Майдан переміг російську «гуманітарну агресію»
Чимало учасників кривавих подій на Майдані зараз перебувають на фронті, в лікарнях і, на превеликий жаль, в іншому, можливо, й значно кращому за наш, світі.
Але всім тим, хто був очевидцем останніх днів і годин правління Віктора Януковича, нині дуже не вистачає загиблих революційних побратимів. Боротьба триває, по суті, на всіх фронтах — як на зовнішньому, так і внутрішньому. Бо, скажімо, як можна спокійно реагувати на те, що саме в переддень річниці кривавих розстрілів адепти Партії регіонів, не моргнувши оком, вносять понад 3,5-мільйонну заставу задля відпущення з-під варти одного з найодіозніших «регіоналів» Олександра Єфремова? Або явне затягування з розглядом справи про заборону КПУ?
Що вже казати про цілком справедливі очікування справжніх, а не декларативних реформ, з якими в Україні поки що не складається на всі сто. Звісно, причин, які гальмують проведення таких реформ, станом на сьогодні вистачає. І, передусім, це — війна на Донбасі, котра, схоже, вступає в нову фазу.
Тепер уже ні для кого не секрет, що найвище політичне і військове керівництво нашої держави роками безвідповідально тішилося ілюзією «стратегічного партнерства» з Росією. Тим часом офіційний Кремль цілеспрямовано реалізував курс на знищення України. Така політика наших північних сусідів особливо активізувалася після приходу до влади Віктора Януковича.
Умовно кажучи, нинішній агресор мав два плани. Перший передбачав поступове і мирне нівелювання більшості формальних ознак незалежності нашої держави. Другий зводився до одноразового силового її упокорення. Перший полягав у здійсненні гуманітарної агресії та застосуванні не збройної, а «м’якої» сили з метою руйнації української ідентичності.
Деякі науковці застосовують по відношенню до такого плану термін «гуманітарна агресія». Вона значно активізувалася, коли Янукович оголосив про рух (а точніше — псевдорух) у напрямку зближення з Європейським Союзом. Саме задля недопущення підписання Угоди про асоціацію між Україною та ЄС наші північні сусіди розпочали у 2012–2013 роках цілу низку торгових воєн.
Співучасником гуманітарної агресії проти України став режим Януковича, який під контролем російських спецслужб проводив антиукраїнську політику. Її апогеєм якраз і стали події на Майдані річної давнини, котрі, у свою чергу, переконали нинішнє російське керівництво в тому, що самою лише гуманітарною агресією здолати наш народ неможливо.
На жаль, нині в Україні ще й досі є чимало громадян, котрі схильні в цій війні на сході держави звинувачувати активістів, які в листопаді 2013-го розпочали Революцію гідності. Насправді ж — усе інакше. Саме ця революція, зокрема її найтрагічніша сторінка, що була написана кров’ю патріотів торік 18–20 лютого, перемогла першу російську агресію — гуманітарну.

Залишки нерішучості
Звісно, події, котрі надзвичайно стрімко почали розвиватися в Україні після цієї відчутної, але не остаточної перемоги, приголомшили не лише наш політичний істеблішмент, а й світових лідерів. Мало хто очікував, що Володимир Путін наважиться аж настільки відверто порушувати усталені світові геополітичні традиції.
Фактично, залишки тієї нерішучості присутні у світовій політиці й зараз. Мінські перемовини, про які від минулого четверга було сказано й написано цілі томи прогнозів та коментарів, за великим рахунком, і не мали шансу на успіх.
Чимало експертів схильні вважати, що Путіну переговори у «нормандському» форматі були потрібні лише для того, щоб, бодай, на деякий час повернутися у велику політичну гру. Напевно, російський президент-диктатор неабияк потішив своє «его» тим, що його усілякими засобами упродовж 16 годин умовляли лідери двох провідних країн Європи — Німеччини та Франції.
При цьому — і під час переговорів, і відразу після них (до офіційно домовленого «припинення вогню»), і вже після 15 лютого — Путін, вочевидь, передусім, переймався розширенням захоплених територій. Небезпідставність такого припущення доводить і зізнання українського Президента Петра Порошенка, зроблене позавчора ввечері на засіданні РНБО. Президент заявив, що під час переговорів пропонувалося встановити режим припинення вогню не з 15 лютого, а через 20 (!) днів після мінської зустрічі.
Спостерігаючи за тим, як наполегливо окупанти штурмували місто Дебальцеве, правильніше було б поставити питання навіть інакше: розпочати «перемир’я» не раніше того, коли бойовики остаточно захоплять це місто. При всій абсурдності подібного формулювання, цілком вірогідно, що у хворобливій уяві російського президента такі думки існували.
Звісно, Дебальцівський плацдарм поставив дуже багато запитань, на які фахівці даватимуть відповіді не один день. Однак уже тепер не можна не відзначити, що певні уроки з літніх трагічних подій під Іловайськом найвище керівництво таки винесло.
А в нинішніх «диванних дискусіях» з повсякчасними висновками на кшталт: «усе пропало» чи «Дебальцеве злили», напевно, нехай згодом поставлять крапку наші мужні воїни, котрі безпосередньо перебували й досі перебувають під ворожими обстрілами. Зараз ці люди, переважно, неговіркі. Власне, як не надто говіркими були 18–20 лютого минулого року ті, хто з дерев’яними щитами та в будівельних касках очі в очі дивився на озброєних до зубів «беркутівців».

