— Північноатлантичний альянс було створено 4 квітня 1949 року, — говорить Вадим Олександрович. — Його виникнення пов’язують із нездатністю ООН забезпечувати у світі мир, оскільки Радянський Союз, який входив до Ради Безпеки цієї міжнародної організації, блокував рішення більшості країн. У відповідь СРСР «перед загрозою усьому світу, що нависла з боку НАТО», як писали тоді радянські газети, у 1955 році створив Варшавський договір — військовий блок, до якого увійшли країни соціалістичного табору: Болгарія, Чехословаччина, Румунія, НДР, Польща і Угорщина.
— Вони могли достойно протистояти Північноатлантичному альянсу?
— Аж ніяк. По-перше, там була перевага як у чисельності, бо членами НАТО відразу стали 12 країн, а по-друге, і у військовій могутності: США, Великобританія, Франція володіли ядерною зброєю, якої не було у жодного нашого партнера по Варшавському договору. До того ж і за кількістю військових баз, розміщених практично в усіх куточках світу, вони значно обігнали нас.
Ну а якщо взяти до уваги ще й економічну складову, яка неабияк впливає на військову могутність, то коментарі тут узагалі зайві...
— Але й нині можна почути, що на Заході нас боялися...
— Дивлячись що розуміти під словом «боялись». Як на мене, то там боялися не стільки нашої військової машини, скільки самої війни, прекрасно розуміючи, що вона може стати останньою в історії людства. Як колишній військовий, що мав доступ до конфіденційної інформації, стверджую: ні СРСР, ні загалом Варшавський договір не міг вийти переможцем у можливій війні із США чи НАТО. Більш того, коли б не ядерна зброя, то військове протистояння завершилось би не на нашу користь. Хоча б тому, що економічно вони були сильнішими.
Попри те що обидва блоки з кожним роком нарощували свою військову міць, до відкритого військового протистояння не дійшло: і в Москві, і в Брюсселі добре усвідомлювали, чим це обернеться для всієї планети.
— Чверть століття тому Варшавський договір наказав довго жити, холодна війна скінчилася. Хіба тоді, на початку 90-х, залишалася необхідність в існуванні НАТО?
— У штаб-квартирі блоку, яка розташована в передмісті столиці Бельгії, сидять дуже розумні і далекоглядні люди, які уміють прораховувати наперед не те що кожен свій крок, а й кілька. В приватних розмовах, коли я цікавився, чому не оголосять про саморозпуск, мовляв, у світі інші часи, вони не раз і не два натякали, що робити це передчасно. А один німецький генерал прямо сказав, що «затишшя будь-якої миті здатне перерости в бурю». Виявилося, як у воду дивився...
— Що маєте на увазі, Вадиме Олександровичу?
— Останні події, які розгортаються навколо України і в самій Україні: сепаратистські настрої на півдні і сході країни, окупація Росією Криму, проникнення її спецназівців на нашу територію, намагання дестабілізувати ситуацію по всій країні. Не забувайте, що Україна розташована у самому центрі Європи і є важливим чинником щодо безпеки у цьому регіоні світу. Якщо, не приведи Господи, тут, образно кажучи, розгориться полум’я, то воно може перекинутись і на інші країни Східної і навіть Західної Європи. Ніхто не знає, що в головах російських політиків: це відомо одному Господу Богу.
— Ви хочете сказати, що ще тоді, в період потепління у відносинах між Москвою і Брюсселем, в останньому зуміли передбачити нинішній розвиток подій?
— Я не посвячений у таємниці Північноатлантичного альянсу, і мені невідомо, хто і що там моделював. Але достеменно знаю, що у цьому напрямку там працює багато фахівців, які, мабуть, допускали, що з часом на зміну Єльцину і його відносно ліберальному оточенню можуть прийти «яструби», які жадатимуть реваншу в холодній війні, котру Радянський Союз начисто програв. До того ж там враховували і настрої у російському суспільстві, які з приходом до влади Путіна ставали більш реакційними. Як бачите, не помилилися.
