Паростки надії
Звичайно, низку передвиборних обіцянок нинішній проєвропейській коаліції виконати вдалося. Наприклад, одним із перших гучних рішень парламенту восьмого скликання стало скасування позаблокового статусу України конституційною більшістю.
Через два місяці після початку роботи ВР виконала ще одну популярну на той час обіцянку: визнала Росію країною-агресором. Згодом рішенням Ради національної безпеки та оборони це було закріплено й у новій редакції військової доктрини. Нагадаємо, перед виборами ухвалення нової військової доктрини, де РФ буде визначена як держава-агресор, обіцяв «Народний фронт».
«Батьківщина» пішла далі, пообіцявши визнання самопроголошених «ДНР» та «ЛНР» терористичними організаціями. І справді, відповідний законопроект удалося ухвалити в першому читанні ще в січні. Але при повторному розгляді в березні парламент вирішив відкласти затвердження документа до його доопрацювання, котре, однак триває й досі.
У боротьбі зі старим політичним режимом парламент упродовж перших місяців роботи доволі активно ухвалював як формальні, але популярні рішення, так і дійсно необхідні й очікувані. Наприклад, на початку лютого Верховна Рада проголосувала за постанову, якою позбавила Януковича звання президента. Згодом її підписав Глава держави і Україна отримала очікуваний суспільством прецедент.
Копаючи ще глибше, в радянське минуле, парламент забезпечив собі місце в історії законами про декомунізацію: було заборонено пропаганду комуністичного режиму. Попри те що для такого рішення Україні знадобилося майже чверть століття, переоцінити його складно.
На виконання цього закону мають бути перейменовані майже тисяча населених пунктів, зокрема 32 міста. Що вже казати про тисячі, якщо не десятки тисяч вулиць по всій Україні. В день ухвалення цього закону парламент також підтримав відкриття доступу до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917–1991 років і визнав воїнів Організації українських націоналістів і Української повстанської армії борцями за незалежність України.
Через два місяці роботи з моменту прийняття присяги новий парламент відповів на військову агресію Росії визнанням юрисдикції Міжнародного кримінального суду в Гаазі щодо скоєних злочинів проти людяності та воєнних злочинів вищими посадовими особами РФ і ватажками псевдоутворень на Сході України, що спричинило особливо тяжкі наслідки та масове вбивство українських громадян.
Інформаційний опір агресору також був: ще в лютому парламент призупинив до завершення АТО акредитацію журналістів більшості російських ЗМІ при українських органах державної влади. Але якщо сама Рада дотримується свого рішення, то, наприклад, у Кабінеті Міністрів журналісти українських філій окремих російських пропагандистських видань гостюють доволі часто.
Стосовно преси парламентом було ухвалене ще одне гучне рішення: заборона компаніям — резидентам РФ бути засновниками телерадіокомпаній. Якщо до цього додати ще й рішення про заборону низки російських фільмів і серіалів, можна констатувати, що сяке-таке протистояння пропагандистській машині агресивного сусіда відбувалося. Однак заборона подекуди має і зворотний бік. Так, під неї потрапила й російська стрічка режисера Андрія Звягінцева «Левіафан» про беззаконня в Росії...
Що ж до свіжіших досягнень, то тут варто вказати на ухвалення так званого пакета законів, покликаного наблизити для українців безвізовий режим з Європейським Союзом. Хоча, як відомо, при ухваленні цього пакета не обійшлося без скандалів: весь процес відбувався повільно і складно, документи пройшли всі кола пекла до винесення в зал, але все одно не знаходили там підтримки. Депутати звинувачували уряд у подачі неякісних законопроектів. Найскладніше було зі спецконфіскацією отриманого злочинним шляхом майна.
Але найбільш скандальним став навіть не окремий законопроект, а одна маленька поправка до Трудового кодексу: заборона дискримінації працівників за ознакою сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності. Попри кінцеве позитивне рішення згадувати недавні перипетії, пов’язані з цим питанням, навіть не надто хочеться.
Хотіли як краще?..
Як не прикро, але новий парламент нерідко стає схожим на більшість своїх попередників тим, що навіть найкращі задуми примудряється перетворити на відвертий популізм. Квінтесенцією цього і згодом одним із найбільших скандалів нинішньої ВР стала історія з конвертацією валютних кредитів за курсом на дату укладення договору.
Найскандальнішим цей документ став не тільки через цілковиту нереальність його виконання, а ще й тому, що його доучора... не передано на підпис Президентові. Формальні причини зрозумілі — не підставляти Главу держави. Однак на ділі — це не що інше, як відверте порушення як регламенту, так і Конституції.
Ще одним випробуванням, яке Верховна Рада провалила, стала зміна виборчого законодавства. До речі, це питання має дуже знакову передісторію, адже ще навесні минулого року тоді ще кандидат у президенти Петро Порошенко обіцяв зробити все, щоб до кінця року відбулися дострокові парламентські вибори виключно на пропорційній основі за відкритими списками.
Проте нова Рада була обрана за старою системою. Разом із тим під час проведення виборної кампанії три партії з п’яти учасників коаліції (БПП, радикали та «Батьківщина») пообіцяли виборцям відкриту пропорційну систему парламентських виборів. Зобов’язання запровадити відкриті списки в першому кварталі 2015-го було навіть закріплено в Коаліційній угоді.
