи Леоніда Кучми іменували директором-розпорядником парламенту (№ 33), Ірина Горіна (№ 34) та Павло Корж (№ 39).
Окрім цих особистостей, «Опозиційний блок» у надлишку містить колишніх представників виконавчої влади часів Віктора Януковича. Цікаво, що чимало з них нині чомусь тимчасово не працюють, принаймні, якщо вірити офіційним даним Центрвиборчкому. Не спромоглися знайти роботу після відставок, зокрема, лідер виборчого списку «Опозиційного блоку», екс-віце-прем’єр Юрій Бойко; колишній глава Харківської облдержадміністрації і колишній же кандидат у президенти Михайло Добкін (№ 3); екс-глава Чернівецької облдержадміністрації Михайло Папієв (№ 22); екс-суддя Конституційного Суду найпершої каденції Василь Німченко (№ 25); колишній народний депутат четвертого скликання від СДПУ(о), колишній же заступник голови Харківської облдержадміністрації (котрий при цьому примудрявся проживати у Львові) Ігор Шурма (№ 27). Двоє останніх є наближеними до Віктора Медведчука, котрий сам до Верховної Ради уже традиційно не балотується.
До речі, про твердий намір не ходити на вибори заявляли ще кілька представників «Опозиційного блоку». Наприклад, Нестор Шуфрич та Михайло Добкін. Але, як бачимо, чи то наполегливі прохання виборців (як кажуть самі кандидати), чи палке бажання не залишитися на політичному узбіччі (як кажуть спостерігачі), кардинально змінили ці плани...
Також через «Опозиційний блок» до Верховної Ради намагається потрапити колишній очільник Дніпропетровщини (2010–2012) та екс-віце-прем’єр-міністр (2012–2014) Олександр Вілкул (№ 2). Схоже, що він не залишився тимчасово безробітним лише тому, що очолив громадську організацію «Фонд Олександра Вілкула «Українська перспектива». Також цікаво, що на офіційному сайті ЦВК цей кандидат значиться безпартійним, тоді як «Вікіпедія» досі ідентифікує Вілкула як голову Дніпропетровської організації Партії регіонів. Утім, подібні партійні метаморфози нині спостерігаються в багатьох «регіоналів».
Четвертий номер «опозиціонерів»-неофітів у кандидата в президенти на виборах 25 травня й колишнього власника вже неіснуючого футбольного клубу «Арсенал» Вадима Рабиновича. Шостий — у колишнього заступника глави адміністрації президента Сергія Ларіна. Показово, що у його колишнього начальника — Сергія Льовочкіна — номер дещо скромніший — лише 12-й. Зараз один із найбільш наближених до Віктора Януковича діяч, подібно до Олександра Вілкула, очолює благодійну організацію «Фонд Сергія Льовочкіна «Нова Україна» і також позиціонує себе безпартійним.
Восьмий номер отримала Наталія Королевська. Її «Україна, вперед!» зразка 2012-го нині трансформувалася в Комітет з питань розробки стратегії соціального розвитку України громадської організації «Інститут соціального захисту громадян». Саме цю структуру з дещо строкатою назвою нині очолює безпартійна (як сказано на сайті ЦВК) Королевська.
Умовно прохідний 24-й номер у Юрія Павленка. Нагадаємо, цей політик свого часу був активним «нашоукраїнцем», працював міністром молоді та спорту в усіх чотирьох урядах, котрі функціонували в Україні за часів президентства Віктора Ющенка, був народним депутатом трьох скликань (з четвертого по шосте). З нинішньою ж «опозицією» його пов’язують два з половиною роки перебування на посаді президентського Уповноваженого з прав дитини. Дітьми Павленко опікувався від серпня 2011-го до лютого 2014 року. Нагадувати, хто саме тоді був президентом, вочевидь, потреби немає.


КПУ
Поява у виборчих бюлетенях Компартії у багатьох спостерігачів викликає справжній шок. Значна частина суспільства очікувала, що КПУ ще влітку буде заборонена. Підстав для цього — більш ніж достатньо, узяти хоча б відверту співпрацю комуністів з терористами на сході. Два десятки комуністів, котрих було обрано до обласних рад двох східних областей нашої держави, на території яких зараз триває війна, повним складом (!) перейшли до так званих парламентів «ДНР та ЛНР».
В українському парламенті розпущена фракція КПУ так нахабно не поводиться, але час від часу також дає про себе знати. Особливо громадськість обурює, коли комуністи присутні на закритих засіданнях Верховної Ради, де обговорюються важливі для оборони держави питання.
З іншого боку, деякі соціологічні дослідження демонструють, що комуністи вперше в історії незалежної України, навіть попри відсутність офіційної заборони, можуть не потрапити до Верховної Ради. За даними дослідження, проведеного Фондом «Демократичні ініціативи» та Київським міжнародним інститутом соціології у період від 12 до 21 вересня, за КПУ готові проголосувати 3 відсотки потенційних учасників виборів, або 4,6% тих, хто вже точно визначився зі своїм вибором. Себто виходить, що комуністи поки що балансують на межі проходження.
Список цієї партії, як і багато років поспіль, нічим не вражає. Петро Симоненко — депутат із 20-річним стажем уже шість разів обирався до Верховної Ради. З них — п’ять першим номером списку Компартії (лише в 1994 році, коли партійних списків не існувало, голова КПУ переміг на одному з мажоритарних округів на Донеччині).
З першої десятки — семеро комуністів є чинними депутатами. Окрім Петра Симоненка, це: Адам Мартинюк (№ 2), Петро Цибенко (№ 5), Ігор Алексєєв (№ 6), Сергій Гордієнко (№ 7), Євген Мармазов (№ 8) та Спиридон Кілінкаров (№ 9). Усі вони, як і ще шестеро, котрі нині є точно непрохідними, бо їхні прізвища — аж у четвертій десятці, 16 січня голосували разом з членами ПР.
Троє інших представників першої десятки — також зовсім не нові обличчя. Третій номер — у Катерини Самойлик, котра засідала у ВР з другого по шосте скликання (1994–2007), четвертий — у Василя Сіренка, що законотворив у третьому та четвертому скликаннях (1998—2006) і десятий — у Сергія Храпова, який був депутатом лише шостого скликання (2007–2012). Уже проповідували компартійні догми й інші кандидати — Микола Кравченко (№ 11), Сергій Бабурін (№ 12), Алла Александровська (№ 13), Євген Царьков (№ 15), Олександр Масенко (№ 17)...
Та головне, звісно, не це. Усі представники комуністичного списку — люди, котрі вже багато років заважали європейському вектору розвитку України. А в часи правління Віктора Януковича відверто співпрацювали з його режимом.
(Далі буде)
Ярослав ГАЛАТА

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».