Цифри попередніх років коливаються: від 7,7 до 12 л на кожного українця. І тут неважливо, хто правий. Адже за загальновизнаними міжнародними нормами вимираючою вважається нація, де на душу населення на рік припадає понад 8 л спиртного.
Про те, що ми у цій категорії, свідчить той факт, що від наслідків алкоголізму щороку помирають 40 тис. українців. Пияцтво є причиною передчасної смерті майже 30% чоловіків. Медичні дослідження довели, що алкоголізм майже на чверть вкорочує життя людини, провокуючи різні захворювання.
Згідно зі статистичними даними за 2016 рік 700 тис. наших співгромадян, які страждали в той час на психічні хвороби, були спровоковані вживанням алкоголю. А серед жінок, які померли від цирозу печінки, 75% зловживали спиртним.
Економічні та соціальні збитки від цього зла величезні. Вони призводять до нещасних випадків на виробництві та в побуті, підвищують вартість лікування як самих алкоголіків, так і народжених ними неповноцінних (фізично та психічно) дітей.
Множаться спричинені випивохами аварії, катастрофи, пожежі та суми на подолання їхніх наслідків. Чого тільки варті ДТП за участі п’яниць. Упродовж 2017 року водії під градусом спричинили 115 смертей.
Загалом поліцейські зафіксували понад 114 тис. нетверезих кермувальників, які спровокували 5,8 тис. ДТП. Лише за першу половину 2018 року з вини випивох сталося понад 2 тис. ДТП, з яких 340 — з потерпілими.
Від підвищення рівня алкоголізації населення пропорційно зростає й насильство у сім’ях. За інформацією ПРООН, від нього страждає орієнтовно 1,8 млн українок. За рік від рук насильників гинуть майже 600 жінок, однак лише 10% потерпілих звертаються до поліції.
Повзе вгору не лише крива різного роду правопорушень на побутовому ґрунті. П’яниці утворюють групу кримінального ризику, оскільки підвищена агресивність, знижений поріг самокритики і розширення кола дозволеного часто штовхають їх до порушення закону і навіть на тяжкі злочини.
Чому люди п’ють і чому держава з цим не бореться?
На це запитання у кожного своя відповідь. Одні пояснюють це тим, що алкогольні напої перебувають у досить вільному продажу, вони не надто дорогі та їх повсюдно рекламують. Реклама створює привабливий образ питущого, ототожнюючи алкоголь із неодмінним атрибутом будь-якого свята, синонімом відпочинку.
Для інших спиртне — засіб зняття напруги. У них відсутнє усвідомлення того, що таке подолання стресу швидко призводить до звикання, якого нелегко позбутись. Є й такі, хто виправдовується традицією, яка нібито у нас існувала віками.
Насправді ж такого в Україні ніколи не було, хоча й без поодиноких п’яниць не обходилося. Тривалі пости обмежували вживання спиртного християнською спільнотою та й пустопорожніх розваг не було. Випивали тільки у свята та з приводу урочистих подій.
Що ж до козаків, які нібито були пияками, то це — міф. Його вони ж самі про себе й поширювали, аби ввести в оману ворогів щодо своєї боєздатності. Насправді у походах діяв «сухий закон», а на Січі за надмірне та безпричинне вживання спиртного жорстоко карали.
Є й наукові пояснення алкоголізму. Вчені називають понад десяток причин із безліччю складових, які штовхають людину на цей небезпечний для себе і оточуючих шлях.
Серед них — соціальні чинники впереміжку з політичними, економічними, культурними, психологічними, правовими. А також недоліки в роботі державних і громадських організацій, упущення у вихованні, терпимість до п’янства, хибне враження про нешкідливість алкоголю.
Чи не тому нині п’ють чоловіки, жінки й навіть підлітки та діти. Кілька років тому ВООЗ оприлюднила результати опитування школярів у понад 40 країнах світу. З’ясувалося, що в Україні 40% дітей вживають алкоголь. Проте замість стурбованості суспільства та прийняття владою радикальних заходів повідомлення викликало хвилю спростувань. Мовляв, не так запитували, не так рахували.
Тож досі не маємо державної програми боротьби з пияцтвом і алкоголізмом, хоча у правовій демократичній державі вона обов’язково має бути. Натомість усе, на що спромоглася влада, то це щоразу включати до чергових державних програм боротьби зі злочинністю окремий розділ, присвячений протидії пияцтву. І ні тобі імплементації норм Глобальної стратегії за зниження зловживання алкоголем, ні рекомендацій Європейської хартії з алкоголю чи Європейського плану боротьби з вживанням алкоголю.
