Чому бунтують «партизани»?
І перше, і друге тепер лежить важким тягарем на плечах держави, яка має обмаль матеріальних ресурсів, а мільйони українців призовного віку шукають кращої долі за кордоном. З матеріальним забезпеченням наших військових, як довів уже перший досвід проведення АТО, справді виникли серйозні проблеми. Не краща ситуація і з людськими ресурсами для війська, в чому переконує «часткова» мобілізація військовозобов’язаних.
Невирішених питань тут, як мовиться, по саму зав'язку. Частину мобілізованих одразу відправляли до військових частин, де вже є матеріальна база, підготовлені командири, озброєння, техніка та налагоджені побутові умови. Інша справа з формуванням батальйонів територіальної оборони. Ці підрозділи, які згодом перейменували у військові частини, — головний біль не лише для тих, хто відповідає за їхнє формування, а й для місцевої влади. Досвід формування батальйону територіальної оборони в Полтаві — краще тому підтвердження.
Про його чисельність уголос військовики не говорять, посилаючись на військову таємницю. Щоправда, полтавський обласний військовий комісар полковник Борис Павлов якось у розмові з журналістами обмовився, що батальйон сформовано, і в його складі до 400 військовозобов’язаних. «Партизан» (так напівжартома ще за радянських часів називали тих, кого призвали на службу поза мобілізацією) розмістили в казармах колишнього 179 навчального Центру військ зв’язку МО України, що в обласному центрі. Командиром батальйону призначили також призваного із запасу офіцера — підполковника, учасника бойових дій в Афганістані. Його заступник з роботи з особовим складом, майор запасу, теж мобілізований.
Тобто, батальйон сформовано виключно із «партизанів». Що робилося за високим парканом, де мобілізовані відновлювали армійські навички, полтавці не знали доти, доки перед воротами центру не стали в пікет дружини та матері тих, хто проходить службу в батальйоні тероборони. А інша група жінок — родичок «партизанів» — прийшла до Полтавської ОДА і заявила, що поки до них не вийде голова облдержадміністрації, вони звідти не підуть.
Лише після демаршу родичів, а згодом і відкритої непокори командуванню батальйону частини його військовослужбовців, в обласному центрі дізналися про проблеми, які заважають мобілізованим виконувати військовий обов’язок і готуватися до бойових дій. Правда, за кілька днів до вищезгаданих подій батальйон відвідали перші керівники регіону — голови Полтавських облради та ОДА Петро Ворона і Віктор Бугайчук. Уже тоді до них підходили бійці батальйону із скаргами та проханнями допомогти організувати належні побутові умови та бойову підготовку.
Скаржилися, зокрема, на те, що держава і командування не виконують своїх обіцянок. Приміром, кожному солдату батальйону обіцяли щомісячне грошове забезпечення у 2400 гривень, але після першого місяця служби видали всього по 600–700 гривень. Мобілізовані — люди, як правило, сімейні, мусять дбати про утримання родин навіть тоді, коли перебувають на військовій службі. Крім того, чимало бійців та командирів батальйону мають виплачувати кредити банкам, але з яких статків? Дехто винаймає квартири і теж має вчасно сплачувати за житло. Але на таку «зарплату» не проживеш.
Вислухали керівники регіону скарги й на брак найнеобхіднішого — форменого одягу, «берців», котрі дехто з «партизанів» мав купувати власним коштом, одноманітну їжу в їдальні тощо. Тоді можновладці пообіцяли вирішити ці питання, але зізналися, що це буде непросто, адже обласним бюджетом не передбачено коштів на утримання військового підрозділу. Доведеться звертатися до спонсорів.
Утім, як показали подальші події, зустріч посадовців з особовим складом батальйону лише трохи відсунула в часі подальші негаразди, які продемонстрували не лише хвороби суспільства, а й відсутність патріотизму у частини населення. Уже через кілька днів після відвідування керівниками регіону батальйону, в Полтаві заговорили про іншу новину, пов’язану з тероборонцями.
