Отже, результати голосування в першому й другому турах свідчать про те, що Петрові Порошенкові не вдалося переконати більшість українців у тому, що його поразка означатиме кардинальну зміну геополітичного чи ідеологічного курсу в країні. Він програв не через «Армію. Віру. Мову» чи зовнішньополітичний курс, а через корупцію, тарифи й бідність.
Проте представникам «п’ятої колони» зараз важливо закріпити у свідомості якомога більшої кількості українців якраз протилежне: ніби перемога Зеленського над Порошенком — це вирок курсу, який проводив останній. І якщо Зеленський його не змінить, то й сам нібито швидко втратить підтримку.
Насправді ж результати президентських виборів, і насамперед першого туру, коли голосують традиційно не «проти», а «за», засвідчили якраз протилежне. Абсолютна більшість українців, зокрема й на Південному Сході країни, підтримують продовження визначеного у 2014 році стратегічного курсу на звільнення від російського диктату та інтеграцію із Заходом.
Відверто проросійські політики Юрій Бойко та Олександр Вілкул сукупно набрали 15,8% голосів, а це — лише три мільйони виборців. Тоді як політиків, які позиціонували себе як проєвропейські і мали антиросійські позиції (Порошенко, Гриценко, Тимошенко, Смешко, Ляшко, Кошулинський, Наливайченко, Безсмертний, Шевченко та інші), підтримали понад 51% — близько 9,5 мільйона.
Сукупно Бойко та Вілкул здобули більшість голосів лише на підконтрольній Україні частині Донбасу й третину — на Харківщині. У решті регіонів, навіть на Південному Сході, вони здобули не більше, ніж сукупно проєвропейські кандидати. Зокрема, у Запорізькій області за Бойка та Вілкула проголосували 28,2% виборців, а за проєвропейських кандидатів — 29%, в Одеській — відповідно 28% і 27,8%.
У решті південносхідних регіонів Бойка та Вілкула підтримало значно менше людей: на Дніпропетровщині — 23,3% проти 29,1% за проєвропейських кандидатів, на Миколаївщині — 23,2% проти 33,1%, на Херсонщині — 21% проти 38,6%.
Що й казати про решту областей, де Юрій Бойко та Олександр Вілкул сукупно мало де взяли більш як 10% голосів. У столиці результат десятки проєвропейських кандидатів становив 61,6% проти 8,5% за Вілкула та Бойка, разом узятих. На Кіровоградщині — 52% проти 10,8%, на Полтавщині — 49,6% проти 11,6%.
Зважаючи на наведені цифри, сьогодні чимало аналітиків сходяться на думці, що нинішні настрої українського суспільства унеможливлюють прихід (а тим більше тривале утримання влади) політика чи політсили, які відверто виступали б за розворот у бік Москви. До того ж останнім часом стає все помітнішим усвідомлення цього факту і в оточенні новообраного Президента.
Маючи серед своїх виборців прихильників різних векторів розвитку країни, Зеленський усе ж таки змушений чіткіше декларувати свою антиросійську позицію, створюючи передумови для кооперації з негативно налаштованими щодо Росії політичними силами та опертя на виборців із відповідними настроями.
Потенційні втрати радикальних прихильників «перезавантаження» і «замирення» з країноюагресором та її маріонетками на Донбасі, вочевидь, бачаться в команді новообраного Президента меншим злом із погляду утвердження при владі в Україні.
Зокрема, нещодавно гостру реакцію прихильників зміни геополітичного курсу викликав пост Зеленського у соціальних мережах. Там він зазначив, що після тривалих роздумів дійшов висновку: з Росією «після анексії Криму та агресії на Донбасі спільне лишилося тільки одне — це державний кордон, а «братськими» нинішні відносини точно називати не можна».
Сьогодні, незадовго до інавгурації, важливо було почути навіть слова від людини, котра найближчим часом керуватиме країною, що дефакто перебуває у стані війни з Росією. До того ж показовими є не тільки ці слова, а й реакція на них.
У відповідь проросійська частина симпатиків Зеленського, як і ті прихильники «п’ятої колони», які сподівалися, що перемога колишнього шоумена стане початком розвороту країни в бік Росії, накинулися на нього зі звинуваченнями. А заразом — і погрозами, що «проросійське населення обере проросійську Раду», закликами «об’єднати народ, а не ділити, виконати свою передвиборчу обіцянку».
Проте Зеленський, вочевидь, усе ж таки буде змушений зважати на те, що, за даними дослідження Київського міжнародного інституту соціології (КМІС), перед першим туром виборів 53,3% ще того базового його електорату виступали за євроінтеграцію, а 45,4% навіть висловлювали готовність проголосувати за членство в НАТО на референдумі (проти — 32,6%).
Результат голосування у другому турі кардинально змінив для Зеленського картину геополітичної орієнтації його виборців. Він збільшив свій результат на 43%, у той час як за проросійських Вілкула та Бойка в першому турі проголосувало лише 15,8%. Таким чином, частка антиросійськи та прозахідно налаштованих виборців Зеленського зросла ще більше.
За даними опитування КМІСу, перед другим туром виборів серед тих, хто мав намір підтримати Зеленського, 44% — україномовні українці (їхня частка серед усіх опитаних становить 49,8%), ще 23,8% — українцібілінгви, тоді як російськомовних (і українців, і росіян) серед його електорату тільки 28,2%.
«Зміна віх» для Зеленського актуальна і з погляду перспектив здобуття підтримки в парламенті та регіонах. Адже проведене КМІСом у середині квітня дослідження засвідчило, що на парламентських виборах три політичні сили (Опозиційна платформа «За життя» Медведчука, «Опозиційний блок» Ахметова — Новинського та «Наші» Мураєва) набрали б лише 19,1% голосів тих, хто вже визначився і має намір прийти на дільниці.