Щоправда, Верховна Рада двічі бралася за проекти Законів «Про основні засади державної політики запобігання алкоголізму в Україні» та «Про профілактику алкоголізму, наркоманії та токсикоманії», проте так і не довела справу до логічного завершення.
Періодично перед Кабміном, МОЗ, МВС та іншими міністерствами ставилося завдання розробити цільову програму боротьби з пияцтвом та алкоголізмом з огляду на рекомендації Європейського регіонального комітету ВООЗ, а також підготувати та внести на розгляд парламенту законопроект щодо соціальної реабілітації хронічних алкоголіків та наркоманів. Однак «віз» і нині там.
Як протидіяти?
Боротьба з алкоголізмом — завдання вельми складне. Спроби протистояти йому на державному рівні у світі робилися неодноразово. Придумували різні системи, вводили «сухий закон» (у Росії він був у 1914–1925 рр., у колишньому СРСР — 1985-му). Але рано чи пізно доводилося відмовлятися від заборон через ввезення контрабандного алкоголю та вживання сурогатів.
Тож нині у світі орієнтуються не так на заборони, хоча й вони є в арсеналі боротьби з пияцтвом, як на профілактику та допомогу алкозалежним. Це клопітно, недешево й вимагає чималих зусиль як з боку держави, так і суспільства та сім’ї. Але цивілізований світ це робить і нам треба, якщо хочемо зберегтись як нація.
Хоча, мабуть, багато хто скаже, що пияцтво — це особиста проблема конкретної людини та її родини, тож нехай самі її розв’язують. Значною мірою воно так і є. Але алкоголік не у вакуумі, він поруч із нами та нашими дітьми. Тому запитання — лікувати його чи ні й чия це парафія, не повинно виникати взагалі. Відповідь очевидна: лікувати й якомога швидше.
Готуючи матеріал до публікації, його автор поспілкувалась як із представниками державних установ, так і кількох приватних центрів у Києві та Одесі, аби дізнатися про умови та вартість лікування.
Різноманітних клінік та реабілітаційних центрів в Україні не бракує. Вони готові тут і зараз прийняти хворого. Працюють цілодобово і без вихідних. Усіляко розхвалюють умови перебування у закладі, які часто схожі на курортні. Наголошують на індивідуальниому підході до кожного хворого, що є запорукою успішної терапії.
Та як тільки озвучують вартість своїх послуг, бажання скористатися ними пропадає. Ціни — як у престижних готелях. Доба перебування у приватних реабілітаційних центрах зазвичай обходиться в 1800–2000 грн, а то й удвічі дорожче. Хоча, якщо добре пошукати, то у деяких закладах у разі згоди одразу на місячний курс лікування можна вкластися в 9–10 тис.
Захмарні для злиденних сімей алкоголіків суми не остаточні, адже вартість послуг може бути різною для кожного окремого пацієнта. Початкова стадія алкозалежності лікується легше, швидше й дешевше, тоді як алкоголізм у запущеній стадії потребує поетапного довгого лікування і значно більших сум. Має значення і вік хворого. Люди середнього та старшого віку важче піддаються терапії, ніж молоді.
Малодоступними є не лише приватні клініки, а й спеціалізовані державні лікарні. Ось, приміром, у Києві психоневрологічних диспансерів аж п’ять, але відділення, де лікують від алкоголізму, є лише в трьох. Звернутися можна й до наркологічної клінічної лікарні «Соціотерапія».
Лікують як амбулаторно, так і в стаціонарі. Послуги надаються негайно на вимогу хворого або його родичів за згоди алкозалежного. Однак одні заклади лише надають термінову допомогу задля виведення із запою, інші — ще й реабілітують, застосовуючи різноманітні методи терапії.
Але добитися відповіді по телефону, що безплатно, а що за гроші, аби зорієнтуватися, чи по кишені лікування, практично неможливо. Тільки в одному закладі без зайвої сором’язливості назвали суму: 4 тис. грн за 10 діб. У решті — будь-які середньостатистичні суми не озвучують.
Мовляв, усе з’ясується у лікаря під час консультації хворого. Проте обхідними шляхами вдалося дізнатися, що кількаденне перебування у стаціонарі, яке зазвичай потрібне для виведення із запою, стартує від 1,8 тис. грн.
У приватному реабілітаційному закладі умови перебування, лікування і невтаємничену фінансову обґрунтованість послуг погодився прокоментувати Дмитро Сергеєв, керівник відділу профілактики Міжнародної антинаркотичної асоціації, яка покриває майже всю територію України і має філії в Грузії та Молдові.
Їхня програма допомоги алко- та наркозалежним, яка пройшла перевірку МОЗ, передбачає стаціонарну реабілітацію та соціальну адаптацію. Приміром, у нещодавно відкритому відділенні в Одесі повернення пацієнтів до здорового способу життя здійснюється в кілька етапів.
