— Книжка за кордоном вийшла в сімдесятому році. Цьому передували певні події. Були публікації, відгуки, поширювалися вірші у самвидаві, мої поезії прихильно сприймали. Мала вийти перша збірка «Летюче віконце». Іван Дзюба, коли я вступив до Донецького університету (1964 рік), попросив, щоб я заніс вірші до видавництва «Молодь». Збірку поставили у тематичний план на 1966 рік, Дзюба написав передмову. Але його звільнили з «Молоді». Він розповідав мені, як голосували за звільнення на зборах працівники видавництва: «Усі редактори, завідувачі різних відділів голосували одностайно. А проти голосували чи утрималися тільки технічні працівники, дівчата-друкарки».
Мою книжку переставили на 1967 рік, але тут уже сталися інші події: мене відрахували з університету з таким формулюванням: «За дії, несумісні зі званням радянського студента». Наді мною нависли армія і невихід книжки.
Я спробував вступити до Московського літературного інституту, але мене не допустили до іспитів, хоча я пройшов творчий конкурс, мав позитивну рекомендацію Дмитра Павличка.
На початку 1968-го мене почав проробляти працівник КДБ. Я зрозумів: якщо погоджуся співпрацювати з органами, то вийде і книжка, і з навчанням налагодиться. Офіцер сказав: «Допоможемо вступити до вузу, але вже не на філологію, не на гуманітарні науки, а в сільгоспакадемію».
Я відмовився від співпраці з КДБ. Книжку остаточно «зарубали».
Тим часом мої вірші з рукопису «Летюче віконце» ходили по руках, несподівано вона вийшла в США — Осип Зінкевич оприлюднив у видавництві «Смолоскип».
— КДБ після того геть розлютилося?
— Авжеж. Мене перестали друкувати від 1970 року і до 1986-го, навіть в якихось літоглядах чи на з’їздах не згадували. Утім, на пленумі Спілки письменників України в пролетарському Харкові голова Спілки пан Загребельний сказав: «От за кордоном видають наших поетів. Понаписували по декілька віршів, а їх уже друкують в антологіях». Ну і назвав мене і Миколу Воробйова. Сказав, що у нас камерна поезія. Слово «камерна» прозвучало неоднозначно: чи то звужена тематика, чи то поезія, пов’язана з камерою для засуджених. Мені страшно стало, що в мене камерна поезія.
— У ті роки ким Ви працювали, що робили?
— На шахті працював, потім у радгоспі. Завдяки підземному стажу навіть на пенсію пішов раніше — у 56 років.
— І попри таку відірваність Вас вважають ключовою фігурою київської поетичної школи.
— До репресій у сімдесятих я був, як мовиться, у творчому струмі покоління. Зокрема, здружився з Василем Стусом. Ми познайомилися на якомусь вечорі у Спілці письменників, а згодом часто зустрічалися на квартирі у Світличного. Нещодавно мені дорікнули, чому я зі Стусом не листувався, коли його ув’язнили. Не забуваймо про так званий контекст. Я добре розумів: писати в табір — наражати себе на неприємності. Не обов’язково посадили б, у кадебістів були тисячі засобів, щоб зіпсувати життя. Я працював тоді на шахті, мав чотиригодинний робочий день, а опісля — в радгоспі електриком із ненормованим днем, нічними викликами тощо. Звільнивши з шахти, мене довго нікуди не брали на роботу. Один кадебіст зауважив: «У брата хліба проситимеш». Тому листуватися тоді зі Стусом я не міг. Хоча були такі, що йому писали. Але ж невідомо, звідки в них була така сміливість. Бо я таки боявся. А якщо вони не мали страху, то чому? І чому їх не торкнулися репресії?
— У вашому житті сумного було по самі вінця. А що було світлого, радісного, підіймало над грішною землею, давало можливість усміхатися, бути оптимістом?
— Тішили люди, події, переважно на певних відрізках життя. Наприклад, був у мене світлий час, коли я вперше працював на шахті, життєві горизонти були відкриті, мене почали друкувати, попереду був вступ до університету. Тоді я добре почувався. До речі, в травні 1964 року я відвідав творчий семінар в Ірпені, багатьох корифеїв побачив.
Дуже збадьорила перебудова в кінці вісімдесятих, з’явилися сподівання, що все зміниться, тішили публікації, здебільшого в російській пресі, книжки стали виходити.
— Ставлення до Вас змінилося після того, як Ви в 1994 році отримали Шевченківську премію?
— Абсолютно ні. Я і далі мав тавро «ворога і антисовєтчика». До речі, комунізована радянськість найбільше проявлялася на виборах. Десь душ п’ять проголосували за Ющенка, а решта — за комуністів та регіоналів.
А недавній референдум... Усе моє рідне село Адріанопіль бігло і голосувало за відокремлення від України і приєднання до Тамбовської губернії.