На жаль, особливо активної роботи в цьому напрямку не проводилося. Тому й не дивно, що після затвердження плану законодавчого забезпечення реформ розробка відповідної ініціативи виявилася розписаною на друге півріччя 2017-го. На перший погляд нічого особливого, бо до парламентських виборів нібито ще далеко. Втім, за нинішньої непростої політичної ситуації, як мовиться, усяке може трапитися. Тому відверте відфутболювання нових правил виборів до ВР видається, м’яко кажучи, нелогічним.
Натомість робота над новою редакцією Закону «Про місцеві вибори», який також повинен був передбачати пропорційну систему з відкритими списками, спочатку просто-таки кипіла. Для розробки законопроекту була створена спеціальна робоча група, до якої запросили мало не всіх шановних експертів з виборчого законодавства, але, коли дійшло до справи, на розгляд було винесено не зовсім те, що попередньо напрацьовувалося.
Звичайно, навряд чи доречно говорити, що чинний Закон про місцеві вибори, за яким ми нещодавно обрали нову місцеву владу, недосконалий на всі сто. Він також містить чимало позитивів, зокрема норму про можливість відкликання громадою обранців, та передбачає другий тур виборів у великих містах.
Але вже після проведення цього самого другого туру чомусь доволі активно заговорили про необхідність перегляду його доцільності. Мовляв, і явка — низька, і дорого все це, і більшої легітимності обраний кандидат не отримує... Голова Верховної Ради Володимир Гройсман після завершення місцевих виборів пообіцяв створити робочу групу з напрацювання проекту Виборчого кодексу. От і незрозуміло: радіти цьому чи вже побоюватися потенційного результату, котрий може нівелювати нинішні позитиви...
Не зумівши ускладнити для себе виборчі правила, ВР усе ж таки ухвалила одне не надто зручне для себе рішення: ввела державне фінансування партій. Сама по собі ця ідея надзвичайно позитивна, але чим вона обернеться для українців у сучасних реаліях, поки що сказати складно.
Справа навіть не в тому, що, як запевняють опоненти цього закону, бюджет і так порожній. За такою логікою подібне рішення ніколи не буде на часі, бо завжди знаходитимуться питання, чиє фінансування видаватиметься важливішим за партійне. Головна причина дещо суперечливих вражень від згаданого закону в тому, що він побачив світ в умовах нереформованих правоохоронних та судових органів.
Поки що не надто зрозуміло: хто буде реально стежити за чистотою фінансових звітів та відповідності витрачених коштів, виділених у бюджеті. І коли закон реально запрацює, чи справді справедливо політики-порушники притягуватимуться до відповідальності, скажімо, за подвійну бухгалтерію.
Про реформу правоохоронної системи, судів та антикорупційного законодавства остаточні висновки поки що робити зарано, але проміжні зводяться до того, що згаданий процес іде досить повільно. Єдина реформа, яку можна вже спостерігати в дії, — це створення Національної поліції.
А ось Національним антикорупційним бюро парламент хоч і почав займатися мало не з перших днів своєї роботи, але не запрацювало воно й досі. Частково процес затягнувся і через недостатньо пророблену процедуру відбору керівництва бюро. Але найбільше критикують парламент за недостатність політичної волі для забезпечення реальної незалежності антикорупційного прокурора.
Взагалі, у правоохоронній царині робота Верховної Ради викликає дуже двояке враження. З одного боку, вдалося ухвалити цілу низку законодавчих актів, серед яких — про Державне бюро розслідувань; про створення Національного агентства з питань виявлення, розшуку та управління активами, отриманими від корупційних та інших злочинів...
Але з іншого — бурхлива діяльність парламенту щодо забезпечення умов для роботи таких важливих органів не підкріплена реальним підґрунтям. Досі жодна з перелічених установ (окрім, повторимося, Національної поліції) не запрацювала.
Потенційні камені спотикання
Найближчим часом Верховній Раді загрожує пережити ще одну битву: до парламенту Президентом уже внесено проект змін до Конституції в частині правосуддя.
Боротьба зі ще одними змінами до Конституції — в частині децентралізації — після гучних взаємних звинувачень, скороченні чисельності фракції «Самопоміч», демаршу радикалів Олега Ляшка і створення дуже напруженої ситуації в коаліції перетворилася на заморожений конфлікт.
Цікаво, що всі три фракції, котрі не підтримали конституційні зміни, перед виборами обіцяли у своїх програмах... децентралізацію. Звісно, вони не вважають свою нинішню позицію щодо законопроекту обманом виборців. Проект, зі скрипом проголосований в останній день літа під акомпанемент вуличних безладів, що не обійшлися без жертв, справді — далеко не бездоганний.
Багато юристів, зокрема тих, котрі тривалий час працюють у конституційному полі, підтверджують: ці партії не єдині у своїх оцінках пропонованих владою змін до Основного Закону. Проігнорувати їхню думку під час наступного голосування навряд чи вдасться, адже для ухвалення законопроекту в цілому необхідні 300 голосів.
Ще один несплачений борг чинної Верховної Ради — депутатська недоторканність: законопроект про її скасування поки навіть не намагалися винести в сесійну залу. Притому що раніше до законопроекту про зміни до Конституції в частині скасування депутатської і обмеження суддівської недоторканності ставилися з розумінням. На етапі направлення законопроекту до Конституційного Суду особливих перепон не виникло, а от після його повернення звідти ентузіазм кудись зник. Депутати цілком могли ухвалити законопроект ще влітку в першому читанні, а нині — в цілому.
Цікаво, що більшість проблем у коаліції восени депутати списували на місцеві вибори. Однак волевиявлення відбулося, а ситуація залишається досить напруженою. Це дає підстави найрізноманітнішим експертам говорити про можливість дострокових парламентських виборів.
Ярослав ГАЛАТА
