Ставкою у цьому випадку є передовсім центральноафриканські поклади діамантів і золота, а також запаси нафти і урану, які донедавна експлуатувалися дуже обмежено.
Ключем, який відкриває Росії двері до окремих африканських країн, є їхня внутрішня нестабільність і негативне ставлення до країн Заходу. Росія — держава, яка не відіграла жодної ролі у колоніальній гонитві кінця ХІХ і початку ХХ століття. Однак належить пам’ятати, що в постколоніальний період Африка була однією з арен суперництва між Заходом і СРСР за впливи.
При цьому, на відміну від Європи, Захід тут не виконував ролі протектора визвольних рухів (інколи зовсім навпаки). Тим часом СРСР, який у цілому програв суперництво у холодній війні в постколоніальній Африці (за винятком Північної Африки, Анголи і короткотривалих впливів в окремих інших державах, наприклад у Конго-Заїрі за часів Патріса Лумумби), здобув, однак, впливи на «ліві» рухи.
Центрально-Африканська Республіка дуже добре надається на випробувальний полігон для російської експансії у неоколоніальній гонці, яка нині триває в Африці, а її лідером є на цей час Китай.
Піднебесна віддає перевагу країнам зі стабільною диктатурою, оскільки, з одного боку, старається не проявляти військової активності, а з іншого — намагається користуватися небажанням європейців співпрацювати з диктаторами.
ЦАР — це невелика держава, чиє населення становить неповних 5 мільйонів з одним із найменших у світі доходів на душу населення (за багатьма джерелами вона посідає останнє місце), з рахітичними збройними силами (шосте місце з кінця за рейтингом Global Firepower).
Тому ЦАР залишається привабливою і легкою здобиччю для такої країни, як Росія. Особливо якщо відносини цієї держави з її традиційним патроном, тобто Францією, ускладнились.
У березні 2013 року французький президент Франсуа Олланд відмовив тодішньому керівнику ЦАР Франсуа Бозізе у військовій підтримці з метою придушення нападу мусульманських заколотників, що призвело до повалення Бозізе, початку громадянської війни та інтервенції Чаду.
Мусульмани офіційно становлять нині у ЦАР приблизно 10–15% населення, але за останні кілька років відбулося різке зростання їхньої чисельності в результаті посилення міграції із сусідніх Судану і Чаду у північно-східну частину ЦАР.
Значна частина центральноафриканських мусульман належить при цьому до потужного племені фулані, яке налічує приблизно 150 мільйонів осіб, що розсіяні по майже 20 країнах. Фулані, які мають доколоніальні державні традиції, відомі своїми бойовиками, а також зв’язками з джихадистами.
За таких умов не дивно, що коли у березні 2016 року президентські вибори виграв Фостен-Аршанж Туадера, який до січня 2013 року був прем’єром ЦАР, він почав шукати нового військового союзника. Природно, що першими з’явилися росіяни, які у 2017 році здобули додатково підтримку ООН для надання допомоги центральноафриканському уряду і виключення з-під ембарго на поставку зброї у ЦАР.
Отже, у серпні 2018 року Росія підписала договір про військову співпрацю з ЦАР і тим самим для Росії відкрився доступ до центральноафриканських покладів копалин і можливості для подальшої експансії.
Підтримку Туадера нині надають приблизно 250 російських контрактників. Стабілізація і припинення конфліктів не в інтересах Росії, оскільки це привабить на ці терени конкурентів. І йдеться не про європейців і американців, а передовсім про китайців, які радше уникають участі у збройних конфліктах. Тим часом багато що вказує на те, що Росія має амбіцію суперничати з Китаєм за впливи на Чорному континенті.
Очевидно, що нині це звучить досить нереально, зваживши на масштаб китайської присутності, але росіяни мають уже свої маленькі успіхи.
Приміром, блокування купівлі китайською фірмою частки французької Ареви (Areva) в урановій шахті Бакума, що давало китайцям абсолютний контроль за цим об’єктом. Росії допомогло те, що Бакума розташована на території, контрольованій мусульманськими заколотниками (Росія підтримує їх також).
Приклади дій Росії, яка підтримує обидві сторони конфлікту, можна спостерігати і в інших місцях. Формальний союз Росії з Вірменією не перешкоджає їй бути головним постачальником зброї в Азербайджан. Також формальний союз з Іраном не перешкоджає Кремлю домовлятись з Ізраїлем і дозволяти йому бомбардувати іранські позиції у Сирії.
Росіяни, граючи на обидва боки, не бояться негативної реакції, бо їхній наявний досвід вказує скоріше на те, що наслідком стане посилення суперництва за увагу Кремля, а отже, більша схильність до поступок. Окрім того, відносини з урядом дають росіянам легальне обґрунтування їхньої присутності у ЦАР.
Для російської експансії в глибину африканського «бушу» важливим є, однак, доступ до портів. Тому Росія підтримувала також екс-диктатора Судану Омара аль-Башира взамін на згоду на будівництво російської військової бази.
Падіння аль-Башира, якому російські вагнерівці не запобігли, ускладнили плани Кремля у Судані. Але доки не наступить стабілізація у цій країні, доти складно говорити про те, чи Росія програла.
Іншою країною, в якій зафіксовано активну присутність російських контрактників, є Лівія. Росія підтримала там генерала Халіфа Хафтара. Це викликало потік малообґрунтованих висновків, що цей командир Лівійської народної армії є маріонеткою Кремля і свої перемоги завдячує присутності вагнерівців.
Водночас Росія керувалася розумінням, що Хафтар у довшій перспективі є переможною стороною і рано чи пізно хтось, хто захоче робити бізнес у Лівії, буде змушений із ним домовлятися. Росія, здійснивши це першою, зможе розраховувати на купівлю своєї зброї Хафтаром (хоча офіційно діє ембарго) і забезпечити собі першість у доступі до контрактів на лівійську нафту та, врешті, домовитися про будівництво військової бази.
Оскільки Лівія є транзитною країною, коли йдеться про міграційний рух з Африки в Європу, то у перспективі Росія могла би також здобути вплив на Європу за допомогою міграційного шантажу. При цьому Росії на руку всі заклики до міжнародної ізоляції Хафтара, адже таким чином позбавляється конкуренції. Однак це не означає, що Росія не зможе також і тут грати на два боки, бо це залишається її характерною моделлю діяльності.
Поза сумнівом, Росія намагатиметься розширювати обсяг своєї зони впливів в Африці, особливо у країнах, багатих на родовища корисних копалин. Однією з перших країн у списку російських планів експансії може стати надзвичайно багата на сировину і винятково нестабільна Демократична Республіка Конго.

Євген ПЕТРЕНКО