Олександр Саєнко прагнув, щоб оточення людини було гармонійним і естетичним, носило ознаки національної культури. Цьогоріч відзначаємо 120-ліття митця на державному рівні.
У творах його доньки — Ніни Саєнко відображено глибокий зміст національних символів, закодована любов до рідного краю. Художні роботи мисткині презентовано на більш ніж 150 персональних і родинних, всеукраїнських, міжнародних та зарубіжних виставках.
Ніна Саєнко не тільки працює у галузі збереження пам’яток історії та культури, популяризує мистецьку спадщину, вона ще й знавець музейної справи, мистецтвознавець, художниця декоративного мистецтва, режисер масштабних мистецьких акцій в Україні та за кордоном. Мисткиня нагороджена орденом княгині Ольги ІІІ ступеня й орденом святої великомучениці Варвари, орденом княгині Ольги ІІ ступеня, орденом святого рівноапостольного князя Володимира Великого.
Кандидат мистецтвознавства, художниця декоративного текстилю, магістр живопису Леся Майданець — онука Олександра Ферапонтовича. Її твори: гобелени, картини на тканині, живопис, декоративні тканини та панно зберігаються в 10 музеях України, в національних і зарубіжних приватних зібраннях. Продовжуючи справу дідуся, Леся Майданець бере участь в оформленні культурних центрів, шкіл, дитячих садків Чернігівщини, громадських закладів України.
Феномен Саєнків
Ніна Саєнко відома в Україні як митець, мистецтвознавець, режисер. Її творчий талант розвивався серед чарівної сіверської природи, в сім’ї, де панувала висока культура мистецького життя, де 120 років тому народжений феномен Саєнків, основоположник якого — народний художник України Олександр Саєнко.
Мистецькі твори Ніни Саєнко та Лесі Майданець-Саєнко — тематичні гобелени і килими, мозаїки соломкою, малярство на тканині (батик) — здобули визнання, експонувалися на численних національних і міжнародних виставках, у відомих галереях Парижа, Ерфурта і Магдебурга, Афін, Торонто, Монреаля й Едмонтона, Чикаго і Філадельфії, Сіднея і Канберри, Москви і Єкатеринбурга.
Текстильні полотна та мозаїчні панно із соломки прикрашають численні музеї й колекції України, Англії, Австралії, Канади, Німеччини, США, Росії, Франції. У творчому доробку авторів — сучасне оформлення культурних центрів, шкіл, дитячих закладів, художній дизайн інтер’єрів.
Особлива донька
— Пані Ніно, цей рік для Вас особливий: українці відзначають 120-річчя від дня народження Олександра Саєнка; знаменний і Вашим та доньчиним ювілеями. Про що Вам думається, яка мить із дитинства закарбувалась у пам’яті?
— Мені часто кажуть, що я — особлива донька, котра дбає про збереження мистецької спадщини тата, її презентацію в Україні й світі, продовження батькових традицій у власній творчості й мистецтві роду. І, певно, більше, ніж митця і мистецтвознавця, цінують мою дочірню любов і відданість.
Відчуття турботи про батька з’явилося в мене років у десять, коли з життя пішла мама. Тато як міг намагався замінити її. Пригадую, ми любили сидіти на ґанку саєнківського дому і розмовляти з ним.
Із захопленням слухала про Імператорське училище для глухонімих у Петербурзі, де навчався батько, про його вчителів, зокрема професорів Української академії мистецтва Василя Кричевського і Михайла Бойчука, студентське життя в Києві. То були незабутні оповіді. Досі живе в мені оте духовне єднання з татом.
Якось ми йшли алеєю борзнянського саду. Буяла весна. Ніколи не забуду тієї миті — я й дотепер відчуваю тепло і міць його руки. І хтозна, чи то батькове благословення, чи Богом дане.
У ту мить я відчула велич цієї Людини, якій маю допомагати, підтримувати, йти поруч у житті. Дбала про відкриття Музею-садиби на Чернігівщині, видаю книжки, відкриваю виставки. Батька немає, але він живе у моїх справах, у моїх думках, у моєму мистецтві.
Чому і звідки це в мені? Можливо, тому, що батько був глухонімий і йому потрібна була допомога у спілкуванні з людьми, інформація про навколишній світ, представлення його творчості.
