6 груд­ня 2015 ро­ку від­бу­ли­ся пар­ла­мент­ські ви­бо­ри у Ве­не­су­елі. Піс­ля смер­ті Уго Ча­ве­са Ве­не­су­ела б’є ре­кор­ди ін­фля­ції. Пре­зи­дент кра­їни Ні­ко­лас Ма­ду­ро на­ма­гає­ть­ся будь-що збе­рег­ти курс ве­не­су­ель­сько­го со­ці­аліз­му, який ґрун­тує­ть­ся на про­да­жу наф­ти. 
Утім, низь­кі ці­ни на неї, ви­со­кий рі­вень ко­руп­ції у на­ціо­на­лі­зо­ва­ній наф­то­вій кор­по­ра­ції Ве­не­су­ели, збід­нін­ня ве­не­су­ель­сько­го місь­ко­го се­ред­ньо­го кла­су є по­туж­ни­ми фак­то­ра­ми, які під­ри­ва­ють не ли­ше ідео­ло­гію, а й прак­ти­ку ча­віз­му.

Йти курсом Уго Чавеса після його смерті виявилося непросто. Фактично від 2013 року у Венесуелі встановився перехідний політичний режим. Президент країни Ніколас Мадуро, сконцентрувавши під своїм контролем залишки ресурсів країни, намагається тероризувати за допомогою озброєних прихильників чавізму опозиційно налаштованих політиків та їхніх прихильників.

Зби­тий 24 лис­то­па­да 2015 ро­ку ту­рець­ким ви­ни­щу­ва­чем ро­сій­ський бом­бар­ду­валь­ник при­ско­рив пе­ре­гру­пу­ван­ня сил на си­рій­ських фрон­тах. По­при по­віль­ність на­сту­пу ар­мії Ба­ша­ра Аса­да, яка по­тер­пає від де­фі­ци­ту ре­сур­сів, во­на на­ра­зі во­ло­діє іні­ці­ати­вою на всіх си­рій­ських фрон­тах.

Розміщення на російській військово-повітряній базі у Сирії систем протиповітряної оборони «С-400» дещо охолодило гарячі голови по обидві лінії фронту. Водночас російське керівництво анонсувало та почало втілювати свої економічні санкції проти Туреччини попри той факт, що вони бумерангом б’ють по російській економіці. Не вщухає й риторика Москви та Анкари. Загрози Реджепа Ердогана піти у відставку у разі доведення його причетності до торгівлі нафтою з «Ісламською державою» так і залишилися риторикою.

Су­джен­ня Фе­до­ра Тют­че­ва що­до Ро­сії ста­ло в на­ші дні во­іс­ти­ну про­ро­чим: «Умом Рос­сию не по­нять...» І все ж та­ки на­уков­ці ма­ють ро­би­ти свою спра­ву всу­пе­реч скор­бот­ним сло­вам Ек­кле­зі­ас­та, що «при мно­го­сті муд­ро­сті мно­жить­ся й кло­піт, хто ж піз­нан­ня по­біль­шує, той по­біль­шує й біль» (Ек­кле­зі­аст, 1;18).
В да­но­му ви­пад­ку біль і за Ук­раї­ну, і за Ро­сію.

Кон­флік­ти як біз­нес
Як би ми не ставилися до російського політтехнолога Гліба Павловського, слід віддати належне рівню його поінформованості й схильності до системного аналізу.

Для ук­ра­їн­сько­го уря­ду сьо­го­дні — над­зви­чай­но зна­ко­вий день. Як ми вже пи­са­ли в ми­ну­ло­му чис­лі, са­ме 11 груд­ня Ка­бі­нет Мі­ніс­трів має зві­ту­ва­ти пе­ред Вер­хов­ною Ра­дою за ре­зуль­та­та­ми своєї ді­яль­но­сті. Остан­ній тиж­день пе­ред зві­том ви­дав­ся ще на­пру­же­ні­шим за по­пе­ред­ній. При­най­мні, кри­ти­ки в бік пер­со­наль­но Ар­се­нія Яце­ню­ка та йо­го коман­ди в ці­ло­му про­лу­на­ло знач­но біль­ше, ніж за весь по­пе­ред­ній рік. По­ка­зо­во, що ця кри­ти­ка пе­ред­усім зву­ча­ла са­ме від на­род­них об­ран­ців.
За­ра­ди спра­вед­ли­во­сті слід ска­за­ти, що знач­на час­ти­на кри­ти­ки — ціл­ком спра­вед­ли­ва, ос­кіль­ки уряд не ви­ко­нав ду­же ба­га­то взя­тих на се­бе рік то­му зо­бов’­язань. Утім, не за­ва­ди­ло б по­гля­ну­ти й на са­мих кри­ти­ка­нів, бо ж у пар­ла­мент­ських сті­нах та­кож на­ко­пи­чи­ло­ся чи­ма­ло бор­гів пе­ред су­спіль­ством. А Вер­хов­на Ра­да вось­мо­го скли­кан­ня всьо­го ли­шень два тиж­ні то­му від­зна­чи­ла пер­шу річ­ни­цю сво­го офі­цій­но­го іс­ну­ван­ня.