— У грудні 2014-го я отримав наказ відбути в район антитерористичної операції, — згадує мій співрозмовник. — Взявши найнеобхідніше, поїхав.
— Вам уже бу­ло ві­до­мо про те, що там від­бу­ва­єть­ся: по­за­ду бу­ла Іло­вай­ська тра­ге­дія, ко­ли за­ги­ну­ли чи­ма­ло на­ших вій­сь­ко­ви­ків. Ви не мог­ли не зна­ти, ку­ди їде­те і що там Вас че­кає.
— Я вважав і вважаю відрядження в зону АТО (а зараз — операції Об’єднаних сил) звичайним завданням, обов’язком кожного офіцера. Мене непокоїло інше: як добитися виконання тих завдань, які на нас покладало командування, відряджаючи в район АТО.
— Що то за функ­ції були?
— Мені належало увійти до складу Спільного центру з координації та контролю припинення вогню на Донбасі, який розпочав роботу у вересні 2014 року. До нього, окрім наших офіцерів, увійшли ще й росіяни.
У Центрі створили 16 груп, які, розділившись навпіл, працювали як на підконтрольній нам території, так і на тимчасово окупованій, контролюючи реалізацію досягнутих домовленостей, зокрема припинення вогню тощо. Наші спільні спостережні пости були розміщені по всій лінії розмежування, документально фіксували обстріли.
— Ви, Ми­хай­ле Юрі­йо­ви­чу, чи не пер­ший ук­ра­їн­ський офі­цер, який без­по­се­ред­ньо кон­так­ту­вав із ро­сій­ськи­ми, що пе­ре­бу­ва­ли на на­шій те­ри­то­рії... Тож не мо­жу не по­ста­ви­ти за­пи­тан­ня: які во­ни, на­ші «стар­ші бра­ти»?..
— Ми постійно вели з ними розмови щодо російської агресії, їх особистого ставлення до цього, намагалися переконати у персональній відповідальності кожного з них, нагадували про Нюрнберзький процес...
Зауважу, що російське МО призначало до складу спостережних постів Центру, як правило, тих військовиків, які до цього служили у віддалених гарнізонах. Жоден із них не лише не мав родинних стосунків до України, а й ніколи не був тут.
Більшість із них спочатку мали дуже слабке уявлення, що саме тут коїться. Але були й такі, хто чітко розумів, для чого вони в Україні... Так, російські офіцери зі складу Донецької, Луганської груп СЦКК, майже не приховуючи, керували російсько-терористичними військами зі штабів їхніх корпусів.
Але були й офіцери, які пройшли дві «чеченські війни», але визнавали свою провину в агресії проти колись братнього народу.
— Як Ви оці­ню­єте роль Цен­тру у при­пи­нен­ні вог­ню, від­ве­ден­ні важ­ких озбро­єнь?
— Я не уповноважений давати таких оцінок. Можу лише сказати, що росіяни всіляко гальмували його діяльність, придумуючи різні причини. Наприклад, відмовлялися виїжджати на місця обстрілів, пояснюючи це тим, що можуть потрапити під вогонь своєї ж артилерії.
— Але ж по­руч із ни­ми бу­ли й ук­ра­їн­ські офі­це­ри!..
— Звісно. Але у росіян була вказівка всіляко саботувати домовленості, і вони сумлінно її виконували...
— Гос­по­дар Крем­ля, не ка­жу­чи вже про йо­го ва­са­лів, по­стій­но ствер­джує, що кад­ро­вих ро­сій­ських вій­сь­ко­вих на те­ре­нах Ук­раї­ни не­має. На­віть піс­ля то­го як во­ни по­трап­ля­ли у по­лон до нас і їх об­мі­ню­ва­ли на на­ших бран­ців, ри­то­ри­ка Пу­ті­на не змі­нює­ть­ся. Бу­ва­ючи на не­під­кон­троль­них те­ри­то­рі­ях, Ви теж не ба­чи­ли їх?
— Ні, бачив. На власні очі.
— А Ви впев­не­ні, що то бу­ли са­ме во­ни, ді­ючі офі­це­ри чи ге­не­ра­ли ро­сій­ської ар­мії? Во­ни що — пред’­яв­ля­ли Вам по­свід­чен­ня осо­би?..