Тато був вразливий, переймався за все і за всіх. Я ж була його устами: розповідала, про що говорять люди, а людям переказувала, що говорить він. Словом, була його провідником і перекладачем, ученицею, а з роками колегою.
— Ви у батьків пізня дитина?
— Так, я народилася, коли татові було 44 роки, а мамі — 36. Мама вагалася, чи варто пов’язувати свою долю, своє життя з такою непересічною людиною? Побралися, коли розпочалася Друга світова війна. Потім народилась я.
Жили ми в борзнянській садибі, де нині музей. Роки були важкі. Подружнє життя було непростим. Мама працювала вчителькою початкових класів, згодом викладала українську мову та літературу. Батьків талант і мистецтво нікому не були потрібні.
— І все ж які роботи на той час йому вдалося створити? Над чим саме працював?
— У повоєнні роки тато створив серію акварелей (близько тридцяти), присвячених перебуванню Тараса Шевченка на Борзнянщині, — у Віктора Забіли, Василя Білозерського, Ганни Барвінок і Пантелеймона Куліша.
До шевченківської теми митець звертався постійно, починаючи від студентських років. Я мрію видати книгу «Олександр Саєнко: Шевченкіана» і проілюструвати її творами автора.
— Як і коли феномен Саєнка торкнувся Вас? У якому мистецтві знайшли себе?
— Певно, у ті ж десять років усе й почалося. У нас часто не було світла. Батько працював при каганці. Та й гасу важко було дістати. Тато чомусь більше працював вечорами. Я йому спочатку допомагала: відбирала, чистила й подавала соломку. А ще годинами могла спостерігати за його працею.
— Ви вживаєте термін «мозаїка соломкою»...
— Мозаїка соломкою — це викладання її на поверхню. Інколи вживають терміни «інкрустація» або «аплікація». Проте це не зовсім точно. Я запропонувала термін «мозаїка соломкою» як науковий для монументально-декоративного мистецтва, і зі мною погодилися колеги.
— Ви часто згадуєте садибу Олександра Саєнка. Вам там затишно жилося?
— Так. Будинок був великий. Мій дід викупив його у поміщика Силича недобудованим, бо той програв його у карти. В ньому жила дружна родина Саєнків. Улітку дім був відкритий для прохолоди, що линула із саду, пахощів квітів і різнотрав’я, а також для друзів, котрі приїжджали звідусіль і любили відпочивати у цій садибі.
Взагалі життя сім’ї Саєнків — то окрема історія, про яку можна романи писати чи створити не один фільм.
— Батько хотів, аби Ви стали художником, а Ви отримали в Київському університеті імені Тараса Шевченка іншу спеціальність.
— Я змалку багато малювала, вчилася в тата. Для мене його наука — то найвища школа і тим пишаюся. Бо ніякі академії та інститути не дадуть того, чого він навчив. Знання про навколишній світ, природу і все живе, що оточує людей, які отримала в університеті, збагатили мої творчі уявлення.
— Коли прилучилися до килимарства?
— Батько навчався в Українській академії мистецтва у майстерні Михайла Бойчука, а згодом — у Василя Кричевського. За вимогами того часу студенти мали не лише проектувати інтер’єри громадських споруд і приватних помешкань, а й прикрашати їх творами декоративного мистецтва (килими, кераміка, тканини), що відповідали б ментальності українців.
Тоді в Академії була створена килимарська майстерня, яку очолив Василь Кричевський, згодом Сергій Колос. Саме тоді Олександр Саєнко створив серію ескізів килимів, але реалізувати їх не встиг. Є лише килимок «Птах у колі», який він сам виткав.
У 1970-х роках тато вирішив виконати кілька тканих полотен за ескізами ранніх років. Ми разом поїхали до Решетилівки. Готували шаблони, добирали нитки, фарбували їх. За час відпустки (бо мені доводилося вчитися і працювати водночас) ткали два-три килими-гобелени. Майже всі вони нині належать до музейних колекцій.
— Був період, коли ім’я Саєнка вибухнуло на весь мистецький світ...
— У виставковій залі Спілки художників на Червоноармійській (нині Велика Васильківська) 1962 року відкрилася перша батькова виставка. То справді був вибух! В експозиції були представлені килими, монументально-декоративні панно, виконані технікою мозаїчного набору соломкою, кераміки, вибійки. Про нього сказали, що він українську соломку зробив золотою.