Тепер до батальйону прийшли дружини, матері та наречені мобілізованих. Жінки перекрили виїзд із військового містечка і заявили, що не допустять відправлення їхніх чоловіків на схід, де точаться бойові дії. Крім того, вони вимагали відпустити мобілізованих по домівках, адже їх призивали на 45 діб, однак після того вояків чомусь не демобілізували.
Інша група жінок-активісток прийшла до Полтавської ОДА і почала вимагати зустрічі з главою регіону, намагаючись заручитися його підтримкою своїх вимог. Тоді самі солдати і офіцери батальйону вголос не висловлювали власної позиції і тільки спостерігали за діями родичок, чекаючи на результат. Заспокоювати активісток прибули керівники Полтавського гарнізону, зокрема заступник з виховної роботи обласного військового комісаріату підполковник Ярослав Пістун. Офіцер терпляче роз’яснював жінкам «поточний момент», закликав до патріотизму і навіть докоряв за «містечкові» настрої. Натомість жінки й слухати не хотіли про те, що їхні чоловіки мають захищати населення інших регіонів, висуваючи контраргумент на кшталт «а хто захищатиме Полтавщину, до якої сепаратисти вже наблизилися на відстань у 300 кілометрів»?
Одна з учасниць пікету Людмила розповіла журналістам таке:
— Обурює брехня. Коли мого 38-річного чоловіка, офіційно працюючого, мобілізували до батальйону, то сказали, що чоловік служитиме на блокпості у Чутовому чи у Карлівці (райцентри в Полтавській області. — Авт.). Харчування було добрим, 2 травня дали їм премії з міського бюджету по 1000 грн. Обіцяли за місяць дві мінімальні зарплати. Але потім, 13 травня, телефонує до мене жінка, а у неї там брат служить, і говорить: «А ти знаєш, що їх везуть до Маріуполя»? Тоді ми пішли до воріт, на КПП встали в пікет. З’ясувалося, що ніякого батальйону територіальної оборони вже немає, а є військова частина 2287. Але у наших чоловіків немає бронежилетів, бракує касок, бійців тільки десять днів тренували, а вони вже, як нам стало відомо, якась спецчастина. А в мого чоловіка ще з років строкової служби десять зайвих кілограмів. Який з нього спецпризначенець?
Тоді з жінками вдалося домовитися і вони зняли пікет. Але через кілька днів у батальйоні сталася чергова НП, пов’язана з відкритою непокорою «партизанів» своєму комбату. Наприкінці травня особовому складу батальйону група полтавських підприємців вручала подарунки — рації та дещо з одягу. Зустріч проходила «штатно», доки бійці не почали висловлювати претензії щодо організації їхньої бойової підготовки.
Командир батальйону, зрозумівши, що ситуація виходить з-під контролю, наказав одному з командирів взводів відправити людей до казарми. Той відмовився виконувати наказ комбата, і група «партизанів», попри заборону спілкуватися з представниками ЗМІ, самовільно підійшла до КПП, за який вже виставили журналістів. Розмова з ними відбувалася через заґратовані ворота. Мобілізовані висловили претензії командиру батальйону через те, що офіцер не виконує положень Закону України «Про соціальний захист військовослужбовців та членів їхніх сімей». Зокрема, що стосується тривалості робочого дня та звільнення до міста.
На думку мобілізованих, командування батальйону поводиться з ними занадто жорстко, не дозволяючи виходити за межі військового містечка і змушуючи займатися військовою підготовкою понад восьмигодинний робочий день. Крім того, бійці батальйону знову порушили питання забезпечення їх бронежилетами та касками, адже почули, що частину з них відправлять для участі в бойових діях на сході країни. Конфлікт вдалося залагодити лише після того, як до бунтівного батальйону прибули командири вищого рангу і пообіцяли розібратися в спірних питаннях. Отож «партизани» розійшлися по казармах.