Результат, звісно, доволі промовистий, однак усе одно незіставний із тим, що належить умовним проєвропейським партіям. Візьмемо на себе сміливість зарахувати до їх числа БПП, «Батьківщину», «Громадянську позицію» Гриценка, «Силу і честь» Смешка, Радикальну партію Ляшка, «Свободу», «Самопоміч» та УКРОП. Сумарно за цю дев’ятку готові проголосувати 49,4% виборців. Причому в усіх регіонах, окрім Донбасу, перемогли б саме ці політичні сили.
Ще 25,9% проголосували б за «Слугу народу» самого Володимира Зеленського. Звісно, ця партія залишається більше віртуальною, однак її результат, скоріше за все, залежатиме від подальшої позиції самого Зеленського.
А тепер — декілька цікавих цифр у регіональному розрізі. На Півдні «За життя», «Опозиційний блок» та «Наших» підтримали б 30,2% виборців. Тоді як БПП, «Батьківщину», ГП Гриценка, «Силу і честь» Смешка, РП Ляшка, «Свободу», «Самопоміч» — 31%. На Сході аналогічне співвідношення становило б 36,2% і 27,3%. Ще 28,1% — у «Слуги народу» Зеленського.
Що вже казати про Центр, де «п’яту колону» підтримує лише 7,1% виборців, тоді як 58,4% проголосували б за умовні проєвропейські партії та блоки. А тим більше про Захід, де рейтинг політсил із «п’ятої колони» не перевищує трьохчотирьох відсотків.
І тільки в підконтрольній Україні частині Донбасу «За життя», «Опозиційний блок» та «Наші» мають підтримку 73,7% проти 6,5% у проєвропейських сил.
Вочевидь, виходячи з такого розкладу, для політсили Зеленського перспективним може бути блокування в майбутньому парламенті з проукраїнськими партіями. Поперше, тому, що сукупна підтримка за цієї умови перевищувала б 50% в усіх частинах України, окрім підконтрольних районів Донбасу.
Наприклад, ідеться про рівень підтримки таких політичних сил від 55,4% на Сході та 66,7% на Півдні до 87,6% у Центрі та 89,6% на Заході. Натомість можливе блокування з «п’ятою колонною», окрім вибухонебезпечної ситуації в країні загалом, означало б потужну опозицію як на Заході, так і у Центрі.
Хтозна, наскільки твердо й чітко зараз усвідомлює це недавній переможець виборів, однак на певний оптимізм можуть налаштовувати й деякі інші навколополітичні фактори. Йдеться, зокрема, про традиційну конкуренцію основного спонсора Зеленського Ігоря Коломойського зі спонсорами «Опозиційного блоку» Ахметовим та Новинським, як і про досить напружені стосунки з одним із ключових спонсорів «За життя» Дмитром Фірташем.
Тому Володимир Зеленський, цілком можливо, після нинішньої переможної ейфорії та спроб чимось налякати чинний склад парламенту усе ж таки йтиме шляхом пошуку союзників саме в середовищі проукраїнських та прозахідних політичних сил.
Принаймні, це забезпечить йому посилення позицій у регіонах, де рівень підтримки новообраного Президента нижчий. Проте для того необхідні корекція риторики та політики, позбавлення іміджу політика, який може піти на поступки Москві чи виправдати очікування реваншистів.
Водночас зорієнтовані на «руській мір» сили в країні усвідомлюють, що вікно можливостей розвернути країну назад невблаганно зачиняється. А це робить їх агресивнішими та безкомпроміснішими й змушує шукати опосередковані методи підриву української держави вже в нових умовах, коли пряма перемога на виборах відверто проросійського кандидата чи політичної сили просто неможлива.
У цих обставинах амбіції російської «п’ятої колони» в Україні так само можуть бути реалізовані лише за умови здійснення в тій чи іншій формі державного перевороту чи захоплення влади в результаті масштабної ревізії волевиявлення громадян. Наприклад, через корумпування мажоритарної частини депутатського корпусу.
І тут ми знову повертаємося до необхідності ухвалення нової редакції Закону про вибори. Котрий побачив світ у першому читанні ще понад півтора року тому. Час у депутатів нинішнього скликання все ще є.
Урочисте засідання Верховної Ради, на якому має скласти присягу новообраний Президент України Володимир Зеленський, відбудеться 20 травня.
Про це йдеться у постанові № 102702, за ухвалення якої проголосували 315 народних депутатів за мінімально необхідних 226.
Так, згідно з ухваленою постановою урочисте засідання Верховної Ради з приводу складення присяги на вірність Українському народу новообраним Президентом України Володимиром Зеленським відбудеться 20 травня о 10:00 у залі засідань парламенту.
Водночас Рада відхилила шість інших проектів постанов.
Напередодні Комітет з питань Регламенту та організації роботи ВР визнав сім зареєстрованих депутатами проектів такими, що відповідають вимогам Регламенту при їх оформленні та реєстрації, та запропонував Раді шляхом голосування визначитися щодо їх прийняття чи відхилення.
Загалом у Верховній Раді було зареєстровано вісім проектів постанов щодо дати проведення інавгурації — 17, 19, 20, 26, 28 травня та 1 червня. При цьому було відкликано один із документів, який пропонував провести урочисте засідання з нагоди складення присяги Українському народу новообраним Президентом 1 червня.
Сам Володимир Зеленський наполягав на даті 19 травня і звертався до ВР із вимогою призначити інавгурацію саме на цей день.
Деякі політики, історики, активісти наполягали, що 19 травня — вкрай невдала дата для інавгурації новообраного Глави держави, оскільки ця дата є Днем пам’яті жертв політичних репресій.
Ярослав ГАЛАТА