— Мотивація?
— Причина одна. 23 роки нічого не робилося владою для того, щоб роз’яснювати людям: вони живуть у незалежній Україні. Люди думали, що це щось тимчасове. Інформаційне, культурне поле зберігалося російське, східняки виховувалися на «Бандитському Петербурзі» і московській попсі. Навіть у глухих селах стояли пам’ятники видатним комуністам, а вулиці й досі мають назви Леніна, Рози Люксембург, Радянська, Комуністична... За радянською символікою знову ж таки проглядається Росія.
— Чи могли ми навіть у жахливому сні передбачити саме такий окупантський розвиток подій — путінську війну проти України?
— У 2004 році, коли точилася боротьба за президентство між Ющенком і Януковичем, у Сєверодонецьку зібралися сепаратисти. Я не сприйняв це серйозно, думав: вони просто трошки залякують Київ. Але виявилося, що то був сигнал. Тенденцію сепаратизму Москва культивувала і врешті розіграла свій пекельний сценарій.
От, власне, всі запитують мене про так звані Луганську і Донецьку республіки. Я ж не бачу ніякої різниці між областями всієї України, бо скрізь ідеологічно нічого не робилося, людям не роз’яснювали, що наша держава — Україна.
Є своєрідна помилка, яка «гніздиться» в нашій чудовій, дуже демократичній Конституції. Як сказав Левко Лук’яненко: «Демократія працює проти України». І це дійсно так. От стала Україна незалежною, видали всім, хто на той час мешкав на її території, паспорти громадян України. Добре, за це маємо бути вдячними, уже є якісь обов’язки перед цією державою. Естонія, наприклад, не всім видала паспорти, давала посвідчення для проживання, щоб можна було працювати і життєзабезпечити себе.
— Тобто в Естонії розуміли, що є естонці і не естонці, котрі в будь-який момент можуть зрадити.
— Так. Не естонці не брали участі в політичному житті, у виборах. Якби ми пішли цим шляхом, Верховна Рада була б щоразу іншою, і президентські вибори не відбувалися б на грані: 50 на 50. Київ дозволяв сходу, особливо Донецькій, Луганській областям, фальсифікувати, заплющував на це очі. Покарання за фальсифікації не застосовували. А закон треба виконувати, держава має захищатися.
Отже, в Естонії паспорти не всім видали. А у нас декларували, що Україна — це не держава українців, а держава народів України, ніби пішли назустріч усім тим, хто тут проживає. Та все одно в тому бачать проблему росіяни. А регіонали з комуністами, вороги України, здіймають галас, що відбувається насильницька українізація, мовляв, змушують навіть мислити по-українськи.
Маячня. Йдеться не про українізацію, а про дерадянизацію та дерусифікацію, бо 70 років це було цілеспрямованою політикою Москви. Коли ж ми стали незалежні, це треба було виправити. Наведу такий приклад. У Красному Лучі Луганської області в одній зі шкіл батьки захотіли, щоб діти навчалися в українському класі. А їм цього не дозволяли, клас не відкривали. Батьки навіть голодування влаштовували (сюжети показали по телебаченню), але нічого не добилися. Ці батьки зрозуміли, що вони живуть в Україні. Їх ніхто не примушує говорити українською мовою, але діти мають вчитися українською і знати її. Проте ніхто назустріч не пішов. Тобто Київ знову віддає місцевій владі право русифікувати і надалі населення, навіть усупереч бажанню людей.
— Деякі наївні люди досі вважають, що на Сході України місцеві дядьки викотили танки з гаражів і поїхали воювати «за приєднання до Росії». Мовляв, погоду роблять не російські найманці, російська зброя і російські гроші, а «внутрішня ініціатива».
— Від початку весь цей жах закаламутила путінська Росія. Це однозначно. У будь-яких виступах регіоналів, комуністів у Верховній Раді, навіть якщо це чітко не артикульовано, був присутній антиукраїнський дух. Чому? Бо в їхніх головах звучить улюблена російська пісня: «За нами Росія, Москва і Арбат». Якби за регіонало-комуністами не стояв Путін і не підтримував сепаратистські тенденції, вони б мовчали у Верховній Раді, зовсім іншими були б. А так вони морально потурали і фінансово допомагали сепаратизму. Це факт. Хоча досі деякі легковірні люди в різних регіонах України вважають, що все це «внутрішня ініціатива».
У 2002-му я в інтерв’ю міській луганській газеті «Жизнь Луганска» сказав, що Росія (тоді ще, мабуть, Єльцин керував) оговтається від внутрішньої кризи і почне прибирати до рук республіки, що повідходили від Москви. А основне для них — Україна. Якщо з Україною вийде, то середньоазійські республіки посиплються без боїв.
