Однак нині існує проблема, коли таке рішення було прийнято, але воно де-факто не виконується. В такому разі військовослужбовець може звернутись зі скаргою до свого командування або ж до суду.
Щодо питання поновлення на роботі, то відповідно до статті 119 Кодексу законів про працю за працівниками, призваними на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану на строк до закінчення особливого періоду або до оголошення рішення про демобілізацію, але не більше одного року (а відповідно до ухваленого законопроекту № 2079 — 18 місяців), зберігаються місце роботи, посада і компенсується з бюджету середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, в яких вони працювали на час призову, незалежно від підпорядкування та форми власності.
Виплата таких компенсацій із бюджету в межах середнього заробітку проводиться за рахунок коштів Державного бюджету України в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.
За працівниками ж, які були призвані під час мобілізації, на особливий період та які підлягають звільненню з військової служби у зв’язку з оголошенням демобілізації, але продовжують військову службу у зв’язку з прийняттям на військову службу за контрактом, зберігаються місце роботи (посада), середній заробіток на підприємстві, в установі, організації незалежно від підпорядкування та форми власності, більше ніж на один рік (але не більше строку укладеного контракту — законопроект № 2079).
Таким чином, після демобілізації, якщо не було перевищено вказані строки, роботодавець повинен поновити працівника на робочому місці. Якщо ж він відмовляється це робити — таке рішення є незаконним і повинно бути оскарженим у судовому порядку.
Відповідно до ухваленого законопроекту № 2283, а саме статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», не підлягають призову на військову службу під час часткової мобілізації протягом шести місяців з дня звільнення з військової служби військовозобов’язані з числа громадян, які проходили військову службу за призовом під час мобілізації та були звільнені зі служби у запас. Такі особи у зазначений період можуть бути призвані на військову службу у разі їх згоди.
Як бачимо, законодавчо прописано відповідні соціальні гарантії, інша справа, що вони не завжди реалізуються. Тому саме відповідним державним інституціям слід подбати про сталість забезпечення воїнів належними механізмами реалізації своїх прав.
Щодо ухилення від призову, то таке явище, безперечно, існує, хоча дані про його масштаби є досить суперечливими і мотивація тих осіб, які ухиляються, найчастіше полягає не лише у відсутності соціального забезпечення з боку держави.
— З боку лідерів громадських організацій, створених воїнами, довелося почути: «Треба створювати громадські організації, які стали б паралельними державним правовими структурами, як от: «АТОшною контррозвідкою», «АТОшними силовиками».
Чи має намір держава використовувати досвід воїнів АТО, даючи їм робочі місця в управлінських структурах, таких як Міноборони, а також у МВС? Чи повинні бути створені певні комісії, у тому числі експертні, а також підкомітети у Верховній Раді, до яких увійшли б воїни АТО, які мають відповідний досвід військових дій та знання?
— Такі радикальні настрої передусім викликані відчуттям покинутості у бійців, їх соціальної незахищеності. Тому прямий обов’язок держави — забезпечити достойні та комфортні умови соціалізації для бійців, які повернулися з фронту.
Крім цього, набутий військовий досвід варто використати для зміцнення обороноздатності країни. За цей рік наша держава змогла реабілітуватися після 23-річного руйнування оборонної сфери, проте попереду ще величезний фронт роботи, яку варто доручити не кабінетним генералам та книжковим спеціалістам, а молодим, які особисто відчули недоліки чинної системи та сформували своє бачення її реформування.
— Популістські закиди можновладців щодо пріоритетності надання робочих місць саме воїнам є нещирими і не зобов’язують державу ні до чого, адже не йдеться про створення нових робочих місць. Чи не слід за умов війни запровадити нові податки, якими обкладались би багаті та надбагаті люди, та якими мають бути механізми фінансового забезпечення обороноздатності країни, з одного боку, та ринку праці — з іншого?
— Насправді такий порядок речей загрожує більше не самій державі, а правлячій верхівці, яка демонструє свою неспроможність забезпечити обороноздатність країни, в той час як цю роль узяв на себе сам народ. Навряд чи надалі така влада зможе одержати підтримку.
Щодо фінансування — у першу чергу необхідно раціонально витрачати вже наявні державні ресурси, забезпечити їх цільове надходження. Однак, враховуючи складну економічну ситуацію, було б доречно зобов’язати великих представників підприємницької сфери забезпечити учасників бойових дій достойними робочими місцями. Також ставку введеного військового збору для осіб, які отримують надприбутки, можна було б пропорційно збільшити.
— Проблема мобілізації залишатиметься актуальною всю війну — її правила та гарантії мають бути прозорими та рівними для всіх воїнів. Яким чином забезпечується правовий захист воїнів?
