Чергове виборче «роздоріжжя»
Хоча згадані обіцянки публічно давалися вже не раз, робоча група з реформування виборчого законодавства в Україні працює поки що в режимі обговорень без перспективи отримати результат бодай у найближчі місяці. Та це й зрозуміло: представникам групи потрібні чіткі політичні орієнтири, як мінімум, щодо того, якою має бути виборча система чи який буде встановлено прохідний бар’єр. Бо коли партії говорять про зміни, то, зазвичай, хочуть собі такі, які дозволять отримати найбільше дивідендів.
Усі розуміють, що нинішня змішана виборча система є поганою, але якою може бути альтернатива — зараз не прогнозує ніхто. Народний депутат із Блоку Петра Порошенка, колишній очільник Комітету виборців України Олександр Черненко в коментарі УНІАН чесно визнав: у найбільшій парламентській фракції серйозної дискусії з цього приводу ще не було, але з розмов між депутатами стає зрозуміло, що є «кардинально різні бачення».
У таких розмовах, до речі, найчастіше йдеться не про давно обіцяні відкриті списки, а про необхідність переходу на стовідсоткову пропорційну систему. Тобто, коли депутати обираються виключно за списками партій. Дехто взагалі не говорить про майбутню систему, але виступає за відмову від мажоритарки. Це, мовляв, зменшить можливість для підкупу виборців, адже грошовитий кандидат буде завжди перемагати просто тому, що він може забезпечити потреби виборця на місцях. Потім же, ставши депутатом, починає намагатися повернути витрачені кошти.
Аргумент справді дуже серйозний, однак і пропорційна система щодо цього також не без гріха, в чому вітчизняні виборці уже мали змогу переконатися у 2006-му та 2007-му роках, обираючи парламентський склад п’ятого та шостого скликань. Отже, справа не стільки у виборчій системі, скільки в розумінні, що за підкуп виборців покарання буде по закону і то — найсуворіше та невідворотне. Наразі досвід десятків виборчих кампаній в Україні демонструє, що реальні покарання за порушення виборчого законодавства отримують одиниці.
Крім того, слід пам’ятати, що половина депутатів у нинішньому парламенті обиралася саме в мажоритарних округах. Ці парламентарі, у своїй більшості, бачать перспективу не піти на пригрітий округ, а проситися до якоїсь із партій, щоб потім бути, переважно, на побігеньках у партійних босів у наступному скликанні Ради хіба що у страшному сні. Адже в такому разі доведеться виконувати рішення фракції без права вийти з неї, а інакше — втрата мандату. Не надто давній приклад екс-депутатів з БПП Миколи Томенка та Єгора Фірсова — яскравий тому приклад.
Що ж до виборів за відкритими списками, то, здавалося б, у чому проблема? Просто потрібно проголосувати, але тут і починаються традиційні політичні ігрища. З одного боку, якщо нинішній парламент не підтримає закон про вибори до Верховної Ради за відкритими списками, то більше такого шансу може й не бути. З іншого — відкриті списки можуть скільки завгодно на вигляд бути гарними, але без розкриття механізму втілення цієї ідеї також не можна говорити про прогресивність цього варіанта.
Наприклад, мало віриться, що лідери партій готові до ситуації, коли їхній вплив на депутата буде послаблений. Бо одна справа, коли кандидат на отримання мандата «благословляється» на певний номер у списку партійним босом, а інша, коли має серйозну підтримку виборця і може собі дозволити мати свою позицію в партії і фракції.
У питанні змін виборчого законодавства у Верховній Раді також дискутують щодо квот для партійного керівництва, щоб вони були убезпечені від «вильоту» на виборах, а також говорять про можливість заборони телевізійної виборчої реклами. У цьому разі може виникнути дисбаланс: прихована реклама буде на телеканалах на користь тих політичних сил, які, так чи інакше, підтримує власник каналу. Решта ж політичних сил можуть залишитися взагалі «за бортом».
Отож розмов наразі ціла купа, а результату поки немає. Уже згадуваний Олександр Черненко вкотре зазначає, що зміни до виборчого законодавства треба ухвалювати не пізніше, ніж за рік до виборів, а якщо вони радикальні, краще навіть за два роки. Як істинний оптиміст, він вважає, що ідеально було б напрацювати їх до весни 2017 року, щоб у травні ухвалити. Втім, пригадується, позаторік у грудні, коли чинна Верховна Рада лиш тільки починала свій «законодавчий марафон», звучали й інші, значно оптимістичніші висловлювання, згідно з якими, у разі їхнього втілення в життя, ми б уже тепер мали нове виборче законодавство.
Нескінченна «битва за ЦВК»
Та що вже казати про затримку у змінах виборчого законодавства, коли тривалий час не змінюють склад Центральної виборчої комісії, хоча у дванадцяти з п’ятнадцяти її членів повноваження закінчилися ще позаторік. Видається, що у вітчизняному політичному істеблішменті просто немає бажання проводити ці зміни.
Спочатку питання заміни членів ЦВК не вирішувалося, бо з поданням кандидатур тягнув Глава держави. Тепер у неспроможності, а точніше — в небажанні ухвалювати запропоновані Петром Порошенком кандидатури, «завис» парламент. Річ у тому, що, як жартують депутати, котрі не входять до пропрезидентської фракції, Порошенко своїм поданням кандидатур до Центрвиборчкому не задовольнив нікого, крім власної політичної сили.