Хотіли як краще, авийшло, як завжди
Заступник начальника військового комісара Полтавської області з виховної роботи підполковник Ярослав Пістун у коментарі кореспонденту «ДУ» щодо ситуації в батальйоні територіальної оборони не приховував своєї стурбованості. Офіцер зізнався, що цей підрозділ, за формування якого і навчання його особового складу відповідає керівництво обласного військкомату, став причиною «постійного головного болю», адже командирам щодня доводиться вирішувати безліч питань, пов’язаних з організацією бойової підготовки та життєдіяльності батальйону.
За його словами, «заколот» у батальйоні вдалося погасити завдяки роз’яснювальній роботі. Бійці відтепер ходитимуть у звільнення, впорядкують і їхній робочий день. А от із бронежилетами справжня біда. Грошей на їхню закупівлю немає. Пообіцяли допомогти коштом Полтавської ОДА, але й там, очевидно, теж фінансові проблеми. Ситуація з бронежилетами і касками, зрозуміло, вирішиться, переконаний Я. Пістун, от тільки коли? А тим часом полтавцям, котрі вже воюють на Східному фронті, бронежилети, каски та амуніцію купують коштом жителів обласного центру волонтери, котрим небайдужа доля тих, кого відправляють незахищеними воювати. У соціальних мережах волонтери закликають усіх, хто може, надати посильну матеріальну допомогу своїм землякам, які б’ються з сепаратистами. І радіють можливості купити за зібрані кошти бодай один бронежилет.
Нині батальйони територіальної оборони формують практично в кожній області України. Без великого перебільшення можна сказати, що в регіонах усі, хто відповідає за підготовку «партизанів», стикаються зі схожими, як і на Полтавщині, проблемами. Мобілізовані потребують до себе особливого ставлення з боку командирів. «Партизани», віком 30–45 років, уже встигли втратити зв’язок з армією, відвикли від воїнської дисципліни, призабули навички армійської служби тощо.
Варто зважити й на те, що на престижі військової служби позначилися події останніх років в Українській армії, які продемонстрували розквіт у війську корупції, окозамилювання, хибну уяву командирів про напрями бойової підготовки, яка практично не проводилася, що не могло не вплинути на рівень морального стану військовослужбовців. Перші бойові дії армійців на сході підтвердили найгірші очікування — наші Збройні Сили виявилися не готовими вести бойові дії. Навіть локального масштабу.
Нині говорять і про хибність рішення щодо проходження служби військовиками за територіальним принципом, коли більшість призваних до армії залишалася служити поблизу своїх домівок. Події в Криму, а згодом і в Донецькій і Луганській областях, де під натиском сепаратистів і благанням рідних особовий склад армійських частин, сформованих переважно з місцевих призовників, без жодного пострілу складав зброю, довели, що територіальний принцип проходження служби, «продавлений» комітетами солдатських матерів, — далеко не найкращий варіант.
Фронтові зведення практично щодня повідомляють про втрати вбитими і пораненими з боку силовиків. Але резерви вичерпуються, як днями заявив на засіданні Верховної Ради міністр оборони. Уряду навіть довелося піти на непопулярний крок — повернення до загальновійськового обов’язку, бо система комплектування війська лише за контрактом виявилася недосконалою для періоду, коли в країні триває озброєний конфлікт.
Одужання Української армії проходить важко. «Хворобу» запустили настільки, що навіть реанімаційні заходи, які в пожежному порядку застосовує нове керівництво держави, не одразу дають очікуваний результат.
* * *
Довідка «ДУ». Комплектування батальйонів територіальної оборони проходить згідно із Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про часткову мобілізацію» та Указу Президента «Про затвердження положення про територіальну оборону України». Повноваження щодо створення підрозділів покладено на обласні військові комісаріати.
Головним завданням батальйонів територіальної оборони є охорона державного кордону і стратегічно важливих об’єктів, а також забезпечення діяльності органів державного управління. Для проходження навчання частину мобілізованих відправляють у навчальні центри, де вони відновлюють навички та вміння, виконують навчальні вправи з вогневої підготовки, водіння бойових машин, займаються топографічною, інженерною справами та іншими військовими дисциплінами, вивчають свої функціональні обов’язки.
Олек­сандр БРУ­СЕН­СЬКИЙ,
м. Пол­та­ва
Фо­то ав­то­ра