Чи слід запровадити прагматичний відсів від призову беззаперечно хворих людей, чиє здоров’я може бути остаточно підірване на війні? Чи реально на етапі мобілізації відсіяти від призову людей, які потенційно матимуть тяжкі психологічні та психічні розлади на війні?
— Щодо соціальних гарантій, то відповідно до постанови Кабінету Міністрів України «Питання грошового забезпечення військовослужбовців, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період» від 09.04.14 р. № 111 грошове забезпечення зазначеній категорії військовослужбовців виплачується у порядку та розмірах, установлених для військовослужбовців, які проходять військову службу за контрактом.
Військовозобов’язані, які були призвані на військову службу під час мобілізації, в особливий період, набувають нового юридичного статусу — військовослужбовці, внаслідок чого на них поширюються пільги, передбачені Законами України «Про військовий обов’язок і військову службу», «Про соціальний і правовий статус військовослужбовців і членів їх сімей».
Термін перебування громадян України на військовій службі зараховується до їхнього страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.
Пункт 2 статті 15 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей»: військовослужбовцям, які були призвані на військову службу за призовом у зв’язку з мобілізацією, виплата одноразової грошової допомоги, передбаченої цим пунктом, здійснюється за період такої служби з дня їхнього зарахування на службу без урахування періоду попередньої військової служби, на якій вони перебували у мирний час, за винятком тих осіб, які при звільненні з військової служби у мирний час не набули права на отримання такої грошової допомоги.
Зазначена допомога виплачується на день демобілізації таких військовослужбовців. Умови та порядок виплати одноразової грошової допомоги військовослужбовцям, призваним на військову службу за призовом у зв’язку з мобілізацією, визначає Кабінет Міністрів України.
Збережено право на підприємницьку діяльність для приватних підприємців при їх призові на військову службу під час мобілізації.
Ч. 15 ст. 14 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» військовослужбовцям з початку і до закінчення особливого періоду, а резервістам та військовозобов’язаним — із моменту призову під час мобілізації і до закінчення особливого періоду штрафні санкції, пеня за невиконання зобов’язань перед підприємствами, установами і організаціями усіх форм власності, у тому числі банками, та фізичними особами, а також проценти за користування кредитом не нараховуються.
Щодо відсіву потенційно слабких елементів на етапі мобілізації, то це безперечно повинно провадитися ще військкоматами. Це убезпечить як громадян від можливого погіршення їх здоров’я, так і військові формування від втрати бойових одиниць. Це стосується і психічного здоров’я бійців.
— Чи вдається нині компетентно давати раду проблемам воїнів у сфері психології — бойова психічна травма, чи зараджують цьому психологи, у тому числі військові, і чи достатньо у них для цього професіоналізму?
Звідси випливає ще одне запитання: чи не повинна психологічна адаптація воїнів відбуватися паралельно з їхньою соціальною реалізацією та визнанням? Чи допомагає робота, яка захоплює, на якій від людини багато залежить і яка забезпечує нормальні та високі статки, вирівнюванню психологічного стану та статусу воїнів?
— Галузь військової психології в Україні, на жаль, є не досить розвиненою та потребує зміцнення. Так, значна частина бійців досі позбавлена належної психологічної допомоги. Щодо контакту бійців із психологом перед боєм — це може певним чином налаштувати бійців, підготувати їх до реалій війни, однак усе одно не дозволить уникнути потреби в подальшій реабілітації.
Звичайно, заслуги ветеранів повинні достатньою мірою визнаватися суспільством, що забезпечить їм нормальну адаптацію.
Більше того, статус ветерана війни повинен бути привілейованим за рахунок законодавчо закріплених пільг: їм повинна надаватися земля, привілейовані можливості для ведення бізнесу, зокрема в оборонній сфері, достатнє пенсійне забезпечення. Все це дозволить дещо покращити їх психічний стан, оскільки боєць не буде почуватися недооціненим. Тому, зокрема, помічниками народного депутата Андрія Білецького вже розпочалася розробка внесення відповідних змін до законодавства.
— Чи має пенсія інваліда війни забезпечувати безбідне життя скаліченим воїнам — і яким чином і за рахунок чого необхідно наповнити фінансовим сенсом цей статус?
— Безумовно, віддавши своє здоров’я, боєць заслуговує на відповідне забезпечення з боку держави. Нині законодавством встановлено перелік пільг для інвалідів війни включно з доплатами до пенсійного забезпечення. Однак не можна сказати, що воно є достатнім для забезпечення гідного життя ветеранів, оскільки мінімальний його розмір прив’язаний до прожиткового мінімуму, котрий, як відомо, не відповідає реаліям життя, а тому варто збільшити його на законодавчому рівні за рахунок бюджетних відрахувань.
Яна ЛАДОМСЬКА