Ціною економічного спаду стало падіння рівня популярності правлячої проісламської партії і як наслідок — її поразка на виборах мера Стамбула. Очікувані негаразди Ердоган намагається перевести від падіння рейтингу популярності його партії у зовнішньополітичні успіхи.
Але підвищена зовнішньополітична активність провокує посилення протиріч у відносинах як із США, так і з Євросоюзом. Зважаючи на передислокацію до турецько-сирійського кордону майже стотисячного військового угруповання, очікується військова операція на території Сирії.
Зоною конфлікту вже є територія сирійської провінції Ідліб, з якої війська сирійського президента Башара Асада за підтримки військово-повітряних сил Росії намагаються витіснити залишки збройних загонів союзних Туреччині ісламістів.
Ще однією зоною протистояння є ареал проживання сирійських курдів. Фактично Туреччина не погоджує свою сирійську політику ані з Євросоюзом, ані з НАТО.
У цьому питанні Туреччина чітко дотримується власних національних інтересів. Аналогічним чином Туреччина вирішує свої енергетичні проблеми. Йдеться не лише про спільний із Росією проект газопроводу «Південний потік» дном Чорного моря, а й про геологорозвідувальні роботи на шельфі «Турецької республіки Північний Кіпр».
У відповідь Євросоюз анонсував санкції проти Туреччини за буріння на шельфі Північного Кіпру, незалежність якого визнається винятково Анкарою. Це питання вкотре заблокувало процес переговорів щодо гіпотетичного приєднання Туреччини до ЄС.
Але високий ризик провалу такої авантюрної зовнішньої політики може лише прискорити падіння рівня популярності самого Реджепа Ердогана. Можливо, це є тактичною метою євроатлантичних партнерів Туреччини, які сподіваються у середньотерміновій перспективі отримати в Анкарі більш зговірливий уряд.
Проте відчуття такого політичного розкладу ще більше дратує Ердогана, який максимально підвищує ставки у грі попри те, що він не має хоча б більше половини шансів задля остаточної перемоги.