Спочатку медикаментозне виведення токсичних речовини з організму. За ним — посилена робота психотерапевтів, психологів, консультантів із хімзалежності, які допомагають одужати.
І на заключному етапі — проживання в центрі у товаристві тверезих людей із вільним виходом у місто, на роботу або ж допомога на волонтерських засадах працівникам центру з наступним закінченням курсів і працевлаштуванням в одному з філіалів Асоціації.
Звісно, послуги небезкоштовні. Оренда житла, їжа, зарплата фахівців потребують витрат (мінімум 6 тис. на місяць). Однак за наявності вакантних бюджетних місць малозабезпечені сплачують набагато менше.
Особливості хвороби
Фахівці поділяють алкоголізм на чоловічий, жіночий, підлітковий і навіть дитячий. Окремо виділяють ще й пивний алкоголізм. І кожен із них має свої особливості. Приміром, чоловічий алкоголізм досить поширений. Чоловіки в стані сп’яніння здебільшого стають буйними й несуть небезпеку оточуючим.
Щоправда, чоловічий алкоголізм переходить у хронічну хворобу значно повільніше, ніж жіночий, і лікується дещо легше. Необхідне обов’язкове переривання запоїв та медикаментозне очищення організму, а також реабілітаційний період під наглядом лікарів із застосуванням методів психотерапевтичної допомоги.
Жіночий алкоголізм небезпечний прискореним розвитком. Основні його ознаки: прихований характер вживання спиртного, небажання визнавати залежність, швидке сп’яніння і довге похмілля, а також коротше, ніж у чоловіків, проходження стадій хвороби.
Лікування передбачає як медикаментозну допомогу, так і обов’язкове звернення до психотерапевта, оскільки це захворювання носить більш виражену психологічну залежність, ніж фізичну.
Що ж до підліткового та дитячого алкоголізму, то тут має значення якнайшвидше його лікування. Зволікання може викликати серйозні наслідки. Успіху в подоланні початкової залежності можна досягти, поєднуючи відновлювальну і підтримуючу терапії та застосовуючи методи перемикання пацієнтів на цікаву діяльність, творчість, спорт, які спроможні витіснити хибну звичку.
У пивний алкоголізм мало хто вірить, вважаючи вживання хмільного напою нешкідливим захопленням. Однак це не міф: саме з пива починалося скочування вниз у багатьох алкоголіків зі стажем. Процес звикання проходить непомітно і набагато повільніше, але ризик розвитку хвороби вищий, ніж при вживанні міцних напоїв.
Примусова добровільність
Хоча досить вагомою є фінансова складова лікування, вона своєю бар’єрністю не перевершує небажання хворого лікуватися. Річ у тім, що алкоголік рідко визнає себе таким. Тож без примусу складно обійтись, а з примусом — антизаконно. Бо, мовляв, порушуються права алкозалежних. І дарма, що своїми асоціальними діями вони самі порушують права інших людей, несучи загрозу їхньому життю і здоров’ю.
У приватних клініках зазвичай уміло обходять це так зване порушення прав. Людину, яка не вважає себе хворою, фахівці за допомогою психотерапевтичних прийомів і якісного психологічного консультування «вмовляють» дати згоду.
У напівлегальних центрах усе простіше: там дещо дешевше, без комфорту і часто з трудотерапією. Зате приймають усіх на прохання родичів. Звісно, у таких закладах не завжди все гаразд. Але замість того, аби внормовувати їхню діяльність, реабілітаційні центри закривають, обмежуючи доступність бідних сімей до такого бажаного порятунку.
Примусове лікування і формування мотивації на тверезість нашою офіційною психіатрією і наркологією не визнається дієвим методом. Мовляв, це лише рятує від непередбачуваної поведінки п’яниці, що може завдати шкоди оточуючим або собі. А хіба не це потрібно, коли людина не в собі?
До того ж при гострих психічних розладах, що загрожують життю і здоров’ю самого пацієнта або оточуючих, примусове лікування допустиме. Принаймні так сказано в Законі України «Про психіатричну допомогу».
Проте навіть при регулярно повторюваних розладах, задокументованих лікарями чи поліцією, потрібно звертатися до суду, аби особу направити на примусове лікування. Такі рішення суди приймають не часто. Та й де взяти гроші ще й на них?
Тож попри те що потреба в такій формі допомоги ВЕЛИЧЕЗНА, якщо судити з кількості дзвінків у «швидку», поліцію, звернень у наркологічні диспансери та центри, шляхів розв’язання проблеми досі не видно.
Тетяна КИРИЛЕНКО
