Грані історії
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Понедiлок Квiтень 22, 2024

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 03 Жовтень 2014 03:00

Чи завдячна Україні Росія?

Rate this item
(0 votes)

Мос­ква спас­ла Рос­сию, за­ду­шив всё, что бы­ло сво­бод­но­го в рус­ской жиз­ни.
О. Гер­цен

Цьо­го ро­ку на те­ре­ни на­шої Бать­ків­щи­ни прий­шов іс­то­рич­ний юві­лей — 360-а річ­ни­ця воз­з’єд­нан­ня (чи при­єд­нан­ня?) Ук­раї­ни та Ро­сії. Про­те за­мість свят­ко­вих са­лю­тів — смер­то­нос­ні зал­пи ро­сій­ських сна­ря­дів від сис­те­ми «Град», що об­стрі­лю­ють ук­ра­їн­ський кор­дон із те­ри­то­рії Ро­сії.
На­пев­но, йде од­віч­ний про­цес зби­ран­ня зе­мель, як за до­би кня­зя Іва­на Ка­ли­ти? Вже оку­по­ва­но Крим, а на Дон­бас удер­ли­ся ро­сій­ські во­яки, які спус­то­шу­ють цей ре­гі­он і сі­ють там смерть. Не­вже це й є під­су­мок, на­віть апо­фе­оз ба­га­то­річ­ної «друж­би й брат­ньої лю­бо­ві» з пів­ніч­но-схід­ним су­сі­дом?
Бі­ля ви­то­ків фе­но­ме­ну не­прос­тих від­но­син між дво­ма кра­їна­ми — Пе­ре­яс­лав­ська ра­да 1654 ро­ку. Від­то­ді ба­га­то во­ди збіг­ло з Дніп­ра... Нав­ко­ло цієї по­дії ви­ник­ло чи­ма­ло ле­генд та мі­фів в ін­тер­пре­та­ції іс­то­ри­ків. Ма­буть, із ча­сом від­криє­ть­ся нам яс­не ус­ві­дом­лен­ня сво­го іс­то­рич­но­го шля­ху крізь приз­му ми­ну­ло­го...

 

Мі­фо­по­ети­ка мос­ков­сько­го цар­ства
У російській, як і у радянській історіографії, завжди панував московоцентризм — ідеологічний імператив російської національної свідомості, згідно з яким концепція «Москва — Третій Рим» обґрунтовувала всесвітньо-історичне призначення Росії. Ця ідея фікс ще й досі живить душу простого росіянина, його ментальність.
Проте корені її слід шукати в глибині століть, коли московський трон посів князь Іван Калита, який «поєднував риси татарського блюдолиза і головного монгольського раба», за висловом Карла Маркса.
Онук легендарного Олександра Невського, Іван Калита успадкував зроблений дідусем вибір азійського шляху Русі — уславився кривавими погромами повсталої проти татар Твері й отримав за це ярлик голови золотоординської адміністрації на Північній Русі. Він і став біля витоків московоцентризму: саме з нього розпочалася експансія Москви щодо територій сусідніх князівств, тобто процес збирання земель, на яких остаточно закріпився золотоординський варіант деспотії східного типу.
Минуле завжди тяжіє до міфу. І це зрозуміло, бо з часом зникають у пам’яті людства реалістичні деталі, які в історичному контексті мають вирішальне значення. Російські міфотворці історії, зокрема Василь Ключевський, неодмінно запевняли весь світ у миролюбності Москви. Але факти свідчать про інше...
Агресивний дух московського експансіонізму відчула Східна Європа починаючи з ХV століття, коли молода Московська держава охоплювала якихось 24 тис. кв. км. Та на початку ХХ століття Російська імперія вже займала 23,8 млн кв. км, тобто одну шосту частину суходолу Землі (й 55% усього світового чорнозему — 130 млн гектарів). Отже, територія Росії приростала у середньому зі швидкістю 80 кв. км на день!
Видатні російські євразійці — князь Микола Трубецькой, Георгій Федотов і Лев Гумільов — завжди вважали Москву прямим спадкоємцем імперії Чингізидів. Від монголів Москва, улус Золотої Орди, успадкувала й реалізувала у нових історичних умовах принципи ефективного управління величезною імперією, причому її державний устрій формувався відповідно до золотоординських стандартів. Це стосується адміністрації, війська, митниці, пошти, транспортного зв’язку, фінансової та грошової систем тощо. За золотоординською технологією карбували у Москві гроші аж до початку ХVIII століття.
На Московщину охоче йшла служити татарська знать. Саме тому серед російського дворянства чимало татарських прізвищ: Салтикови, Шереметьєви, Юсупови, Булгакови, Єлагіни, Басманови тощо. «...Не ззовні, а зсередини татарська стихія оволодіває душею Русі, просочується у плоть і кров...» — стверджував Георгій Федотов у своєму творі «Росія та свобода». Періодичні ін’єкції татарської крові суттєво вплинули на формування московського етносу, його ментальності.
Татарське ярмо й зумовило азійський шлях Москви, яке обернулося згодом звірячим кріпосництвом та лютим самодержавством. Чи була альтернатива азійському шляху Москви? Так, була. Тверське князівство — історичний конкурент Москви — тривалий час тяжіло до Європи, підтримуючи дружні відносини з Литовським князівством. Європейський шлях вибрав і Великий Новгород, який мав торгівлю зі Швецією та іншими країнами Балтії. Та за це їм жорстоко помстилася Москва...
Ось із такою державою зійшлися шляхи України в екстремальні для неї часи.
А місцем їх зустрічи став Переяслав.