— Цілком можливо, що колишній підполковник КДБ забажає реанімувати не лише колишній Радянський Союз, за яким так сумує, а і той же соцтабір...
— Думаю, цього ніколи не станеться. Всі країни, що були колись соціалістичними, тепер перебувають під парасолькою Північноатлантичного альянсу, де діє соціалістичне (усміхається) правило: один за всіх, всі за одного.
— Що це означає?
— Згідно з 5-ю статтею Вашингтонського договору, який регламентує діяльність цього військового блоку, сказано: напад третьої сторони на будь-яку країну — члена НАТО є нападом на НАТО в цілому. І всі інші країни зобов’язані захистити її.
— Мабуть, більш ефективної системи захисту у світі немає?
— Таких безпрецедентних гарантій безпеки ніхто і нікому не надавав і на сьогодні не спроможний надати, як це робиться у Північноатлантичному альянсі. Причому його члени не діляться на старших і молодших — залежно від дати вступу. Усі рівні. Хоча, відверто кажучи, до думки тих же США, основного спонсора блоку, більше прислухаються, аніж до Литви чи Естонії при усій повазі до них.
— Чи справді Володимир Путін такий «крутий хлопець», як його зображують російські мас-медіа?
— Що ви маєте на увазі? Як людину, політика?
— Насамперед як першу особу Росії, яка позиціонує себе новоявленим збирачем «земель руських», якому море по коліна.
— Якщо уважно придивитися до Путіна як до політика, якому начхати на «клятий Захід», проаналізувати його останні дії щодо України, то побачимо, що реальний Путін не має нічого спільного з тим, яким його «малюють» придворні журналісти. Бо ж «збирає» він ті землі, які немає кому захистити як слід. Наприклад, Росія «відкусила» у Грузії Абхазію, Південну Осетію. Чому? Бо знала, що її дії залишаться безкарними, адже невеличка Грузія не могла дати їй як слід по зубах.
А ось у бік країн — членів НАТО він навіть косо подивитися боїться. Маю на увазі стосовно «земельки». Наприклад, крихітні Литва, Латвія і Естонія почуваються досить спокійно, бо коли почалися події в Криму, США відразу ж відправили до них, як, до речі, й інших своїх союзників, кілька ланок винищувачів. Як на мене, то Путін як людина належить до людей підлих, заздрісних, здатних на підступні кроки навіть до вчорашніх друзів. Якщо вірити спогадам про його дитинство, юність тих, хто його добре і тривалий час знав, то багато чого у цих вчинках стає зрозумілим...
— Ви хочете сказати, що коли б Україна була членом НАТО, то ніхто і ніколи не окупував би Кримський півострів?
— А ви що, цього не розумієте? Не виключаю, що думки про це могли б роїтись у головах деяких російських політиків, але навряд чи вони ризикнули б їх оприлюднити. На щось подібне здатен хіба що Жириновський, проте на те він і клоун, щоб влаштовувати клоунади, хоча і з відома Кремля...
— Чому ж за понад 20 років існування України як незалежної держави ми не спромоглися стати хоча б асоційованим членом блоку? Чим українці гірші за тих же румунів чи словаків?
— Відповім відверто: як люди українці нічим не гірші від своїх сусідів, а ось наші керманичі...
Розмов навколо набуття членства у цій поважній організації, особливо за часів Віктора Ющенка, точилося багато, але все розмовами і закінчувалося. Слід віддати належне Віктору Андрійовичу: при ньому ми наблизилися до цієї мети найбільше. А при Януковичі так само і віддалилися.
Свій «вагомий» внесок щодо вступу в НАТО зробив і екс-президент Леонід Кучма зі своєю так званою багатовекторністю, яка на практиці означала не що інше, як тупцювання на місці в справі забезпечення національної безпеки, бо Леонід Данилович хотів і з Росією дружити, і з НАТО бути на короткій нозі. А в результаті Україна, вибачте, опинилася на короткому повідку у північного сусіди.
