«Лівий поворот» у регіоні на початку ХХІ століття звівся до перерозподілу суспільних багатств на користь бідних. Але внаслідок цього виникло протиріччя між масштабом соціальних програм та відсутністю стабільних джерел їхнього фінансування.
Це, зокрема, підірвало політичну стабільність навіть у нафтовидобувній Венесуелі. Безславно спроба побудови держави загального добробуту, здається, закінчується у Болівії та Еквадорі.
Екс-президент Болівії Ево Моралес спробував обратися на посаду вчетверте поспіль. За формою так робили і праві латиноамериканські диктатори в ХХ столітті.
Ліві латиноамериканські політичні режими надмірно зав’язані на харизму свого лідера. Як тільки він уходить, виникають проблеми з транзитом влади, з підтримкою популярності руху у масах. Під впливом цих тенденцій президент Еквадору Ленін Морено, аби утриматися при владі, навіть здійснив політико-ідеологічний розворот з лівого центру на правий фланг.
Утім, політична нестабільність властива й єдиній традиційно право орієнтованій країні регіону, якою є Колумбія. Підписана угода за посередництва Куби та Європейського Союзу у 2016 році про громадянський мир у Колумбії втілюється з великими проблемами.
Земельна реформа, передбачена угодою, не реалізується. Менше відсотка латифундистів володіють половиною земельного фонду Колумбії. Бійці-партизани отримали право вести легальну політичну діяльність. Але відтоді праві парамілітарні угруповання вбили дві сотні колишніх партизанів, причому ці справи не розслідуються.
Колумбія фактично балансує на межі нової громадянської війни. Тож країнам Латинської Америки доведеться докласти додаткових зусиль, аби знайти більш дієві ліки для своїх хронічних політичних хвороб.