Узагалі, процедура заміни членів Центральної виборчої комісії доволі проста: фракції парламенту подають Президентові список кандидатур. Той, відповідно, з урахуванням цих пропозицій, робить подання до парламенту. Усіх чи ні — це його особисте право, згідно із законодавством. Він просто чує думку фракції та обирає. Право парламенту — підтримати або ні. Якщо кандидатуру не підтримують, треба шукати іншу...
Ще в червні, коли парламент уже потроху збирався йти на канікули, депутати несподівано отримали сигнал з Адміністрації Президента у вигляді подання Президента зі списком 11 кандидатур із 12 можливих. У якийсь момент навіть здалося, що процес зрушив, нарешті, з місця, і сяка-така розв’язка от-от настане.
По-перше, бажання змінити ЦВК станом на кінець червня було чи не в усіх дійових осіб вітчизняного політикуму. По-друге, питання позачергових виборів урешті-решт, схоже, зняли з порядку денного: політичну кризу подолали, і новий уряд активно взявся до роботи.
Утім, українська політика тим і цікава, що завжди сповнена сюрпризів та несподіванок. Ні сіло ні впало голови двох найбільших фракцій — БПП і «Народного фронту» — спільно звернулися до комітету, який мав за процедурою розглянути подання Президента й зробити свій висновок, із проханням відкласти розгляд цього питання.
Офіційна версія — відсутність потрібної кількості голосів у залі й небезпека після формального звільнення нинішніх «прострочених» членів ЦВК необрання заміни їм. Саме таку думку можна й досі почути в кулуарах парламенту від тих народних обранців, які в курсі справи й розуміють, про що йдеться. Але більшість просто відмахується, мовляв, це не наше питання, з’ясовуйте все у членів профільного комітету, а ще краще — в Президента.
Якщо уважніше вивчити питання, чиї кандидати є в поданні (а саме: БПП, «Народного фронту», «Самопомочі», «Відродження» і «Волі народу»), версія про брак голосів видається не надто переконливою. Голоси начебто є, навіть із надлишком: сукупна кількість депутатів названих фракцій і груп значно більша за потрібні 226, тому тут очевидна відмовка.
Справжня ж причина може критися в неузгодженості деяких кандидатур. Скажімо, єдиний на сьогодні офіційний партнер БПП по коаліції «Народний фронт», розраховуючи на три місця в ЦВК, пропонував на розгляд Глави держави саме три кандидатури. Але з них, за словами депутата Леоніда Ємця, «до парламенту дійшла тільки одна». При цьому «відсіявся» найбільш очікуваний у «Народному фронті», та й не лише в цій політичній силі, кандидат — нинішній заступник голови ЦВК Андрій Магера. І тому фракція відмовляється голосувати за пропозиції Президента.
«Батьківщина», чиїх представників у президентському поданні немає взагалі, також вносила на розгляд Петра Порошенка свою кандидатуру — Жанни Усенко-Чорної. «Вона так само, як і Андрій Магера, належить до тих членів ЦВК, до яких у нас є найменше запитань, бо це професійні люди, здатні і далі працювати. Маючи чудовий досвід, вони можуть виконувати дуже важливу функцію — забезпечення виборчого процесу, забезпечення чесних і прозорих виборів», — наголошує народний депутат від «Батьківщини» Іван Крулько.
У Громадянській мережі «ОПОРА» говорять, що ігнорування квоти представництва у внесеному Президентом поданні створює несприятливі умови для подолання кризи навколо ЦВК і формування консенсусу між парламентськими суб’єктами, а також може призвести до незбалансованості нового складу комісії. Втім, і суперечки законотворців про те, чи має бути квотний принцип при формуванні ЦВК, в «ОПОРІ» вважають безглуздими. Мовляв, усе це можна було б унормувати змінами до закону. Хоча, як уже було сказано, з цим у чинної Верховної Ради — явні проблеми.
Торги навколо ЦВК не є вельми жвавими і розвиваються, швидше, за принципом маятника. Для пошуку «широкого компромісу» у цю тему навіщось притягли ще й Рахункову палату, більшість членів якої також потребують заміни. Строки їх повноважень теж, як і в ЦВК, давно скінчилися. Також розмови стосовно компромісного рішення періодично зачіпають і керівництво парламентських комітетів, де теж є вакантні посади.
На думку координатора виборчих та парламентських програм Громадянської мережі «ОПОРА» Ольги Айвазовської, внесення питання про ЦВК у пакет з якимись іншими кадровими або законодавчими рішеннями дискредитують цю виборчу комісію вже на старті. На переконання експерта, в ситуації, коли йде спеціальне затягування з розглядом цього питання, необхідно йти на «можливо агресивні кроки»: тобто спочатку голосувати за звільнення 12 чинних членів комісії, а тоді обирати кожного окремо шляхом голосування в сесійній залі.
«З одинадцяти запропонованих кандидатів може бути підтримано 3-4 особи, і це запустить процес політичних консультацій із Президентом спочатку. Тоді фракції зможуть наполягати на включенні їх представників», — прогнозує Ольга Айвазовська.
Не варто недооцінювати також версію про те, що список кандидатів до Центральної виборчої комісії навмисне було сформовано в такий спосіб, щоб його проходження заблокувати й уникнути оновлення ЦВК. Ця ситуація, мабуть, влаштовує багатьох політиків, адже в разі виникнення потреби проводити позачергові вибори можна буде послатися на проблему неузгодженості й проводити їх зі старою ЦВК і за старим виборчим законом. От тільки чи влаштовує такий розклад громадян України? Особливо в період входження в чергову дуже непросту політичну зиму... Питання поки що залишається відкритим.
Ярослав ГАЛАТА