— Для того, щоб зрозуміти, що перед тобою кадровий офіцер, мені, людині, яка прослужила в армії понад 30 років, не потрібно його посвідчення. По-перше, вони вирізнялися добротною військовою формою, яку носили з дотриманням усіх статутних вимог, поведінкою, інколи московським акцентом.
Цього не скажеш про бойовиків: своїм одягом, манерами, врешті-решт, лексиконом ті більше нагадували відомого кіногероя Попандопуло. Але при появі своїх російських кураторів вони віддавали їм військову честь, а, отримавши накази, миттєво виконували їх.
— По­ва­жа­ли, ма­буть...
— Щодо поваги, не знаю, але побоювались: у цьому немає жодного сумніву. І, навпаки, самі росіяни дивилися на того ж Мотороллу як на посміховисько, коли той, наприклад, приїжджав на перемовини за кермом квадроцикла, обвішаний різною зброєю.
— Сьо­го­дні, як ві­до­мо, ук­ра­їн­сько­му вій­ську про­ти­сто­ять два так зва­них ар­мій­ських кор­пу­си, що дис­ло­кую­ть­ся в «ДНР» і «ЛНР» і яки­ми коман­ду­ють ро­сій­ські ге­не­ра­ли. З ни­ми не до­ве­ло­ся спіл­ку­ва­тись?
— З ними — ні, а ось із начальниками штабів мав справу.
— І яке вра­жен­ня во­ни спра­ви­ли на Вас?
— Це — наші вороги, на їхній совісті, якщо вона у них залишилася, смерті тисяч людей, за що вони рано чи пізно відповідатимуть. І на цьому крапка. А якщо вони цікавлять Вас як фахівці, то це добре підготовлені у військовому плані люди.
За плечима у них чимало так званих «гарячих точок», виникнення яких спровокували росіяни, і де вони, військові, «налагоджували мир». Наприклад, Абхазія, Чечня, Придністров’я, Південна Осетія. І тут, в Україні, всі вони опинилися невипадково.
— Знаю, що Ви і з «ар­мій­ця­ми» са­мо­про­го­ло­ше­них рес­пуб­лік спіл­ку­ва­лись. Які за­ли­ши­ли­ся вра­жен­ня?
— А які вони можуть бути після знайомства з тими, хто ще вчора як людина нічого не вартував у цьому житті, а сьогодні, взявши до рук автомати, почуваються господарями Всесвіту, творячи неподобства?
Розповім про такий випадок. В лютому 2015-го ми домовились із «вождями» псевдореспублік про евакуацію з-під обстрілів жителів Дебальцева. Згідно з цими домовленостями люди мали право протягом двох днів обирати, куди їм їхати — на територію «республік» чи до України.
Першого дня, коли проводили евакуацію, абсолютна більшість із них побажали виїхати на підконтрольну Українській державі територію: з майже вісімсот осіб лише 15–20 обрали так звану «ДНР». У нас не вистачило автобусів для всіх охочих, і ми заспокоювали людей, що решту заберемо наступного дня.
Але проукраїнська позиція жителів міста настільки обурила бойовиків, що вони всупереч домовленостям без будь-яких пояснень заборонили подальшу евакуацію, прирікши людей на смертельну небезпеку.
Проте це не завадило так званому омбудсмену «ДНР» Дарині Морозовій наступного дня заявити, що «українським військовим начхати на мирне населення». Ось вона, мораль «борців із хунтою»!..
Траплялося, що ці покидьки пробували використовувати українських офіцерів СЦКК на окупованій території як живий щит. Заради справедливості скажу, що саме завдяки втручанню російського капітана одного разу цього не сталось. У мене досі залишились у записничку телефонні номери Захарченка, Гіві, Моторолли та інших «вождів», з якими доводилося контактувати.
— До ре­чі, Ін­тер­не­том до­сі гу­ля­ють фо­то, на яких украй збу­дже­ний За­хар­чен­ко на­зи­ває Вас ук­ра­їн­ським ка­ра­те­лем...
— Це сталося 15 січня 2015 року, коли точилися запеклі бої за Донецький аеропорт, а Захарченко щоденно заявляв, що термінал уже їхній. На підтвердження сказаного він вирішив влаштувати там прес-конференцію.
Туди поїхали представники ОБСЄ, у тому числі Александр Хуг (заступник керівника Спостережної місії від цієї організації. — Прим. авт.), а також українські представники СЦКК. Були і два генерали — наш, український, і російський.