У по­шу­ках іс­то­рич­но­го шля­ху
...Уже шостий рік тривала війна в Україні. Позаду лишалися славетні перемоги та прикрі поразки, спустошілі землі й зруйновані міста, зневіра і туга у серцях людей...
Богдана Хмельницького непокоїла невдала геополітична ситуація навколо його Гетьманщини. Неспроможна вона була протистояти збройним силам Речі Посполитої: потрібна була негайна допомога. Трагедія України й полягала у тому, що вижити як суверенна держава вона могла лише під протекторатом однієї з могутніх держав фатального трикутника — Речі Посполитої, Московської держави та Османської імперії. Іншого виходу не існувало.
Ще на початку Визвольної війни проти Речі Посполитої, у 1647 році звернувся Богдан Хмельницький за допомогою до турецького султана Ібрагіма І. Той дозволив кримському хану Іслам-Гірею надати військову допомогу українським повстанцям, внаслідок чого був укладений українсько-кримськотатарський договір. Саме кримські татари й були союзниками гетьмана Богдана протягом 1650–1653 рр.
Намагаючись зберегти хоча б автономію новоутвореної держави, Богдан Хмельницький неодноразово звертався до царя з пропозицією щодо прийняття України під свою протекцію. Між Чигирином та Москвою були налагоджені дипломатичні відносини, однак «братня» Москва не поспішала з допомогою. Напевно, чекали у Москві, доки спливуть кров’ю та ослабнуть її сусіди.
До того ж ставлення з боку Москви до війни в Україні спочатку було занадто обережним, навіть ворожим: царський уряд побоювався (й не без підстав), що вибухнуть повстання і в Московській державі. Лише загроза переходу України під турецький протекторат змусила Москву діяти енергійніше й прийняти відповідні рішення Земського собору у жовтні 1653 року.
Отже, доля України вирішувалася 8 січня 1654 року. До Переяслава прибули гетьман Богдан Хмельницький разом із генеральною старшиною та московське посольство на чолі з боярином Василем Бутурліним. На Генеральній козацькій раді було ухвалено остаточне рішення щодо переходу України під зверхність московського царя, про що й повідомили Бутурліна. А потім у своєму виступі на центральному майдані міста гетьман наголосив люду на потребі України у верховному володарі, розглянув потенційних кандидатів на цю роль.
Задоволений тим, що вибір пав на православного правителя, натовп схвально відгукнувся на Богданову промову. Під час публічної церемонії гетьман і козацька старшина присяглися на тім, «щоб бути їм із землею і городами під царською великою рукою невідступно». Після зачитання царської грамоти Богдан Хмельницький, старшина та Бутурлін увійшли до Успенського собору для прийняття там присяги.
Утім, підробиці Переяславської ради загальновідомі зі шкільних підручників.
Проте чимало українців ще й досі перебувають під впливом постанови ЦК КПРС «Про святкування 300-річчя возз’єднання України з Росією», яка спирається на створений радянськими істориками міф про Переяславську раду. Найменший сумнів у ньому жорстоко переслідувався, прикладом чого є зламана доля видатного українського історика Михайла Брайчевського, автора знаменитого трактату «Приєднання чи возз’єднання?».
Для відродження істини потрібно розглянути основні політичні та юридичні аспекти цієї доленосної події, адже Переяславські домовленості були усними, та й узагалі оригінал двостороннього договору не існував.
Перш за все Переяславська рада не була всенародною і репрезентативною, оскільки на ній присутні були не більше 300 осіб, головним чином козаків та міщан. Не запрошували на раду представників основних соціальних верств й прошарків українського суспільства — жінок, селянства й духовенства.
Крім того, присяга у Переяславі не була всеукраїнською та одностайною. Якщо взяти географічно, за територіальним представництвом, то присягнути Москві мало населення лише Гетьманщини, до складу якої входили тоді Брацлавське, Київське та Чернігівське воєводства, тобто 20–25% етнічних українських земель. Зрозуміло, що не присягали на землях, підвладних на той час Польщі (тобто Галичина, Холмщина, Волинь, Поділля та інші), оскільки фронт проходив по лінії Житомир — Вінниця.
Не вся козацька еліта схвально сприйняла союз із Москвою. Серед тих, кто ухилявся від присяги відверто, — полковники Іван Богун, Іван Сірко, Осип Глух, Григорій Гуляницький, Петро Дорошенко та Михайло Ханенко.
В опозиції до Богдана Хмельницького перебували ієрархи Української православної церкви, зокрема Київський митрополит Сильвестр Косів, який категорично відмовився присягати Москві. Мабуть, тому гетьман змушений був обрати місцем переговорів Переяслав, а не Київ (усупереч побажанням Москви).
Проте Переяславська угода не була примхою волі гетьмана чи інтриги купки старшини: фактично вона офіційно узаконила державний суверенітет України, засвідчила правову форму її відокремлення від Речі Посполитої та укладення воєнного союзу з Москвою. Ця подія стала поворотним пунктом в історії не лише України, але й Росії та Польщі. Напевно, Переяславська угода на той час справді відповідала інтересам України...