Потім у тата катастрофічно погіршився зір. Я багато йому допомагала, творила солом’яний дивосвіт батьків, а згодом власний. Соломинка до соломинки, і розмір треба дібрати, і колір, і ритм зберегти, і форму вивірити. Вийшла заміж. А тут і донечка народилася.
Цвіт папороті
У майстерні, що сховалась у затишному дворику на вулиці Олеся Гончара, світло й затишно. На ткацькому верстаті народжується новий твір Лесі Майданець-Саєнко. На стінах гобелени, панно із соломки, малярство на тканині. У центрі — великий розкішний килим.
— Це — «Цвіт папороті», — ловить мій погляд пані Ніна. — Я сама можу годинами дивитися на нього.
...Як вдало і з яким смаком дібрані кольори! А в куточку три літери: ОНС.
— Це — останній саєнковий твір, — пояснює майстриня. — Мені довелося його завершувати, тому батько попросив поставити обидва наших ініціали.
У 1978 році, ще за життя батька, Ніна вперше взяла участь у всеукраїнській художній виставці. Нині їх у неї більше сотні, в Україні й далеко у світах. І все ділила себе між батьком і донькою. Мріяла, аби донечка відчула саєнковий імпульс і продовжила родинний мистецький шлях. Хтось влучно зауважив: «Олександр Саєнко — це корінь, Ніна — стебло, а Леся — ружа».
— Пані Ніно, Леся легше й швидше увійшла до дивовижного і чарівного світу мистецтва?
— Змалечку Леся влітку завжди відпочивала у борзнянській садибі. Дід Олександр було посадить її на коліна і розглядають вони книги, альбоми, малюють. Дід хотів, аби вона продовжила його мистецтво.
Власне, так воно й сталося. Леся успішно закінчила музичну школу: чудово грає на бандурі, співає. У неї поставлений камерний голос, неабиякий слух. З ансамблем бандуристів побувала у Нідерландах, Швеції. У неї незвичайна любов і відчуття кольорів!
Свого часу успішно закінчила Львівську академію мистецтв. Навчалась у відомого митця-графіка і педагога Ігоря Боднара. Та не втратила дідової самобутності, набула свого почерку у мистецтві.
Нині переймається студентами — викладає у Київському державному інституті декоративно-прикладного мистецтва та дизайну імені Михайла Бойчука, передає їм свої знання і вміння. Захистила дисертацію на тему «Становлення національної школи монументально-декоративного мистецтва в Україні (перша третина ХХ століття)», кандидат мистецтвознавства.
На мистецьких презентаціях Леся дивує художнім текстилем: гобелен, малярство на тканині, шовкодрук. Перехоплює подих, зачаровує феєричною казковістю, дивовижними ритмами, магією кольорів її декоративний розпис «Лісова пісня» або композиційно виважений і гармонійно-колористичний «Знак сонця» на малиновому тлі.
Творчість Лесі Майданець-Саєнко позначена оригінальним філософським поглядом: «Червоне і чорне», «Прийдешнє», «Чумацький Шлях», глибинним осмисленням нашої історії: «Київська Русь», «Присвята Олександру Саєнку», «Роксолана». А як незвичайно передані у творах народні традиції: «Різдвяна ніч», «Купальські вогні»!
Авторка розкривається у своєму власному мистецькому стилі: «Передзвін», «Живуть тополі у мені», «Надія», «Дерево і крона», «Гармонія». Поєднання земного і космічного — двокрилля її світобачення, для якого притаманні природне відчуття кольору та пластичної лінії. Твори сонячні й життєрадісні, сповнені позитивної енергії та оптимістичного настрою.
— Мистецтво — це моє життя, — зізнається Леся Майданець-Саєнко. — Я не можу довго не малювати. Якась невидима сила надихає мене на творчість.
...І тоді народжуються квіти і дерева, звірі й птахи. І зовсім не такі, якими їх бачать люди, а загадкові й різні, дивовижні та казкові. Просто — її дерева, просто — її птахи...
У моїй уяві й пам’яті живе «Цвіт папороті» — дивовижний твір, що чарує. У народі говорять: хто побачить цвіт папороті, той буде щасливий. Як хочеться, аби побільше у нас прозріло людей. Аби, дай Боже, вони вчасно розгледіли й помітили той цвіт.
Людмила ЧЕЧЕЛЬ
Фото автора