Світ нарешті почув?
Символічно й те, що саме у дні річниці кривавих подій на Майдані світова спільнота ще раз продемонструвала, що дуже серйозно налаштована дотиснути Росію, щонайменше, економічними санкціями. Але на додачу нині вимальовується й такий собі можливий «план Б» — реанімація справи отруєного в Лондоні співробітника ФСБ Литвиненка. Від подальшого перебігу цієї справи, ймовірно, залежатимуть і подальші стосунки всього світу з агресором, адже там замішані найвищі чини нинішньої російської політики.
Також на глобальному рівні нині триває активний діалог між Європейським Союзом та Сполученими Штатами з приводу подальших дій щодо Росії. Американці традиційно налаштовані значно рішучіше, ніж європейці. Особливо це стосується сенаторів-республіканців, котрі вустами одного зі своїх лідерів Джона Маккейна уже вкотре закликають Білий дім ухвалити рішення про надання Україні зброї, в тому числі й летальної.
У Європі щодо цього значно обережніші. І хоча український патріотизм мав би спонукати до критики такої надмірної обережності, давайте спробуємо зрозуміти Старий Світ. Тут значно більше, ніж у США, бояться розгортання повномасштабних воєнних конфліктів. Дехто з експертів нині навіть почав порівнювати Європу та Україну із... сусідами, котрі мешкають в одній великій багатоповерхівці. І якщо у когось «вибухне газ», неабияк постраждати може вся споруда. Сполучені Штати, умовно кажучи, мешкають в іншому «домі», який міститься на сусідній «вулиці», тож йому збитків від потенційного «вибуху» вдасться уникнути.
Утім, після того, як агресор уже відверто продемонстрував світові, що й нових мінських домовленостей він дотримуватися не збирається, саме час замислитися над іншим порівнянням: «газ» у нашій спільній будівлі уже почав вибухати. А раз уникнути цього процесу не вдалося, чи не час задіяти максимум зусиль, щоб, бодай, мінімізувати цей процес і не зруйнувати весь дім?..

Чи буде в нас миротворчий контингент?
Вберегти Європейський континент від навіженого загарбника Україна лише своїми власними силами навряд чи зможе. І на позавчорашньому засіданні Ради національної безпеки й оборони цей факт, схоже, було визнано навіть на офіційному рівні. Одне з рішень РНБО зводиться до того, щоб ініціювати запрошення на Схід України миротворчого контингенту. «Рада національної безпеки і оборони схвалила звернення до ООН і Євросоюзу щодо розгортання на території України місій із підтримання миру та безпеки», — повідомив за результатами засідання секретар РНБО Олександр Турчинов.
Однак таке рішення можна назвати неоднозначним. Надто вже багато запитань воно породжує. Перше і найголовніше: хто ж усе-таки надасть Україні миротворчий контингент? Якщо це буде Євросоюз (хоча ЄС як структурі такі функції нібито й не притаманні, це — більше прерогатива НАТО), то одна справа. Якщо ООН — то зовсім інша.
Спершу щодо Євросоюзу. Поки що він (як і НАТО, до речі) далекий навіть від того, щоб просто надати Україні зброю для боротьби з ворогом. А направлення ще й миротворчого контингенту наразі взагалі бачиться чимось із галузі фантастики. Хоча, повторимо: ситуація нині розвивається дуже стрімко і змінитися може будь-якої миті.
Якщо ж ітиметься про «блакитні шоломи» під егідою ООН, то тут не обійтися без відповідного рішення тамтешнього Радбезу. А в цьому органі, як відомо, Росія має право вето. У свою чергу, це означає, що РФ нізащо не погодиться на введення до України миротворців, якщо серед них не буде російських солдатів. А далі — цілковитий абсурд, адже як можна вважати миротворцями представників армії країни, котра вторглася на нашу територію?..
Більше того, далеко не всі схильні вбачати у потенційному перебуванні на території України якогось миротворчого контингенту як панацею. Скажімо, екс-міністр закордонних справ Володимир Огризко наголошує: це може свідчити про заморожування нинішнього окупаційного статус-кво на довгі роки.
З іншого боку, конфлікт уже цілий рік і так не вдається вирішити, тому якісь нові дії чи, принаймні, ідеї, явно не завадять. До речі, не виключено, що рішення РНБО, передусім, якраз і направлене на те, щоб іще більше сфокусувати світову увагу на Україні. Мовляв, не лише в Берліні, Парижі чи Вашингтоні продукують варіанти вирішення конфлікту. Але, за будь-яких обставин, очевидно: мінські домовленості полетіли в тартарари ще до того, як на них встигло висохнути чорнило. А це означає, що умовний час «Ч» для світової спільноти став іще ближчим.
Ярослав ГАЛАТА