Ук­раї­на — не Ро­сія
Хмельниччина дивним чином збіглася з подіями Англійської буржуазної революції ХVІІ століття: сам Олівер Кромвель, лорд-протектор Англії, привітав гетьмана Богдана з перемогою. Відтоді прийшло в Україну ринкове сільське господарство, розпочалося становлення правового суспільства європейського типу. Міста користувалися демократичним європейським магдебурзьким правом, яке передбачало виборність війта (мера) міста. Судову владу здійснювали незалежні від державної адміністрації суди.
Києво-Могилянський колегіум за дбанням Мазепи перетворився на академію, а навчалося там понад двох тисяч студентів з України й Польщі, Сербії, Туреччини та Московщини — з ycix прошарків шляхти, козацької старшини, міщанства, духівництва, козацтва та селянства. Серед знаменитих випускників — Дмитро Ростовський (Туптало), Феофан Прокопович і Стефан Яворський, який став на чолі російської церкви після смерті патріарха Адріяна. Чимало українських богословів та вчених, перебравшись до Росії, розпочали там нову добу в історії російської культури. Лише в самій Москві працювало понад 100 вихованців Києво-Могилянської академії.
У стінах Академії проводилися наукові диспути, читалися вipші, ставилися драми, співав кращий у Києві академічний хор та грав оркестр. У такі дні дзвонили дзвони, на майдані поблизу Академії юрмилися люди, грали вертепи та інтермедії. Це було справжне свято — в Україні вирувало культурне життя.
За доби Мазепи Україна стала справжнім духовним донором Росії.
Письменними були навіть селяни. За свідченням іноземця Павла Алеппського: «Мало не всі українці і більша частина їхніх жінок уміють читати». (До речі, значна частина оточення Петра І взагалі була неписьменною, зокрема Олександр Меншиков).
Але Петро І відгородив Україну від Заходу: зв’язок йшов через новозасноване «вікно в Європу» — Санкт-Петербург, а не через Київ. Потім за указами Катерини ІІ йшло й подальше поглинання автономії України: 1764 року остаточно скасовано Гетьманщину, у 1775-му знищено Запорозьку Січ. Відтоді аж до 1917 року Україна своєї держави не мала.
Отже, Переяславська угода стала пасткою для української державності...
Після втрати політичної автономії над Україною нависла загроза втрати й культурної самобутності: на початку ХІХ століття вона перетворилася на країну з майже суцільною неписьменністю. Українська мова була заборонена за указом Петра І, який завдав жорстокого удару справі книгодрукування в Україні. Це боляче вразило й українську літературу, яка аж до Тараса Шевченка вважалася «літературою другого сорту».
І пізніше царський уряд неодноразово підтверджував своїми циркулярами заборону української мови і книгодрукування (указ Валуєва 1863 року, Емський указ 1876-го). Найвидатніші представники української інтелігенції зараховувалися до числа діячів російської культури, зокрема Микола Гоголь, Михайло Глінка, Дмитро Левицький, Володимир Боровіковський, Дмитро Бортнянський, Ілля Рєпін, Микола Бердяєв та інші.
Головним принципом політики царської Росії стосовно України було заперечення самого факту існування окремої української нації, тобто політика етноциду. Наш народ вважався «малоросійською» племінною гілкою триєдиної російської нації. В СРСР, принаймні, не заперечувався сам факт існування українців й білорусів.
Проте у сучасній Росії є інша думка. Це наочно видно з рецензії на книгу Леоніда Кучми «Україна — не Росія»: «стараниями коммунистов славянское население СССР было поделено на русских, украинцев и белорусов путем образования самостоятельных национальных республик». Мабуть, слід тут згадати й Леніна...
У своїй праці «О национальной гордости великороссов» він влучно висловився щодо ментальності росіян: «Ніхто не винен у тому, якщо він родився рабом; але раб, який не тільки цурається прагнень до своєї свободи, але виправдовує і прикрашає своє рабство (наприклад, називає задушення Польщі, України... «захистом вітчизни» великоросів), такий раб є холуй і хам, що викликає законне почуття обурення, презирства й огиди».
От якби пам’ятали про це парламентарі з Держдуми Росії...
Во­ло­ди­мир СКРИН­ЧЕН­КО

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».