А хіба інші політики не докладали титанічних зусиль для того, щоб ми не опинилися під парасолькою колективної безпеки? Не хочу називати прізвищ, бо вони і так відомі. Згадайте їхні тури регіонами країни, організовані і оплачені ними ж мітинги, особливо на сході країни, коли в ролі експертів виступали 75–80-річні бабусі та домогосподарки, репетуючи: «НАТО геть!» Звісно, ця істерія підігрівалася і з боку Росії, яка вела підкилимну боротьбу за те, щоб ми ніколи не потрапили до НАТО.
— Але ж тоді противники нашого вступу до альянсу обіцяли нам багато неприємностей, якщо приєднаємося до цієї системи безпеки. Наприклад, Росія припинить співпрацю в галузі оборонно-промислового комплексу, і це обернеться для нас економічним колапсом, інші негаразди...
— Із цього приводу скажу таке. Після краху всього соціалістичного табору Росія устами свого першого президента Бориса Єльцина заявила, що «кістьми ляже, але не допустить наближення НАТО до своїх кордонів бодай на сантиметр». І що? На сантиметр альянс дійсно не наблизився до її кордонів, а ось на сотні кілометрів став таки ближчим. Російській Федерації довелося змиритись із цим фактом.
Кожна суверенна країна самотужки вирішує, яка форма безпеки їй більш до снаги, політики, якщо вони патріоти своєї країни, поважають свій народ і дбають про його майбутнє, а не живуть одним днем, приймають самостійні рішення, а не ті, яких бажають в інших державах.
Скажу ще ось про що. Тоді, коли блок розширювався на Схід, Росія погрожувала різними економічними та іншими санкціями його новим членам. Що з того вийшло? Ті санкції так «боляче» вдарили по тій же Польщі, що українці їздять до неї на заробітки, гаруючи у польських фермерів...
— А як прокоментуєте твердження про те, що членство в НАТО українська економіка не витримає, настільки воно дороге?
— А польська, болгарська, румунська та інші економіки значно сильнішими були за нашу, коли їх приймали до альянсу? Подібні інсинуації розраховані на звичайних громадян, які не розуміються на подібних питаннях. Насправді членство в НАТО не є дорожчим, аніж в інших міжнародних організаціях.
Якщо говорити конкретно, то в середині 2000-х, на думку військових експертів, воно коштувало б нам — з розрахунку на душу населення — 4–5 гривень на рік. Хіба це дорого, коли, як показують останні події, йдеться не просто про відносну безпеку держави, а про її існування як держави?
Загалом альянс рекомендує своїм членам витрачати на оборону не нижче 2% ВВП. А українське законодавство визначає 3%! У 2005 році середній рівень військових витрат країн — членів Північноатлантичного альянсу становив 1,7%.
— Як так сталося, Вадиме Олександровичу, що Ви, радянський генерал, комуніст старого загартування, стали прихильником НАТО?
— Я, як і більшість моїх ровесників, тривалий час теж вважав цей блок нашим заклятим ворогом. І не лише вважав, а як людина військова десятиліття протистояв йому, охороняючи небо. Проте з часом, особливо з настанням перебудови, отримавши доступ до багатьох джерел інформації, раніше недоступних, став замислюватися над тим, що відбувалося у країні. Ну а коли почав спілкуватися з натовцями, у тому числі і високопоставленими, то переконався, що не такі вже вони і кровожерні (усміхається), як нам розповідали.
Скажіть, чому Варшавський договір розпався, а Північноатлантичний альянс не тільки залишився, а й розширився до майже 30 країн? Чому до нього повтікали всі наші колишні союзники? Отож-то...
— Які ваші прогнози стосовно вступу України до НАТО? Чи взагалі це може стати реальністю?
— А чому б ні? Все в наших руках, точніше, наших політиків. Саме життя дало нам жорстокий урок, переконливо довівши: самотужки Україна не спроможна на всі 100% гарантувати національну безпеку. Цього можна досягти, лише ставши членом цього блоку. Іншого шляху — альтернативного, зважаючи на останні події, у нас немає. Те, що робить нині Росія, розвіяло останні ілюзії стосовно особливого стратегічного партнерства, про яке так багато говорилося.

Інтерв’ю провів Сергій ЗЯТЬЄВ