На під’їзді до аеропорту нас зупинили бойовики. Незабаром підійшли представники мас-медіа і Захарченко відразу почав розповідати їм про те, що «ДАП уже наш і там немає жодного українського військовослужбовця, але українці не дозволяють журналістам під’їхати до терміналів і у всьому переконатись, обстрілюючи їх».
Я не зміг стерпіти і заперечив, сказавши, що все, сказане ним, є брехнею. Увага журналістської братії переключилася на мене. Хвилин за 10–15 Захарченко почав репетувати, що і я, і всі українці прийшли на Донбас як карателі.
Але його швидко заспокоїв офіцер із його оточення. Ким він був за посадою — не знаю, але це точно був російський офіцер. І судячи з того, як до нього ставилися бойовики і сам Захарченко, досить високопоставлений.
— На цьо­му зна­йом­ство з ним за­кін­чи­ло­ся?
— Ні: через кілька днів я зустрічався з ним у будівлі Донецької облдержадміністрації, де сьогодні засідає «народний уряд Донецької республіки». Йшлося про обмін полоненими і тілами загиблих і відбувалася зустріч у присутності кількох російських офіцерів.
Судячи з їхньої поведінки, двоє з них були генералами. Захарченко повідомив, що перед тим як віддати нам тіла полеглих українців, він хоче провести урочисту церемонію відспівування. А коли ми залишилися наодинці, запропонував навіть попити кави! За філіжанкою цього напою ми проговорили близько години.
— І що Ви по­чу­ли од ньо­го?
— Більше запитував я, намагаючись з’ясувати їхні плани та добитися звільнення полонених. І він пообіцяв віддати з полону всіх «кіборгів» їх близьким, окрім комбата Кузьміних. Мені здалося, що мій співрозмовник не був відвертим, бо на мої запитання, чи нас не прослуховують, так і не відповів.
Наступного дня знову поїхав до цих терористів. Біля аеропорту побачив наших полонених: зі слідами знущань, обірваних, що суперечить усім міжнародним конвенціям. Я відразу відмовився брати участь у таких «урочистостях». І все ж мені тоді вдалося звільнити трьох полонених та забрати тіла 8 загиблих «кіборгів».
— Як Ви ста­ви­те­ся до твер­джень, що ук­ра­їн­ська ар­мія здат­на про­тя­гом 2–3 тиж­нів звіль­ни­ти оку­по­ва­ні те­ри­то­рії?
— Цілком згоден із ними. Але для цього потрібна єдина умова — невтручання російської армії. Скажу більше. Коли б не вторгнення влітку 2014-го російських батальйонно-тактичних груп, не обстріли наших військ із території Росії, то про сепаратистів ми б давно вже забули.
Нам тоді не вистачило буквально кількох тижнів, щоб покінчити з цією наволоччю. Але якщо Росія припинить постачати бандитам зброю, техніку і боєприпаси, то вони за кілька тижнів самі розбіжаться хто куди. Як щури з тонучого корабля.
— Не­вже? Хі­ба там не­має ідей­них, го­то­вих жит­тя по­клас­ти за свої «рес­пуб­лі­ки»?
— Якщо і є, то мізерна кількість. Абсолютна мізерна. Решта — місцеві бандити, шукачі пригод та різна наволоч. Є, правда, і ті, хто, втративши можливості заробляти на життя і годувати свої родини, теж влився до цих «армій».
— А як став­лять­ся міс­це­ві жи­те­лі до ук­ра­їн­ських вій­сь­ко­вих? Адже всі ми пам’­ята­ємо, як до­неч­ча­ни, у то­му чис­лі жін­ки, усі­ля­ко зну­ща­ли­ся над по­ло­не­ни­ми, яких бо­йо­ви­ки ве­ли ву­ли­ця­ми міс­та...
— Перебуваючи на Донбасі, ми, виходячи у місто, ніколи не обвішувались автоматами, гранатами. Ми не відчували ніякого вияву агресії чи неповаги.
Одного разу до нас підійшов маленький хлопчик і запитав, чи може він тихенько сказати: «Слава Україні». Нас це так пройняло і ми відповіли: «Кажи голосно!»
Саме заради таких людей ми не зупинимося, допоки не звільнимо всіх окупованих територій від цієї нечисті.

Ін­тер­в’ю про­вів 
Сер­гій ЗЯТЬ­ЄВ