Путін після анексії Криму неодноразово заявляв: «У Росії відібрали Крим, Хрущов по п’яні віддав. Нас образили. А ми опустили голови. Проте історичну справедливість відновлено». Цей погляд поширюють через засоби масової інформації, як і тезу, що Україна — не держава, а територія. «Почему-то большевики отдали Новороссию, присоединили к Украине». Путін, гебіст комуністичний, мав би знати історію, зокрема те, що була революція, і не тільки соціальна, а й національна. Тому на території царської Росії організувалися, утворилися національні держави. Національна революція, мабуть, була головнішою для людей, ніж соціальна.
— Обіцяли ще до осені приборкати терористів. А що Вам підказує інтуїція поета?
— Я не знаю стану воєнних дій. Керівники АТО сказали, що вони тепер не подаватимуть інформацію, щоб ворог не скористався.
Та проблема не в тому. Хтось із німецьких високопосадовців сказав, що росіяни не вводитимуть війська доти, доки російські найманці не зазнають поразки. Ввели.
Проте подивимося оптимістично: протистояння закінчиться нашою перемогою. З бюджету викинуть величезні гроші на відбудову. Чи казатимуть тоді наші державці людям, що вони живуть в Україні? Чи проводитимуть роз’яснювальну роботу в школах, вишах, скрізь, що ми живемо не в Росії, що в українців є перспективи для вступу до європейських навчальних закладів, є кар’єрні перспективи, що знання української мови обов’язкове?
А що вчинять з російським зомботелебаченням? Після успішного закінчення АТО знову показуватимуть «Бандитський Петербург»? Кіркорова з Басковим та Лепсом? От у чому справа. Чи вистачить волі у керівників держави спиратися на національне?
— Луганщину вважають російськомовною. А в рідному селі Адріанопіль якою мовою люди розмовляли? Звідки корені українськості у вашій творчості?
— Від початків у мене була така наївна думка, яка зміцнилася в сімдесятих під час бесід зі слідчими КДБ (у той час саджали шістдесятників): якщо я живу в Україні, якщо прізвище у мене українське, якщо я закінчив українську школу, українською мовою думаю, тож я українець. Які тут питання?
А нині роздмухують питання русифікованості Донбасу. Але ж села там україномовні, навіть у промислових районах, за невеликим винятком (скажімо, в нашому Перевальському районі є два компактні російськомовні села, де колись оселилися старовіри). Щоправда, в селищі, куди люди приїжджали звідусіль шахтарювати, школа-десятирічка — російськомовна. Тож діти з ближніх сіл, що вчилися в українських школах, змушені були закінчувати там дев’ятий-десятий клас російською мовою.
Ви питаєте, звідки в мені українськість? То природне. Так само природно мислили і чинили дисиденти, які посилалися на статтю Конституції СРСР, де було чітко прописано право виходу республік зі складу Союзу. Їм заперечували: це не для вас написано, а для закордону. Тобто ця стаття неправдива. А хлопці у Львові (Лук’яненко, Кандиба та інші) повірили у правдивість цієї статті, намагалися створити партію, яка б проводила роз’яснювальну роботу серед населення щодо доцільності і потрібності виходу України зі складу СРСР на підставі цієї статті.
Отже, якщо я народився і записаний українцем, живу в Україні, мені ж треба було у повноті своїй втілювати це. А реалії йшли врозріз, скажімо, у донецькому виші, де я навчався, викладали українською мовою. Я ж не знав, що за таємним рішенням московського Політбюро ЦК впроваджувалася необов’язковість вивчення української мови.
— Ви чималою мірою відповіли каламутникам-заколотникам, які стверджують, що Схід України цілком російськомовний. Радше виходить, що Україна для певної категорії людей є чужинською, іноземною. Логіка сепаратистів, м’яко кажучи, притягнута за вуха.
— Роль сепаратистів, і тим паче терористичних угруповань, була б мізерною, якби Москва їх не підтримувала, не підказувала, які вимоги ставити, що робити. Без російських танків, гармат і ракет нічого б не було. Права росіян абсолютно не затискали на противагу українців, яких у Луганській області — більшість. Ну які їхні права? На обласному державному телебаченні ведучі, починаючи передачу, віталися на камеру українською, а бесіду вже проводили російською.
Так само дитсадки у Луганську були українські в лапках. Вихователька казала: «Доброго ранку, дітки!», ті відповідали, а далі з ними спілкувалася російською мовою й дитячі книжечки читала російською. Українського — нічого, а вважається, що дитсадок український. Є ж якийсь контроль: завідувач, обласний відділ освіти. Ті про все знали і нічого не змінювали.
Тепер є велике сподівання, що будемо навчені. За роботу над помилками візьмемося по-справжньому. Життя змушує нас бути сильними та україноцентричними.
Володимир КОСКІН